Стан культурної сфери та особливості здійснення державної політики

у сфері культури в умовах глобалізації

 

Постановка проблеми. З проголошенням незалежності Українська держава отримала широкі можливості сприяння розвитку української національної культури, яка була і є важливим чинником державотворення та консолідації української нації. Однак офіційний курс культурної політики держави, що полягає в інтеграції України у світовий культурний процес на принципах мультикультуралізму, не завжди сприяє розвитку української національної культури. Брак ефективних організаційно-правових, адміністративних механізмів, а також належної державної фінансової, інформаційної підтримки національної культури призвів до поширення явищ культурної уніфікації, поступової втрати зв’язку духовних підвалин суспільного життя, сучасної культури з національно-культурними цінностями та традиціями.

Аналіз останніх досліджень та виділення невирішених раніше частин проблеми. Важливе значення культури для консолідації суспільства, державотворчих процесів, стабільності та безпеки держави зумовило значне зростання інтересу до актуальних проблем управління розвитком культури як в українській, так і зарубіжній науці. Слід відзначити вагомий внесок у дослідження теоретико-методологічних засад та визначення окремих аспектів державного управління розвитком культури у сучасних умовах таких українських та зарубіжних вчених, як В. Андрущенко, О. Батіщева, О. Ваганова, В. Горський, О. Гриценко, Д. Дзвінчук, І. Дзюба, С. Дрожжина, В. Карлова, М. Кашуба, В. Ковальський, А. Колодій, А. Леонова, Т. Лильо, В. Лісовий, А. Мелітонян, В. Нікітін, В. Скуратівський, В. Трощинський, С. Чукут, А. Аппадураї, Дж. Ахерн, С. Барнет, П. Весперіні, Е. Гідденс, М. Інгрем, Р. Ліпсі, Ф. Матарассо, Т. Міллер, А. Перотті, М. Піл, Дж. Томлінсон, Дж. Шустер, та інших. Слід також підкреслити наукову і практичну значущість досліджень таких аналітиків державної культурної політики сучасних країн світу, як О. Гриценко, Ф. Боргонові, Р. Вангерме, К. Гордон, Ж. Ренар та інші.

Віддаючи належне дослідникам, чиї наукові розробки становлять значний внесок у вивчення проблеми, слід, однак, зауважити, що державне управління соціогуманітарним розвитком в умовах глобалізації ще не стало предметом спеціальних комплексних досліджень.

Відтак, метою даної статті є аналіз сучасної соціокультурної ситуації в контексті здійснення культурної політики Української держави.

Виклад основного матеріалу. Поширене усвідомлення у наукових колах всеосяжності і унікальності культурного начала призвело до того, що питання управління у сфері культури стало об’єктом уваги багатьох науковців – філософів, психологів, істориків, соціологів, культурологів. Актуальні проблеми глобалізації національних культур, наслідки якої відчуваються в усіх сферах життя суспільства та невизначеність просторово-часових координат державного управління спричинили активізацію наукових пошуків у нових соціокультурних умовах.

Відзначимо, що наукові дослідження з теми державного управління культурною сферою у сучасних умовах зосереджені передусім у наукових центрах і дослідницьких установах США, Великобританії, Франції, ФРН, Канади, Японії, Італії, а тому базуються здебільшого на практичному досвіді управління та враховують соціокультурні умови розвинутих країн [1].

Слід відзначити також значну розбіжність у поглядах фахівців щодо напрямків державної політики у сфері культури, що пояснюється суперечливістю самого феномена «культурна політика». З даної сторони, дослідники розходяться щодо ролі держави, рівня і форми її втручання в управління культурним розвитком, а з другого – не заперечують необхідність впливу держави на сферу культури в умовах глобалізації.

