Присвячується

кращій студентській подрузі

Олі Корнилів-Борух

та найцікавішій людині мого життя

Івану Вольвіну

 Витвиця

травень – липень 1998

І

Боже, як гарно навколо. Закохані пташки сміються до світу і в пісні виливають вдячність Тобі, що Ти дав їм життя. А ми люди – не вдячні. Не дякуємо, а ремствуємо. Все нам не так. На сприятливі умови, проблеми тіла. Але душа. Вона така загадкова. І відчуває те, що минає тіло. Хоче не тих розваг, не тих вражень. Вона піднесена, вона світла, вона реальна... але душа у тілі і тіло володіє нею. Закриває перед нею красу літа і відкриває шлях до пекла. Матеріальність з духовністю несумісна. Та я обіцяю Тобі, мій Боже, що не проміняю волю на ярмо.

Мій берег дитинства цвіте ромашкою, яка вгадує долі. Та свою я ще не хочу знати. Бо й так щаслива. Бо маю так багато друзів. Довгоногі дерева, звабливі квіти, пустотлива річка. Лиш їм довіряю і таємниці розповідаю.

Сьогодні зізнаюсь, мила природо тобі і Богу, що щастя плаче, бо йому перейшла дорогу ненависть. А спочатку був жаль. Жаль до жінки, яку використовують чоловіки як рабинь, як джерело своїх задоволень. І хіба це можна терпіти? Ні! Навіть, коли це порушення всіх заповітів любові. Я зневажаю чоловіка, бо всі вони жорстокі поневолювачі моєї жіночої статі. Статі, яка хоч і прийшла на світ другою, та зате досконалішою. Статі, яка стала окрасою і неба, і землі. Статі яка не заслуговує на страх і відчай, статі, яка в наш час не така вже й слабка. Так у чоловічому світі жінка мусить, щоб вижити, бути сильною, бо їй приходиться все своє життя на своїх тендітних плечах носити тягар чоловічих примх, бути їм матір’ю і водночас бути матір’ю і дітям, яких народила. В жінок мало часу на себе, тому вони не егоїстки.

Роздуми юної Оксани, ображеної на світ чоловіків зупинила мама, яка гукнула дочку до хати.

Дівчина встала, попрощалась очима з природою і пішла.

ІІ

Сім’я Наливайків в гостях у Красовських.

Дорогі гості запрошую вас до столу, - припрошує хазяйка.

І давайте вип’ємо за мене, - підбадьорює хазяїн.

Гості сідають і дочекавшись поки їм наллють надають слово для привітання діду Микиті.

- Дорогий сину. Тобі сьогодні 50-ть. Прожив ти півжиття. Навчився доброго і поганого. Шановні гості поважають тебе, прийшли віддати належне. І тому я, у їх присутності, не буду перераховувати твої прогалини і твою довершеність. А натомість, нагадаю. Життя триває. Добре все попереду. Тобі видніше які цеглини брати, щоб збудувати із них майбутнє. Та головне, не бери всі, лиши трохи і іншим. Не обтяжуй себе дрібницями, не віддавай свій час на безглузді справи, не жалій за не зробленим чи загубленим. Будь людиною, будь чоловіком, виконуй свої обов’язки, та дуже не обтяжуй себе. Лишай час на розваги, на жінку на вино. Лишайся здоровим і сильним.

Всі встають, п’ють до дна.

Чарка за чаркою і гості поринули в спогади.

- Знаєте, та ще й погоджуєтесь, що за комуністів, дорогі друзі, було добре жити ,- розпочав політичну тему Гайдук Петро Семенович, найбагатший чоловік у селі.

 А й справді важкувато демократам будувати демократію, - докинув своє хазяїн.

А що комуна доброго зробила ? – з плачем вирвалось в одної з жінок.

Як що ? обіцяла нам світле майбутнє і дала дешеву закуску і горілку, - піднесено сказав хазяїн.

Горілку, так, дала, щоб тіло звеселилось і порівнялось з машиною, якою управляють на свій лад – чи то з болем в голосі, чи то на щось натякаючи, сказала хазяйка.

