КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЯК «ВІДГУК»

НА «ВИКЛИКИ» СУЧАСНИХ ПРОСТОРОВО-ЧАСОВИХ МОДУСІВ ЖИТТЯ

«Здатність досягти єдності за існуючого

розмаїття буде чудовим випробуванням

для нашої цивілізації»

М. Ганді

Постановка проблеми. В третє тисячоліття Україна вступила незалежною державою. Вирішуючи багатогранне завдання розбудови розвинутого громадянського суспільства, Україна, як і інші країни, зіткнулася з глобальними проблемами сучасності. Закономірною тенденцією стає усвідомлення людиною себе як єдності мікро- і макрокосму в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації через розширення міжкультурного діалогу.

У постіндустріальному суспільстві культура стає не тільки результатом, а й внутрішнім змістом коеволюції природи і людини, розвитку матеріального і духовного виробництва, своєрідним «відгуком» на «виклики» конкретних соціально-історичних реалій.

Актуальність дослідження обумовлена пошуком відповідей на такі питання: чи існує єдиний глобальний культурний простір чи соціокультурні одиниці є незалежними і неповторними; які детермінанти культурного процесу; якими повинні бути показники суспільно-історичної оцінки культурної політики держави; як взаємопов’язані між собою просторово-часові характеристики буття і культурна політика держави тощо.

Важливість наукової розробки теми посилюється також потребами чіткого визначення основних векторів розвитку українського суспільства в епоху становлення інформаційного суспільства. Без ґрунтовного осмислення питань – хто ми, в який час живемо, куди йдемо і що маємо робити – будь-яке починання залишається недовершеним, організаційні заходи – малоефективними, дії – марними. Додатково тему дослідження актуалізує необхідність розробки поняття культурної політики, її принципів, суб’єктів, засобів регулювання.

Ступінь наукової розробленості проблеми.  Або безпосередньо, або у контексті інших досліджень дана проблема висвітлювалася багатьма авторами, зокрема такими як Е. Еверіт, К. Карнейро, Ч. Лендрі, С. Манді, А. Перотті, К. Поппер, А. Тойнбі, А. Флієр, В. Біблер, І. Бичко, А. Зотов, М. Каган, С. Кримський, М. Мамардашвілі, В. Рижко, В. Скуратівський, В. Табачковський, В. Шинкарук.

Визначення поняття «культура», осмислення місця і ролі культури в суспільстві можна знайти як у класиків філософії  (Г. Гегель, Л. Морган, П. Сорокін, Е. Тейлор, О. Шпенглер), так й у сучасних вчених (М. Закович, І. Зязюк, Л. Марсель-Лаксот, О. Радугін, Ю. Хабермас). Соціокультурна динаміка як процес досліджувалась у Платона, Протагора, Полібія, Ібн-Халдуна, Ф. Аквінського, К. Маркса, М. Данилевського, А. Тойнбі, Е. Тоффлера, Ш. Ейзенштадта, Г. Бакена, Е. Шилза, Ю. Яковця.

Необхідність критичного осмислення нинішнього стану розвитку культурної політики спонукає вітчизняних учених до розгляду окремих аспектів взаємодії культурного середовища з практикою державного будівництва, пошуку моделей єдності культури і мислення. У такому розумінні до проблеми звертаються: В. Андрущенко, А. Бичко, І. Бойченко, М. Брайчевський, Г. Горак, Л. Губерський, І. Дзюба, М. Жулинський, О. Забужко, П. Кононенко, Б. Новиков, Ю. Павленко, Б. Парахонський, М. Попович, В. Шевчук, В. Яворівський.

В останні роки появилось багато дисертаційних робіт  (Александрова О.В., Гусаченко В.В., Дрожжина С.В., Карлова В.В., Кравчук О.Я., Максюта М.Є., Савелєв Ю.Б., Стародубцева Л.В., Троєльнікова Л.О., Чміль П.П., Шоркін О.Д.), які присвячені проблемам культурної політики: національна самосвідомість поліетнічного соціуму, культурно-історичний досвід, єдність культури і мислення, взаємодія субкультур, феномен трансгресій модерну, схеми культурних універсамів, специфіка культурного будівництва у незалежній Україні. Без сумніву, всі перелічені роботи, що мають відношення до культурної політики, торкаються важливих філософських,  культурологічних, соціальних, політичних і економічних проблем.