Умовно можна виокремити три підходи [2]:

Гіперболізаційний (представники Дж. Дональд, Р. Ашер, М. Едвардс), прихильники якого стверджують, що внаслідок тріумфу глобального капіталізму та винайдення нових форм глобальної культури і управління поняття «національна культура» вже не відповідає сучасним соціокультурним реаліям та потребам суспільства. Культури взаємозбагачуються у глобальному діалозі, а ті культурні форми та елементи, що стають неспроможними виконувати свої функції, відживають та замінюються новими, більш придатними та корисними. В результаті з’являються нові, більш гнучкі «гібриди» культури, які є більш життєво спроможними [3, с. 8]. Характерним є наголос на необхідності зменшення втручання держави у культурну сферу та виокремлення неефективності державного фінансування культурної діяльності [2, с. 18].

Скептичний (представники А. Аппадураї, Е. Грін, С. Томпсон). Основні положення даного підходу можна подати у вигляді наступних тверджень:

В сучасних умовах роль держави у підтримці і стимулюванню розвитку культури не зменшується і не нівелюється;

Необхідна протекціоністська політика держави у сфері культури;

Держава повинна брати активну участь в управлінні розвитком культури;

Необхідне істотне збільшення державного фінансування культури [4; 5; 6].

Трансформаційний (представники Е. Гідденс, П. Джонс та інші). Прихильники цього підходу відзначають падіння ролі держави та зростання ролі міжнародних та внутрішньодержавних громадських організацій, підкреслюють незбалансованість і асиметричність глобальних інформаційно-комунікаційних та культурних процесів. На їх думку, лише міжнародні організації здатні підтримувати та стимулювати розвиток національних культур [7; 8].

З причин великого обсягу інформації зарубіжні вчені зосереджують свою увагу передусім на культурній політиці окремих держав або на окремих сферах культурного життя. Так, культурну політику Франції вивчали М. Інгрем [9], Д. Лузлі [10], Пуар’є [11], культурну політику Великобританії – С. Барнет [12], М. Д’Анжело [13], Італії – Д. Форгакс і Р. Ламлі [14], ФРН – М. Піл [15]. Велика частина наукових розробок присвячена американській культурній гегeмонії та впливу американської масової культури [16, 17, 18, 19, 20], способам захисту національної культури від іншо-культурних впливів [21, 22].

Серед важливих публікацій назвемо також звіти, аналітичні записки, доповіді міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, Єврокомісія, ЮНЕСКО, ОЕСР, Світового Банку, Міжнародного Валютного Фонду). Зокрема, на увагу заслуговують національні звіти та звіти експертів Ради Європи з питань культури, що проводилися в рамках міжнародного проекту «Мозаїка» [23, 24, 25, 26, 27].

В даних звітах наявна інформація про стан і тенденції розвитку галузі культури, існуючі проблеми, подані практичні рекомендації. Національні програми і звіти є важливим джерелом, оскільки вони дозволяють тенденції, побачити тотожне і відмінне, змоделювати розвиток культурних процесів на перспективу.

Відзначимо, що концепція культурної політики розвивалась одночасно з тим, як змінювалося поняття культури. В сучасному вигляді воно включає не тільки мистецтво і літературу, але і спосіб життя, форми спільного проживання, системи цінностей, традиції і світогляд.

Спочатку культурна політика формувалась, перш за все, як відображення реалій міждержавних відносин, в яких важливе місце відводиться міжнародному куль-турному співробітництву. Поступово вона стала включати питання культури «внутрішньодержавного» характеру. На сучасному етапі культурна політика держав спрямована на зберігання і підтримку культурного різноманіття у всіх його формах, чи це історичні пам’ятники, чи сучасні твори. Ця політика заснована на ряді нормативних документів ЮНЕСКО, охоплюючи всю проблематику сектора культури. Так, в 2000-му році в секретаріаті ЮНЕСКО був створений відділ культурної політики, який безпосередньо відповідальний за розробку цілісного підходу до культурної політики, охоплюючи всі аспекти діяльності ЮНЕСКО в області культури і, зокрема, проблему культурного плюралізму. Це дозволяє ЮНЕСКО допомагати країнам при перегляді або вдосконаленні ними своєї культурної політики, вирішуючи при цьому подвійне завдання: з однієї сторони, вдосконалювати управління питаннями культури в тому, що стосується законодавства, підготовки управлінських кадрів; а з другої – добиватися, щоб культура займала достойне місце в політиці розвитку країн, зокрема в галузі освіти, науки, комунікації, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища і туризму.