То що ви, жінки, проти горілки? Вона ж ця хороша, смачна водиця настрою додає і язика розв’язує – жартома казав Наливайко.

Та – хіба лише горілка заслуговує такого шумного обговорення ? В союзі все

 було добре: - стояв на своєму Гайдук.

Починаючи від репресій і закінчуючи Афганістаном – вибухнула гнівом жінка, у якої син загинув у Афганістані.

Трохи помовчавши гайдук продовжив.

Поховав Кравчук СРСР, поховав . Велика держава поділилась межами і що ми від цього виграли ?

Незалежність ! – гордо нагадав Наливайко.

Незалежність, а навіщо нам її, дала що доброго вона нам, - не замовкав Гайдук.

Навіщо незалежності ? Та щоб позбутись залежності від твоїх покровителів московський кацапе, вибухнув гнівом Наливайко

Хлопці, їжте, - втрутилась хазяйка, боячись бійки яка назрівала.

Ми маємо, маємо волю ! – радів п’яний Наливайко.

Козульському не терпілось випити і він піднявся із пустою чаркою і мовив: - є ідея друзі, п’ємо за незалежну Україну.

Гості переглянулися, та все ж підняли чарки.

ІІІ.

 Під ранок розходились гості додому. Жінкам ледве вдалося заспокоїти своїх чоловіків, які все ж після розбіжності в поглядах зчинили бійку.

 Кілька жінок залишилось допомогти хазяйці хоч посуд помити. Швидко впоравшись хазяйка подякувала і навіть несподівано для себе заплакала і крізь сльози заговорила :

Боже, Боже дай мені сили дожити до кінця життя з моїм чоловіком. За який гріх, Боже , нагородив Ти мене таким щастям, що й ворогові не побажаєш.

Одна з сусідок обняла її і почала заспокоювати.

Не сумуй сестро, ми теж мед не лижемо за своїми чоловіками. А жити мусимо за ради дітей.

Лиш за них і живу, а то б давно з усім покінчила - витираючи сльози казала хазяйка, поглядом обводячи всіх присутніх.

Так, наша така доля, як змалку казали мої мама, отак і до останку, - говорила ближня сусідка.

Терпімо любі, куди від цього дінемося. За терпіння Бог дає спасіння – важко зітхала бабуся Настя

Так терпіти з народження до смерті жінкам, а чому лише жінкам ? – спохватилася молода жінка.

Бо чоловіки наші світочі, через них ми прийшли у світ, щоб бути з ними і для них, - сумно казала баба Настя.

О, ні, ці слова вам казав батько і чоловік. І не лише вам, а всім нам. Ми покоряємось, а це їм на руку. Вони роблять з нас і рабиню і ягнят, а самі мають час, щоб напитися і розважитися. І довго ви ще збираєтесь так терпіти і заспокоювати себе раєм, який ще буде ? – ображено говорила молода сусідка.

Всяке повстання проти чоловіка закінчується поразкою проти жінки, - замислено казала хазяйка.

Але повставати треба обдумано, всім хазяйкам вказувати на власні права і тоді всі чоловіки хоч трохи, та охолонуть – не заспокоювалась молода сусідка.

На хвилинку лише жінки задумались, коли зайшов в кімнату малий Івасик, взяв за руку маму і сказав, що батько чекає її у ліжку, бо не спиться йому без неї. Хазяйка підвелася, провела до дверей гостей, подякувала їм за допомогу і пішла з Івасиком у спальню.

ІV.

Добре відіспавшись, Наливайко пішов умиватись і звісно ж помітив на лобі дві гулі. Стояв і дивився в дзеркало і намагався згадати звідки ці гулі. Але нічого правдоподібного не спадало на думку. Щоб на обтяжувати себе здогадами і спогадами

кличе жінку.

Жінко. Стефо, а ну ж бо, іди сюди, мерщій.

Чути поспішні кроки. Стефанія Ярославівна наближається.

І чого ж тобі треба від мене, що так кличеш, що і сусіди прийдуть.

Хочу, щоб ти нагадала де я був учора.

Це не смішно.

Я надто серйозно.

Пити менше треба.