Аналіз ступеня розробленості проблеми показує, що наукове осягнення культурної політики держави має не систематизований, а скоріше дифузний характер, що актуалізує теоретичний аналіз її глибинних засад.

Отож, мета статті полягає у розробці напрямків вирішення проблем соціокультурного розвитку України шляхом вдосконалення культурної політики завдяки більш глибокому розумінню детермінант її розвитку.

Виклад основного матеріалу.  Феномен культури серед інших явищ суспільного життя відрізняється особливою універсальністю. Культура через свої цінності, норми, традиції постає сполучною ланкою між людиною і навколишнім світом. Культура об’єднує в рамках єдиного, безмежного дискурса – ціннісно-смислового світу людини – природу, суспільства і творчі індивідуальності, представлені у різних аспектах і зрізах як різні конфігурації культурних значень і смислів. В ході розвитку людської історії сектор культури в світі людини послідовно і все більш стрімко розширюється, витісняючи зі свідомості і діяльності людини природні і соціальні явища та процеси, неопосередковані культурою. У нових соціально-історичних умовах видозмінюються і архетипи часу та простору. Спостерігається психологічний поворот у світогляді індивіда як носія певних культурних норм і традицій.

По-перше, в умовах становлення інформаційної цивілізації відбувається процес віртуалізації свідомості, зникнення межі між реальним і ірреальним, раціональним і ірраціональним, традиційним і модерним.

По-друге, схематиці техногенного дискурсу характерна стратегема буття як процесу. Замученість невтримного потоку мінливості всього істотного до наших засобів осягнення та само здійснення робить майбутнє світу культури та людини відкритим непередбаченим новаціям. Як слушно зауважує О. Шоркін, світ артефактів стає «компонентою умов буття та оточує щільною штучною оболонкою людину техногенної культури; трансценденція складає заповітну для людини її власну несвідому глибину і, водночас, сферу зовнішню для людини, позачуттєвого буття» [1, 25].

По-третє, в структурі культури інформаційного суспільства виникає специфічна «інформаційна субкультура», яка проявляється в конкретних навичках по використанню технічних пристроїв, в здатності послуговуватись інформаційними технологіями, у вмінні добувати інформацію з різних джерел, вмінні працювати з інформацією різного рівня тощо. При цьому «інформаційна субкультура» істотно змінює суспільний і особистісний життєвий простір, усталені взірці мислення і поведінки, норми і цінності. Підкреслюючи це М. Каспельс зазначає: «Саме мережі складають нову соціальну морфологію наших суспільств, а розповсюдження мереженої логіки значною мірою позначається на ході і результатах процесів, пов’язаних з виробництвом, повсякденним життям, культурою та владою» [2, 494]. Відмінною рисою інформаційної цивілізації є те, що процес творчості нових соціальних і культурних форм буття багатократно зростає, що не може не відбитися на суспільній і індивідуальній свідомості і не завжди є позитивним явищем. Як зауважує В. Пазенюк, «інформаційний бум породжує новий вид невігластва – духовну зверхність, квазіерудицію, довільну еклектичність у поглядах та аргументах» [3, 27].

Квінтесенцією змін, які викликає інформаційне суспільство, є трансформація культури. Насамперед це стосується технологічної культури, яка зумовлює технологічні засади укладу життя людей. Як зауважує британський філософ С. Леш у своїй праці «Критика інформації» (2002 р.): «Технологічна культура – це, в першу чергу, дистанційна культура. Форми життя стають формами життя – на відстані» [4, 15]. В результаті суспільство стає безпрецедентно рухливим, позбавленим стійких відносин і міцних засад.

По-четверте, відбувається процес створення нових еталонних взірців – «культурних текстів» (в релігії, мистецтві, філософії, суспільній свідомості), які переводяться на нові більш актуальні мови і коди культур. Інтертекстуальність стає невід’ємною рисою сучасних «текстів» як багатосмислових понять, що дозволяє їм перетворюватись на методологічне поле для різноманітних комбінацій. А сам сучасний дискурс обумовлює сприйняття реальності у своєрідному полілозі, де інтерпретуються й переінтерпретовуються категорії: час, простір, минуле, теперішнє, майбутнє, можливе, неможливе, жіноче, чоловіче, добро, зло, любов, ненависть тощо.