Починаючи з 2001 року, близько 40 країн звернулося в ЮНЕСКО за співпрацею для отримання стратегічно важливих засобів, необхідних для розширення мережі культурних установ, для розробки більш досконалішої культурної політики. Допомога зі сторони ЮНЕСКО відповідає цілям Декларації тисячоліття і здійснюється з використанням багаточисельних партнерських зв`язків з підрозділами ЮНЕСКО на місцях – важливою ланкою в цьому процесі.

В якості альтернативи культурного різноманіття тепер являється і «глобалізація» – односторонній процес культурного впливу, джерелом якого вважають американську культурну імперію. В нових соціокультурних умовах доводиться вирішувати питання укріплення міжнародної культурної співпраці і солідарності, створення стійких індустрій культури, які спроможні конкурувати на національному і міжнародному рівнях.

Глобалізаційні процеси виявляються також у культурній сфері. На ідеологічному рівні дедалі більшого поширення набувають породжені розвитком вільноринкового демократичного суспільства ідеологія та цінності активного індивідуалізму та раціоналізму, ліберальної демократії, світоглядного плюралізму, а також постмодернізму як критичної переоцінки всіх ідеологій та естетик, що існували донині.

У культурній інфраструктурі наслідки глобалізації визначаються повсюдністю електронних мас-медіа (передусім супутникове телебачення, Інтернет), до яких отримують доступ дедалі більше людей, що призводить до певної уніфікації культур і дозвіллєвих практик сучасного людства, а через них — і до зростання частки спільного культурного багажу, до появи «глобальної» (значною мірою космополітичної) культурної ідентичності.

Гостро постають питання свободи торгівлі культурно-мистецьким продуктом у міжнародному масштабі, доступу до національних культурних ринків (квоти та інші обмеження на імпорт, стимулювання національного культурного виробника, зокрема квоти на вітчизняну музику, фільми тощо в радіо- та телеефірі).

На рівні культури повсякденного життя глобалізаційні процеси виявляються в розростанні стандартизованого всесвітнього ринку культурних послуг і товарів. Цьому сприяє розвиток електронних технологій, загальна доступність побутової аудіовідеотехніки, комп'ютерів з периферійними пристроями розважального призначення.

Внаслідок змін у способі життя, у формах проведення дозвілля, традиційні етичні та культурні норми стали втрачати свою роль регулятора відносин між особистістю та суспільством. Звичайно, це відбувається під впливом не лише мас-медіа, а й загальних процесів дезінтеграції традиційного соціального життя.

Втім, породжена глобалізацією тенденція до стандартизації способів та культурних норм життя в сучасному світі, до руйнування раніше сформованих ідентичностей, аж ніяк не є панівною. її супроводжує дедалі більше різноманіття світової культури — і не лише як реакція на «макдональдизацію» світу, а й як прямий наслідок інтенсифікації міжкультурних контактів.

Глобалізація – це не односторонній процес. Її також можна розглядати як джерело культурного різноманіття, новий всесвітній коловорот культурного обміну, що розширює горизонти в порівнянні з горизонтами національних держав. Нові глобальні потоки культурних товарів, символів, знаків і ідей, пов`язані з новими формами пізнання, розповсюдження і використання. В їх якості виступають нові технології, які являються основною частиною нової складної соціально-економічної системи в індустрії культури.

Формування національної державності потребує проведення відповідної державної культурної політики. Саме від держави, її виваженої, обґрунтованої політики в галузі культури залежить зміцнення духовності, забезпечення необхідних умов для розвитку й діяльності людини, особистості як найвищої цінності суспільного розвитку.

Стан культурного розвитку тієї чи іншої країни є одним з найбільш об’єктивних показників не тільки духовного здоров’я суспільства, але й повноти вирішення тих проблем, в першу чергу, політичних й економічних, які стоять перед ним. Серед політичних функцій держави, що регулюють внутрішнє життя суспільства, важливе місце посідає культурна політика. Із здобуттям Україною державної незалежності головною метою в цій сфері мала стати така культурна політика, яка б цілком відповідала ідеям національно-культурного відродження. Серед завдань, що мали бути вирішеними, особливо важливим вважалось законодавче забезпечення державного статусу української мови та поширення її функціонування у всіх сферах суспільного життя, утвердження історичної державної символіки, відновлення єдності та повноти функціонування національної церкви, формування української мови та поширення її функціонування української «високої» культури, збереження та розвиток усіх форм народної культури.