Та вже не дорікай мені, а скажи краще, хто ці гулі такі не привабливі мені набив.

І ти ще питаєш хто ?

Невже ти качалкою. Хоч не вірю, не войовнича ти у мене.

Тобі вчора Гайдук набив, через розходження поглядів, здається політичних.

А ти де була ? Чому не заступилася, за свого любого чоловіка, чи що, вже розлюбила і на Гайдука задивляєшся і він задивляється, клятий, очі йому попідбиваю і знатиме чому.

Заходить старший син і старша дочка.

А ви батьку і так попідбивали йому очі, весело казав син Степан.

Повеселівши Наливайко гукнув.

Жінко, він уже не посміє і глянути на тебе.

Годі цих комедій, води іди краще принеси, подала чоловіку відра.

О, ні, не заговорюй якоюсь водою.

Не хочеш не треба, всерівно не зробиш, що тебе б не попросила, - забирає відра, та Степан бере від матері і іде до криниці. Чуючи і бачачи це Оксана ледь стримує сльози, швидко виходить до іншої кімнати.

V.

 Минуло кілька днів. У сім’ю Наливайків прийшло горе. Важко захворіла мама Анатолія Михайловича. Невістка ні на крок не відходила від свекрухи. З лікарні виписали і всі вже очікували смерті, та жевріла надія, що смерть мине їхню хату. Та хвороба брала своє. З четверга на п’ятницю Степанія Ярославівна сиділа біля постелі свекрухи, яка вже не приходила до себе. Зранку у п’ятницю, несподівано свекрусі полегшало. Вона навіть змогла підвестися. Біля неї сиділи внуки і мило посміхалися. З двору зайшла невістка і підбігла до свекрухи, яка радо із нею заговорила :

Буду дочко вмирати.

Не кажіть так, мамо, ви ще доживете до весілля онуків.

Ох, як би я цього хотіла, та мені не судилося до тих прекрасних часів дожити.

Бабусю, не помирайте, защебетала шестилітня Галинка.

Господь мене кличе внученько.

А ви його попросіть, щоб зачекав поки я заміж вийду.

Не здержала сліз бабуся, заплакала, а Галинка обняла бабусю за шию.

В хаті запанувала тиша.

Ходи до мене Степанку, - порушила тишину бабуся. Обняла внука і сказала: - Будь чесною людиною. Потім поцілувала всіх інших дітей. З Оксанкою розмовляла найдовше. Розмовляли пошепки. В голос бабуся сказала : - Щастя в твоїх руках. Я вірю в тебе.

Всіх діток поцілувала і веліла їм вийти з кімнати. Покликала сина.

Батьку, батьку, бабуся кличуть – гукала Галинка.

Роздратований Анатолій зайшов до кімнати, де лежала хвора матір.

Що за концерт ? Чому біля себе всіх зібрали ? Збираєтесь на той світ ? І скільки днів ще збиратися будете ?

Я помираю, - тихо, ковтаючи сльозу мовила хвора мама.

Помираєте ? Та ви вже тиждень помираєте, гнівно сказав син.

Анатолію, що ти кажеш ? Це ж твоя мати, - гримнула на нього жінка.

І ти ще щось кажеш, та ви жінки вічно хворі, та живете більше від нас, чоловіків, - з іронією сказав Анатолій.

Діти, які ще не встигли вийти і все чули, почали в голос плакати. Батько гримнув на них і наказав їм вийти з кімнати.

Ідіть до Бога мамо, ви його любимиця, а я іду до своєї праці.

Не глянувши ні на кого вийшов. Стефанія витираючи сльози просила прощення у свекрухи за вчинок чоловіка.

Невістко, добра ти у мене дитина, ніколи не образила мене й словом. Ти мені як дочка. Дякую тобі за твою щирість і за терпіння до мого сина. Знаю, не раз плакала через нього. Та це я винна, бо так виховала свого синочка. Пробач мені, дочко.

 Взяла невістку за руку і пильно подивилась в її заплакані очі. Хотілось припасти до свекрухи, щось сказати хорошого, бо вона цього заслуговувала. Не кожна невістка могла похвалитися такою доброю свекрухою. Та не знаходила слів, її мучив жаль. Вона бачила, розуміла що це останні хвилини, а потішити не могла, як і не могла вблагати смерть відступити.