По-п’яте, проблемами інформаційного суспільства стають культурні шоки, зумовлені неспроможністю людей адекватно відповісти на динамічні соціальні трансформації, зазіхання на індивідуальну самотність та криза підконтрольності [5, 39]. Спостерігається відмова від чітких цілей і смислів, суб’єктності, перехід до «розірваного нецілісного «Я». В результаті, за підрахунками російського вченого В. Кутирева, структура мисленнєвого світу людини наступна: 90% – думки чужі, запозичені; 9% – свої, що виражають власні бажання і настрій; 1% – відображаючі об’єктивний стан речей, реальні тенденції розвитку, тобто істинні [6, 134]. В залежності від соціального статусу людини пропорції міняються.

В цих умовах з’ясування ступеня детермінуючого впливу просторово-часових координат буття української культури має важливе теоретичне і практичне значення.

У свій час відомий англійський історик А. Тойнбі вважав, що рух історії визначається здатністю суспільства, його політичної еліти відповідати на історичні виклики часу. Такі виклики, на його думку, з одного боку, є стимулами до зростання, а з іншого – несуть у собі багато загроз. Якщо виклик повторюється знову і знову, але залишається без відповіді, то суспільство втрачає силу, життєву енергію, результатом чого є суспільна криза. Відповідальність за це лежить на управлінському апараті та на совісті лідерів, які самі, втрачаючи енергетичний та творчий потенціал, не дозволяють суспільству в цілому, здібним та творчим особистостям з нової генерації реалізувати життєву енергію та знайти інтелектуальний вихід із ситуації [7].         

 Якщо нація – це здатність етносу втілювати, за визначенням А. Тойнбі, «історичний універсум», то культурно-провідний чинник конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його етнологічного автопортрету, неповторного вираження загальнолюдського досвіду. Культура трансформує історичний досвід у знаменування життя, творчості, духу, в символічний лад спілкування, соціальних значень, вірувань та ідеалів, ієрархії найвищих людських якостей, формування світу людини за вимірами блага, правди, краси.

Культура виступає як етнокреативна сила, оскільки аналізує не тільки втілене в життя, а й нездійсненні можливості історичного процесу, дає змогу будувати життя за допомогою досвіду минулих поколінь [8, 75].

Культура – це особливий нелінійний світ, де, за словами Г. Гауптмана, за кожним словом стоїть праслово, де потенційне межує з реальним, визначаючи «сьогоднішнє» «через «завтрашнє», де «зоря майбутнього мирно пасеться з тінями минулого» (В. Хлєбников). У культурі, за висловом М. Цвєтаєвої, «сучасність: всечасність, а не дочасність».

Спіралі історії накручуються на стрижневі цінності, які, збагачуючись, не гинуть, а постійно відроджуються у нових формах, перетворюючи сучасність на всечасність метаісторії [8, 77].

Спорідненість національних архетипів та універсалій світової культури є передумовою вивільнення духовного життя нації із ситуації одноразовості й тлінності у простір вічності, у сферу утвердження історичних звершень народу в їх загальнолюдській значущості та гідності [8, 87].

Екстраполюючи вище наведені твердження на українські реалії, ми вважаємо за доцільне виділити наступні моменти.

З початку 1990-х рр. ми живемо у перехідному суспільстві, характерними ознаками якого є нестабільність, хаотичність, непослідовність, «ідеологічний вакуум», неорганізованість, видозмінюваність форм і норм життя. «Викликами» часу є необхідність проведення (а не імітація) глибинних суспільних реформ, модернізація матеріально-технічної сфери, державне управління інвестиційними процесами, формування ідеології національної єдності і державного будівництва.