Можна вказати на кілька серйозних викликів, перед якими опинилася після здобуття державної незалежності українська культура.

Перший – виклик зміни політичного й суспільного ладу. Розвал тоталітарної держави та її планової економіки, в рамках яких десятиліттями повинна була розвиватися національна культура, виявили її неготовність до існування без щоденної державної опіки, адміністративної та фінансової, до ринкової боротьби за читача, слухача, глядача.

Гідна відповідь на цей виклик передбачала здійснення подвійного завдання: з одного боку, слід було сформувати інфраструктуру, в тому числі управлінську, пристосовану до вільноринкових умов; з іншого – не допустити розвалу існуючої мережі державних та комунальних закладів культури і мистецтва (хоча очевидно, що певні втрати при цьому, були неминучі). Справді, зусиллями держави та місцевого самоврядування, культурно-мистецької громадськості вдалося в основному зберегти успадковану мережу закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек і будинків культури, культурно-мистецьких навчальних закладів), однак, засади й механізми державної підтримки культури змінилися незначно.

Другий виклик - це виклик відкритості та глобалізації. Національна культура, яка до кінця 1980-х років існувала у режимі своєрідного гетто (висока культура – для української інтелігенції, а традиційна народна культура – переважно для селян і вчорашніх селян), виявилася малопристосованою до конкуренції із західною культурою, перед якою тепер упала залізна завіса, та з російською культурою, яка стрімко комерціалізувалася.

Це гостро поставило питання цивілізованого протекціонізму щодо вітчизняного виробника культурного продукту, захисту українського культурного простору.

Нарешті, третій виклик – то виклик націєтворення. Існуюча недосформованість української політичної нації ставила перед національною культурою завдання, які в більшості сусідніх країн були в основному вирішені багато десятиліть тому. Однак, україномовна національна культура, що їй раніше доводилося здебільшого обслуговувати запити такої соціально-культурної групи, як «свідомі українці», не могла успішно дати собі раду зі смаками та культурними потребами всього суспільства України. Аби виникла взаємна відповідність між українською політичною нацією, яка тепер інтенсивно формується, та українською національною культурою, обидва елементи повинні були пройти істотну еволюцію: доволі неоднорідне суспільство громадян України ще має стати зрілою політичною нацією, а україномовна культура етнічних українців – перетворитися на культуру всього українського суспільства [28].

Заяви про «кризу української культури» в перше десятиліття незалежності (чи принаймні про її неочікувано слабкий розвиток) стали «загальним місцем» тодішніх суспільних дискусій. Незважаючи на очевидні позитивні зміни, як-от свободу творчого самовираження, знищення монополії держави на фінансування й управління культурою, безпрецедентна відкритість української культури до зовнішнього світу, фактом 1990-х років стало різке погіршення фінансового становища більшості закладів культури, зниження доходів та суспільного статусу професійних митців та інших працівників галузі.

Припинили існування (як не формально, то фактично) сотні кінотеатрів, будинків культури, бібліотек (особливо на селі), постійно скорочувалося українське книговидання, а кіновиробництво майже припинилося. Відбувалося постійне падіння відвідувань закладів культури. Українці стали значно менше купувати книжок, рідше ходити в театри і музеї, в кіно та на концерти. Ця негативна тенденція змінилася лише після 2000 року.

З іншого ж боку, в 1990-і роки поряд із державно-комунальною мережею в більшості регіонів України, особливо у великих містах, виникли й розвиваються в складних господарчих умовах сотні недержавних культурно-мистецьких організацій (театрів-студій, музеїв, книговидавництв, аудіовидавничих фірм, продюсерських центрів, дистрибюторських фірм, мистецьких галерей та ін.). Сьогодні вони вже становлять помітну і важливу частку культурної сфери, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державні і комунальні заклади. По всій Україні діють сотні приватних телеканалів та радіостанцій, які не мають державної фінансової підтримки. Водночас небагато з-поміж них можуть похвалитися фінансовою самостійністю – переважно ці телерадіоорганізації залежать від грошових вливань власників-бізнесменів, часто – політично зумовлених.

Окрім малоефективної й часто інертної державної культурної політики, було ще кілька чинників, що вплинули на тодішнє погіршення становища в культурному секторі: зокрема, значний потік мас-культурного імпорту з Росії та Заходу.

Мають місце також природні «хвороби росту» молодих українських культурних індустрій, з їх недосвідченим менеджментом та недостатніми інвестиціями. Надто слабка державна підтримка недержавного сектора в культурі також не є унікальною для України – в інших посткомуністичних країнах ситуація подібна, й може бути частково подолана за рахунок більшої господарчої вправності, а також спонсорів і благодійників [30].

Коротко розглянемо сучасні умови розвитку сфери культури в Україні. Так, у порівнянні з бюджетом 2007 року бюджетні видатки на культуру 2008 р. зросли від 890 млн. грн. до 1 млрд. 162 млн. грн. Питома вага видатків розвитку зросла з 3,2 % до 6,8 % [28].

Суттєво зросли асигнування на ремонтно-реставраційні роботи на об'єкти культурної спадщини – майже втричі. В 2008 році на 35 % (в середньому) зросла заробітна плата працівників культури. Завдяки намаганням керівництва Міністерства культури і туризму в 2008 році вдалося зламати багаторічну негативну тенденцію, коли більшість видатків планувалися на останній квартал року і використати їх було неможливо.

Завдяки підтримці Мінфіну всі видатки розподілені більш раціонально – в основному на II і III квартали року. Всього заплановано асигнувань на загальну суму більше 160,0 млн. грн., в тому числі на:

охорону культурної спадщини, що дало можливість розпочати ремонтно-реставраційні роботи у національних заповідниках;

придбання україномовних книг, які розпочали закупати уже в липні, а не в грудні (як раніше);

видатки розвитку майже всі перерозподілено на II квартал, що дає можливість зробити ремонти в навчальних закладах у канікулярний період, театрах, бібліотеках, коли більшість працівників перебуватимуть у відпустці;

наближення видатків на заробітну плату дає можливість сплатити відпускні в установах, і закладах культури перед відпусткою;

наближення видатків на проведення культурно-мистецьких акцій вже дало можливість провести багато цікавих і змістовних заходів. Серед них вшанування пам'яті жертв Голодомору (тільки за кордоном їх відбулося 5), проведено Дні культури в закордонних країнах, відбулися заходи присвячені святкуванню 360-річчя національно-визвольної боротьби українського народу тощо;

наближення видатків на підтримку вітчизняного кінематографу дозволяє більш раціонально організувати творчий процес по створенню фільмів.

Пріоритетна роль у відродженні української культури, прилучення найширших верств населення до надбань народного мистецтва, самобутніх фольклорних традицій належить клубним закладам.

В Україні функціонує понад 19 тисяч клубних закладів всіх систем і відомств. З них 16365 клубних закладів знаходяться у сільській місцевості.

Рішеннями місцевих органів влади відновили свою діяльність більше як 150 сільських клубів та Будинків культури.

У більшості областей та районів, у багатьох містах розроблені й затверджені регіональні програми розвитку культури.

Сьогодні у клубних закладах функціонує понад 100 тисяч клубних формувань, в тому числі більше як 82 тисячі творчих аматорських колективів.

Дещо поліпшилась кадрова ситуація. Високий рівень забезпеченості спеціалістами у Тернопільській (95,4 %), Запорізькій (81 %), Дніпропетровській, Донецькій (80 %), Вінницькій (79,6 %), Харківській (78,8 %) [29].