Не плач за мною, будь сильною, мужньою і не ... І не закінчила, бо душа не схотіла більше затримуватися в тілі. Невістка скрикнула і зомліла.

VІ.

Через годину до Наливайків посходилися сусіди. Небіжчиця лежала на катафалку і легко усміхалася.

Це не добре, що вона усміхається, - казала сусідка Макариха.

Чому ? – поцікавилась молода дівчина, яка сиділа поряд.

А тому, що помре хтось молодий.

Знаєте, але не солодко прийшлося Наливайчисі. Жила, терпіла, добре, що хоч не мучилась довго, - розпочала Макариха.

О, ні, не було вже їй так кепсько. Двох чоловіків пережила.

Пережила, любили її обидва, бо була добра, всі ми це знаємо.

Та знаємо, але ж доля була милостива до неї.

Ага, була. Фронт, війна, смерті. Семеро діток померло, захворіли на тиф.

Важко ховати власних дітей, а то ще й чоловіка, мертвого привезли з фронту і все одного тижня. Три роки ходила вбита горем. Та знайшла у собі стільки сили й мужності стати матір’ю 9-тьом дітям чужим, батьки яких загинули в лавах УПА. Вийшла заміж вдруге, народила двох діток, поховала другого чоловіка. Зникла дочка, залишився син і ось доживала біля нього і дякувала Богу за невістку, про яку, можна лише мріяти.

Так, так Макарихо, хитала головою Іваниха, кому як не вам знати все це, ви ж були подругою.

Макариха рукавом витерла сльози і задивилася на мертве обличчя.

А знаєте, жіночки, в моєї баби, покійної, дай їй Боже, царство небесне, були такі ж усміхнені уста, така хороша погода як сьогодні і за 9-ть днів померла моя тітка.

Ви вже починали про це, давайте про щось інше, бо страшно робиться, - просила дівчина.

 Почалися розмови про смерть, про загробне життя.

VІІ.

 Впоравшись по-хазяйству і нагодувавши дітей, які вже позасинали, Галина Дмитрівна Красовська одягається і розмовляє з чоловіком.

Василю, ходи трохи посидимо до Наливайків, а то не пасує. Ми ж родичі та ще й сусіди.

Я, такі дефіляди не люблю.

Але тобі відомо, що померлого треба похоронити.

Ну то й хороніть, я не священик і не дяк, обійдеться без мене.

Але ж так не можна, потрібно іти, бо до тебе, колись, ніхто не прийде також.

А мені байдуже, не буду бачити. Ти іди, жінкам треба на таке ходити, а я краще подрімаю.

Галина Дмитрівна зав’язала чорну хустку і пішла, всерівно знала що не переконає чоловіка.

Мама вдома ? - спитала Галина Дмитрівна старшенького хлопчика Козульських, який грався з братом у освіченій трьома свічками кімнаті.

 Видоює корову – відізвався Михайлик. Та ви посидьте, почекайте.

Галина Дмитрівна сіла на лавку під вікном і почала роздивлятися по хаті. Не зважаючи на те, що хата була старенька, та тут було затишно. Стіни начисто вибілені, підлога добре вимита. Пахло хлібом.

В хату ввійшла ґаздиня з дійницею в руках

О, добре Дмитрівно що зайшли по мене. Я зараз, миттю.

Красовська дивилась як Катерина розливала в горнята дітям молоко і наче не впізнавала її. Змучене , вкрите зморшками обличчя підбавляло значно більше, ніж було насправді, років. Ще недавно таке пишне густе русе волосся, було тепер посивілим і не привабливим. Лиш великі сіруваті очі переконували що це та сама Катерина. Лише ніяк не вірилось, що їй немає і сорока років.

Зайшов Козульський. Вигляд у нього був розлючений. Напевно, не вдалий день на роботі. Привітався, зовсім не привітно, з сусідкою, крикнув на дітей, які голосно говорили і поквапив жінку щоб давала їсти.

І тобі, