Самоосвіта особистості як форма неперервної освіти

Актуальність дослідження обумовлена суспільною та особистісною необхідністю самоосвіти, зростанням її ролі в умовах сучасного українського суспільства, яке набуває подальшого розвитку. Мінливість технологій, видів і засобів виробництва, професійної діяльності, службових функцій, інтенсивний розвиток духовної сфери життя, розширення творчого змісту праці, швидке старіння «освітнього капіталу» висувають принципово нові вимоги до кваліфікації працівника, його моральної зрілості, загальнокультурного і інтелектуального рівнів.

Самоосвіта здатна створити нові сприятливі умови для масових соціальних і професійних переміщень населення. Вона надає можливість дійсно вільного вибору і зміни професії відповідно до індивідуальних схильностей, сприяє формуванню реалістичних життєвих планів і їх здійсненню з урахуванням суспільних потреб. Для окремих соціальних груп зайнятих творчою діяльністю самоосвіта є умовою їх відтворення. Для них самоосвітня діяльність характеризується розвиненістю, масовістю прояву, взаємозв'язком з екзистенціальними і духовними потребами [1, c. 1].

Філософське дослідження самоосвіти особистості обумовлене тенденцією її домінування як засобу освітньої діяльності, необхідністю усвідомлення самоосвіти, як системостворюючого чинника освітянського простору.

Таким чином, основна мета дослідження – розкрити самоосвіту особистості як системне явище, що впливає на становлення і розвиток загальної культури особистості та суспільства.

Ступінь наукової розробки. Мислителі різних епох підкреслювали значення самоосвіти як для розвитку окремої людини, так і суспільства взагалі. Передова педагогічна думка у XVI-XIX століттях приділяла певну увагу самоосвіті, але побіжно, не відокремлюючи її як самостійну форму придбання знань. У працях Дж. Беллерса, Я. Коменського, І. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, В. Троцендорфа та інших зверталася увага на значимість самоосвітньої діяльності у житті людини і суспільства.

Наприкінці XIX століття відомий російський бібліограф Н. Рубакін здійснив перші спроби концептуального бачення самоосвіти особистості. Його методика самоосвіти базувалася на індивідуалізації читання і розумілася як систематичне, самостійне навчання особистості.

У 50-80-ті роки ХХ ст. самоосвіта пов'язувалася з культурою читання, виховними та освітніми задачами, формуванням навичок політичної самоосвіти.

У 90-ті роки XX століття Г. Зборовський, О. Шукліна здійснили соціологічні дослідження і виявили значущість самоосвіти в житті суспільства, певних соціально-професійних груп і окремої людини. Вони розкривають цінність самоосвіти в спроможності передбачувати становище і рівень розвитку, як виробництва, так і освіти, створювати можливості самоконструювання особистості і формувати потреби в безперервній самоосвітній діяльності [1, c. 5-6].

В останні роки, коли основою соціально-економічного розвитку стає виробництво інформації і знань, проблемі самоосвіти приділяють увагу багато спеціалістів, які виступають за підвищення кваліфікації кадрів, а іноді і за їх перекваліфікацію, яка можлива за допомогою самоосвіти (В. Андрущенко, Д. Дзвінчук, Є. Комаров, В. Лисий, В. Лутай та інші), і за підготовку кваліфікованих педагогічних кадрів, які допоможуть організувати процес самоосвіти (Г. Наливайко, Н. Терещенко та інші).

Виклад основного матеріалу. Самоосвіта особистості – це інформаційно-забезпечувальна діяльність, яка здійснюється шляхом придбання (засвоєння), накопичення, упорядкування, систематизації і відновлення знань з метою задоволення пізнавальних потреб особистості для здійснення різноманітних видів діяльності. Самоосвіта особистості детермінована соціально-економічними чинниками, характером і змістом праці, творчим і інтелектуальним потенціалом особистості. Спонукальними силами самоосвіти виступають професійно-трудові, матеріальні, соціально-статусні і духовні інтереси особистості [1, c. 11].

Зародженню самоосвіти в доцивілізаційний період сприяв не тільки розвиток матеріальної і духовної культури людства, але й становлення особистості, її уявлень про навколишній світ, особливості мислення і світосприйняття. Суб'єктами самоосвітньої діяльності були шамани і правителі роду. Знання розумілось як єдність ціннісних, нормативних, комунікативно-інформативних, пізнавально-діяльнісних елементів і його розвиток йшов шляхом їх поступової диференціації. Оскільки людина цього періоду не відокремлювала себе від спільноти, цілісність якої була умовою виживання окремого індивіда, то домінуючою в цей період була колективоцентрична стратегія самоосвіти. Самоосвітня активність в  період Середньовіччя була спрямована на одержання знань про Бога, на самопізнання і самовдосконалення людини, щоб наблизитись до Бога. Самоосвіта в контексті середньовічної культури створила самоосвітню людину, що підіймається до релігійних істин та осягає божественну мудрість. Релігійна стратегія була стрижнем самоосвітньої активності, мала визначальний регулятивний вплив і на інші форми соціальної активності людини. Водночас, розвиток природно-наукового знання, виникнення інституту вищої освіти, трансформація педагогічної практики, формування високого статусу освіченості вплинули на самоосвітню діяльність і становлення нових стратегій самоосвіти особистості.