Однак, на сьогоднішній день діяльність клубних закладів, потребує значної фінансової підтримки з бюджетів усіх рівнів, в тому числі з державного. Ці кошти потрібні, перш за все, на здійснення поточних та капітальних ремонтних робіт, оновлення матеріально-технічної бази, забезпечення всіх районних будинків культури автотранспортом, аудіо- та відеоапаратурою, копіювальною технікою, комп'ютерами та ігровими автоматами.

Потребує поліпшення робота щодо якісного підбору кадрів. Низький рівень знань з питань економічної, господарської роботи гальмує діяльність клубних закладів в ринкових умовах. Аналіз засвідчує, що 33 % спеціалістів клубних закладів мають досвід роботи понад 30 років, 40 % – понад 20 років, 20 % – понад 10 років, 7 % – понад 5 років. Це свідчить про необхідність створення нормальних умов праці для творчої, обдарованої молоді, здатної забезпечувати роботу клубних закладів у сучасних умовах,

До того ж, на сьогодні немає законодавчого акту, який би поширював норми соціального захисту на працівників клубних закладів, які існують для працівників бібліотек, музеїв та викладачів шкіл естетичного виховання.

З метою усунення соціальної нерівності в питаннях оплати праці клубних працівників Міністерством внесено відповідні зміни до проекту Закону України про культуру, зокрема щодо надання клубним працівникам права на грошову винагороду за сумлінну працю та зразкове виконання трудових обов'язків і матеріальну допомогу для вирішення соціальних питань.

Відповідно до законодавства України фінансове та матеріально-технічне забезпечення клубних закладів здійснюється за рахунок місцевого бюджету.

Тому ефективність роботи клубів та будинків культури, насамперед сільських, суттєво залежить від фінансово-економічного забезпечення галузі культури на місцях.

У вересні 2008 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». Підготовлено також інші законопроекти, які повинні внести у пам'яткоохоронне законодавство вагомі зміни, пов'язані із зміною соціально-економічної ситуації в державі та розбудовою в Україні інституту власності, в тому числі на землю.

Урядом здійснюється значна робота з охорони культурної спадщини за рахунок коштів, що передбачаються на виконання низки державних цільових програм, за рахунок цільових субвенцій та позабюджетних коштів, що залучаються при виконанні окремих регіональних проектів. На жаль, існуючі державні цільові програми не охоплюють весь комплекс проблем охорони культурної спадщини.

З року в рік зростають кошти субвенції Державного бюджету на пам'ятко-охоронну справу. За рахунок цих коштів здійснювались реставраційні роботи у центрі м. Львова, та смт. Батурині, протизсувні та реставраційні роботи у Києво-Печерській Лаврі. Субвенцію було спрямовано також на об'єкти культурної спадщини Вінницької, Волинської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Сумської, Хмельницької, Чернігівської, Черкаської областей та м. Севастополя.

Слід зазначити, що існує багато проблем, які упродовж десятиріч накопичувалися у сфері охорони культурної спадщини і потребують свого розв'язання. Недостатнє фінансування заходів з охорони пам'яток протягом кількох десятиліть призвело до значного погіршення стану пам'яток. На підставі моніторингу пам'яток встановлено, що в окремих регіонах до 50 відсотків будівель – об'єктів культурної спадщини перебуває в незадовільному стані, а кожний десятий – в аварійному. Термінові протиаварійні та консерваційні роботи необхідно провести більш як на 300 пам'ятках архітектури національного значення. Цей список щороку зростає, незважаючи на те, що державні видатки на охорону культурної спадщини щороку збільшуються. За попередніми розрахунками орієнтовна вартість лише першочергових протиаварійних і найнеобхідніших ремонтно-реставраційних та консерваційних робіт становить близько 600 млн. гривень [29].

Більшість національних закладів культури (музеїв, бібліотек, театрів, філармоній тощо) також створюють власні веб-сторінки. Існують сотні незалежних недержавних культурно-мистецьких сайтів і порталів. Від початку 2003 р. діє офіційний портал Міністерства культури і туризму України (www.mincult.gov.ua). У Міністерстві також працює автоматизована інформаційна система на базі локальної комп’ютерної мережі.