Відповідно належне реагування на вказані «виклики» вимагає:

–         визначення чіткої траєкторії суспільного розвитку і державного будівництва, ідеологічного і організаційного супроводження суспільних реформ;

–         творчого застосування вітчизняного і зарубіжного досвіду у сфері державного управління;

–         формування динамічної інформаційної інфраструктури та конкурентного інформаційного сектора економіки;

–         законодавчого врегулювання державного забезпечення стимулювання інноваційної діяльності різних галузей економіки, підтримки її пріоритетних напрямків;

–         реальної демократизації механізмів державного управління суспільними трансформаціями.

В геополітичному відношенні Україна є європейською державою. Настав час, коли Україна повинна не тільки усвідомити себе як нову державу з новими проблемами і соціальними хворобами, але й об’єктизувати свій стан, свої болячки та свої можливості. Вона повинна виступити на історичній сцені вже не в ролі слабкого, емоційно неврівноваженого, духовно роздвоєного пацієнта, а як лікар, котрий бачить у хворобі об’єкт для дієвого втручання, для аналізу і корекції [8, 7]. Просторовими «викликами» постають:

–         необхідність визначення власної цивілізаційної самоідентифікації;

–         проблема гармонійного поєднання загальнолюдських і національних культурних цінностей, пошуку власної культурної ідентичності;

–         забезпечення полікультурності соціокультурного процесу в Україні тощо.

Адекватною відповіддю на вказані виклики повинні стати:

–         чітке визначення пріоритетів внутрішньої і зовнішньої політики;

–         розробка і втілення у життя комплексу заходів щодо інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур;

–         організаційне, матеріально-технічне, фінансове і кадрове забезпечення суспільних реформ;

–         модернізація різних сторін суспільного життя у відповідності до потреб інформаційного суспільства.

В цьому контексті головними принципами культурної політики Української держави повинні стати: мультикультуралізм, принципи культурної демократії; збереження й розвиток культурного розмаїття; спрямованість культурної політики на розвиток творчості; орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності; заохочення різних форм культурної співпраці і взаємодії.

Державна культурна політика має охоплювати культурні аспекти всіх державних програм економічного, екологічного, соціального, національного розвитку. У центрі культурної політики демократичної держави повинна бути людина як особистість, її інтереси і потреби, що сприяють реалізації в повному обсязі її природній сутності. Вирішення такого завдання забезпечується, коли політика спирається на наукові засади, реальну оцінку соціокультурної ситуації в суспільстві, професіоналізм і компетентність тих, хто її розробляє і здійснює.

Висновки та перспективи подальших досліджень

1.             В умовах становлення інформаційного суспільства відбувається психологічний переворот у свідомості людини, що обумовлює необхідність врахування просторово-часових модусів культурного буття при розробці засад державної культурної політики.

2.             Досвід розвитку країн і народів, у тому числі й України, переконує, що державна культурна політика – явище історичне, вона не може бути однаковою для різних народів, вона повинна бути на одному й тому ж етапі варіативною, гнучкою, динамічною, враховувати історичні традиції та сучасну соціокультурну ситуацію.

3.             Існує необхідність подальшого вивчення культурної політики держави як механізму державного управління культурними процесами, поєднання вітчизняного і зарубіжного досвіду.

ЛІТЕРАТУРА

1.       Шоркін О.Д. Схеми універсумів: методологічний аспект зв’язності культури. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. – К., 1999. – 32 с.

2.       Каспельс М. Становление обществ сетевых структур / Новая постиндустриальная волна на Западе / Под. ред. В.Л. Иноземцева. – М., 1999.

3.       Пазенюк В.С. Інформаційне суспільство, культура, особистість // Нова парадигма. Журнал наукових праць. – Вип. 50. – К., 2005. – С. 21-36.

4.       Lash S. Critique of Information. – London: Thousand Oaks; Sagl Publications, 2002.

5.       Масуда Й. Комп’ютопія // Філософія і соціологічна думка. – 1993. – №6. – С. 36-50.

6.       Кутырев В.А. Дух нашего времени (Философские этюды) // Общественные науки и современность. – 1996. – №4. – С. 133-140.

7.       Тойнбі Дж. Дослідження історії. В 2 т. – К.: Основи, 1994.

8.       Кримський С. Архетипи української культури // Вісник НАН. – 1998. – №7-8. – С. 74-87.

9.       Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.