В культурі епохи Відродження розвитку самоосвіти особистості сприяло поширення друкарства. Друкарська книга зробила світ знань доступним, стійким, надійно збереженим, достовірним. Це поширило технологію самоосвітнього читання. Проте, трансляція культурних цінностей переважно здійснювалась в системі усної комунікативної технології. У культурі епохи Відродження відбувалася легалізація внутрішніх прагнень індивіда через маніфестацію істини його буття як людини. Тому самоосвітня діяльність реалізувалася в різноманітних сферах його життя і діяльності, найбільше це проявлялося у мистецтві. Секуляризація в процесі Реформації призвела до зламу духовної диктатури церкви, що спричинило цілу низку політичних і культурно-ідеологічних змін, і, відповідно, призвело до розмаїття самоосвітніх стратегій. Існуючі стратеги самоосвіти доповнюються антропоцентричною,що була спрямована на позитивну динаміку індивідуальних властивостей особистості [1, c. 9-10].

В індустріальному суспільстві тиражування книг і заснування бібліотек сприяло підвищенню інтересу до літературних творів і домінування технології самоосвітнього читання, але і комунікативна технологія зберігає своє значення. У цей період самоосвіта особистості остаточно сформувалась як самостійний вид діяльності, властивий, представникам деяких соціальних груп (викладачі, науковці). Техноцентрична стратегія самоосвіти особистості виникла у зв'язку з розвитком виробництва, науки і техніки. Вона пов'язана з формуванням інформаційного простору як самостійної сфери і допускає входження особистості в техногенне середовище. Процеси модернізації та індустріалізації характеризують соціокультурний простір епохи Нового часу і призводять до різноманіття самоосвітніх моделей на основі стратегій, які існують.

В постіндустріальному суспільстві основним видом діяльності більшості його членів є створення, споживання і поширення інформації, тому самоосвіта особистості значно поглиблюється і набирає нових рис [2, c. 61-62].У цей період з'явилась «екранна» технологія, заснована на комп'ютерно-космічних засобах зв'язку, яка трансформує і комунікативну технологію, і технологію самоосвітнього читання.

Об'єктивними умовами самореалізації особистості в професійній діяльності на початку XXI століття стає доступність необхідного освітньо-інформаційного знання, озброєння людей не стільки готовими знаннями, скільки способами здобуття, осмислення та використання цих знань у нових обставинах. Сучасна цивілізація з її гуманізацією і демократизацією суспільних відносин, швидкою зміною техніки і технологій, інтелектуалізацією праці передбачає необхідність ширшого використання нової формули освіти – «освіта через усе життя» [3, c. 219-227].

На сьогодні це можливо лише за умови впровадження сучасних ідей і технологій освіти, які вбирають новітні вітчизняні та зарубіжні психолого-педагогічні здобутки щодо активізації навчання як провідного принципу освітнього процесу, забезпечення раціонального рівня комп'ютеризації викладання та навчання. Саме ця потужна науково-педагогічна база в сукупності з сучасними розробками в галузі інформаційних засобів дозволяє по новому поглянути на роль самоосвіти, самостійної роботи студентів в умовах сучасної соціокультурної реальності.

Список використаної літератури

1. Бурлука О.В. Самоосвіта особистості як соціокультурне явище. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – Харків, 2005. – 16 с

2. Бурлука Е.В. Самообразование как средство социализации и самореализации личности // Наук.вісник. Серія «Філософія» / Харк. держ. пед.ун-т ім. Г.С Сковороди. – Харків: «ОВС», 2001. – Вып. 9. – С. 93-98.

3. Дзвінчук Д.І. Освіта в історико-філософському вимірі: тенденції розвитку та управління. – К.: ЗАТ «Нічлава», 2006. – 378 с.

Стаття присвячена комплексному дослідженню явища самоосвіти особистості, що впливає на становлення і розвиток загальної культури особистості та суспільства в цілому. У роботі окреслено ступінь наукової розробки та методологічні засади дослідження самоосвіти особистості.

Статья посвящена комплексному анализу самообразования личности как системного явлення, которое оказывает влияние на становление и развитие общей культури личности и общества в целом. Предпринят ретроспективный анализ степени разработанности проблеми самообразования и обозначенн методологические основи исследования самообразования личности.

The article is devoted to complex study of the phenomenon of self-education of a personality that exerts influence on the formation and development of general culture of a person and society as a whole. The work defines the degree of scientific exploration and methodological foundations for studying self-education of a personality.