В Інтернеті сьогодні представлені практично всі основні ділянки культурно-мистецького життя України. Втім, різні аспекти української культури чи творчого життя висвітлені в інформаційному просторі доволі нерівномірно. Наприклад, представлено недостатнім чином традиційне народне мистецтво, натомість представники актуального сучасного мистецтва (митці та культурні діячі молодшого покоління) використовують Інтернет набагато інтенсивніше.

Більшість українських культурних веб-ресурсів репрезентують передусім найбільші міста (Київ, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Одеса), їхні заклади культури та недержавні культурні організації. Натомість решта України представлена мало. Переважна більшість закладів культури в «глибинці» взагалі ще не мають доступу до Інтернету, навіть необхідного для цього обладнання - через брак коштів. З іншого боку, існують численні веб-сторінки, присвячені окремим регіонам, великим та малим містам і навіть селам; своїм існуванням ці ресурси завдячують ініціативі й ентузіазмові окремих осіб чи місцевих громад.

Згідно з Хартією ЮНЕСКО про збереження цифрової спадщини, до якої приєдналася й Україна, нині розгортається переведення у цифровий формат бібліотечних фондів, музейних архівів тощо. Реалізації згаданої Хартії сприяло прийняття 2004 року Програми інформатизації НАН України (www.nas.gov.ua/ua/mainold.html), а також завдань Програми інформатизації на 2004 – 2008 роки (http: //www.nas.gov.ua/і/040227/zavd.htm) За останні роки в Україні прийнято понад 40 нормативних актів, які стимулюють розвиток інформаційних технологій, у тому числі у сфері культури.

З 2000 р. Україна бере участь в інформатизаційних проектах Євросоюзу MINERVA (www.minervaeurope.org), PULMAN та CALIMERA, здійснюваних у рамках програм ЄС «eContent» та «eContent+» (2005-2008) [29].

Участь українських культурних організацій у цих проектах створила фундамент для довгострокової партнерської взаємодії українських та європейських закладів культури (бібліотек, музеїв, архівів), створення розвинених Інтернет-ресурсів.

Загалом, протягом останніх років розвиток культури в Україні відбувається вкрай суперечливо. З одного боку розгортаються інноваційні процеси зумовлені тяжінням народу до національно-культурного відродження, демократичного суспільного життя. З іншого – загострюються негативні тенденції у кадровому інфраструктурному фінансовому забезпеченні галузі. Нарощування інноваційних тенденцій пов’язане, перш за все, з активізацією культурного життя в регіонах. Пошук більш ефективних форм роботи відбувається і у змістовному, і в організаційно-управлінському плані. Поглиблюється усвідомлення зростання значення культури як форми вияву національної самосвідомості, як фактора консолідації суспільства.

Висновки. Отже, в умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ, що відбуваються в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

 

Список використаних джерел

1.       Scullion A., Yarsia B. What is cultural policy research? // International journal of cultural policy. – 2005. – Vol. 11. – № 2. – Р. 114-122.

2.       Батіщева О.С. Державне управління розвитком національної культури в умовах глобалізації. Дисертація кандидата наук з державного управління за спеціальністю: 25.00.01 – теорія та історія державного управління. – Львів, 2007. – 227 с.

3.       Globalization and cultural diplomacy / Harvey B. Feigenbaum. the George Washington University, 2001.

4.       Appadurai A. Disjunctive and difference in the global cultural economy // Public culture. – 1990. – № 2. – Р. 1-24.

5.       Green A. Education and globalization in Europe and East Asia: Convergent and divergent trends // Journal of education policy. – 1999. – Vol. 14. – № 1. – Р. 55-71.

6.       Thompson C.J., Tambyans K. Trying to be cosmopolitan // The journal of consume research. – 1999. – Vol. 26. – № 3. – Р. 214-241.

7.       Giddens A. The Consequences of modernity. – Stanford: Stanford University Press. 1990. – 186 p.

8.       Jones P. Globalization and internationalization. Democratic prospects for world education // World education. – 1998. – Vol. 34. – № 2. – Р. 143-155.

9.       Ingram M. Nationalist turn in French cultural policy // The French review. – 1998. – Vol. 71. – № 5. – Р. 798-808.

10.   Looseley D. Back to the future: Rethinking // French Cultural policy. – 2003. – Vol. 9. – № 2. – Р. 227-234.

11.   Poirrier. Heritage and cultural policy in France under the fifth republic // International journal of cultural policy. – 2003. – Vol. 9. – № 2. – Р. 215-225.

12.   Barnett C. Culture, Policy and Subsidiarity in the European Union: from symbolic identity to the governmentalisation of culture // Political geography. – 2001. – № 20. – Р. 405-416.

13.   D’Angelo M. and Vesperini P. Cultural Policies in Europe: A Comparative Approach – Council Europe, 1998.

14.   Forgacs D. аnd Lumley R. Italian Cultural Studies. An introduction – Oxford University Press, 1996.

15.   Piil M. Denmark’s new golden age of film // Correspondence. An Internation review of culture and society. – 2001. – № 8. – Р. 10.

16.   Lipsey R. Unsettled issues in the great – free trade delate // The Canadian journal of economics. – 1989. – Vol. 22. – № 1. – Р. 1-21.

17.   Mckay G. Americanization of popular culture // Jankee go home (and take me with u) / Ed. G. Mckay. Sheffield, 1997. – Р. 11-52.

18.   Miller T. and Yudice G. Сultural Policy. – Sage, 2002.

19.   Schuster J. Informing cultural policy: The research and information infrastructure – New Brunswick, 2002. – 234 p.

20.   Wiesand A.J. Comparative cultural policy research in Europe: A paradigm Shift // Canadian journal of Communication. – 2002. – Vol. 27. – № 2.

21.   Rinaman K. French film quotas and cultural protectionism // Режим доступу: http: www.american.adu/TED/French.tv.htm. – Заголовок з екрана.

22.   Why we need European cultural policies: the impact of EU enlargement on cultural policies in transition countries / by Nina Obuljen // Режим доступу: www.eurocult.org. – Заголовок з екрана.

23.   Cultural policy in Cyprus. European experts’ report / European program of national cultural policies reviews. – Strasbourg, 2004. – 70 p.

24.   Cultural policy in Italy. Report by an European panel of examines / European program of national policies reviews. – Strasbourg, 1995. – 140 p.

25.   Cultural policy in Portugal. National report / European program of national cultural policies reviews. – Strasbourg, 1998. – 67 p.

26.   La politique culturelle de la France: rapport du grape d’experts europeens et rappot national. – Paris: Documentation francaise, 1988. – 89 p.

27.   La politique culturelle en Romanie. Rapport national / Programme Europeen d’examen des politiques culturelles nationals. – Strasbourg, 1999. – 173 p.

28.   Богуцький Ю.П. та інші. Українська культура в європейському контексті      / За ред. Ю.П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – 679 с.

29.   Матеріали наради в Міністерстві культури і туризму 26 вересня 2008 р.

30.   Національний звіт про культурну політику. – К., 2007.

 

 

Стаття присвячена дослідженню сутності та особливостей реалізації державної політики України у сфері культури в глобалізаційну епоху. У роботі визначені основні тенденції розвитку сучасної соціокультурної ситуації в українському суспільстві, розкрито суперечності здійснення державної політики у сфері культури, виявлено проблеми функціонування цієї сфери.

Ключові слова: культура, національна культура, державна політика у сфері культури, культурна глобалізація, культурні індустрії.

 

Статья посвящена исследованию сущности и особенностей реализации государственной политики Украины в сфере культуры в глобализационную эпоху. В работе определены главные тенденции развития современной социокультурной ситуации в украинском обществе, главные противоречия осуществления политики в сфере культуры выявлены проблемы функционирования культурной сферы.

Ключевые слова: культура, национальная культура, государственная политика в сфере культуры, культурная глобализация, культурные индустрии.

 

The paper is devoted to the investigation of the essence and the peculiarities of putting into effect the public policy in the sphere of culture in the globalization age. Main tendencies of the development of modern socio-cultural situation in the Ukrainian society were defined. There also were discovered the contradictions in implementation of the state policy in the sphere of culture, its most acute issues and their origin

Key words: culture, national culture, state cultural policy, cultural globalization, cultural industries.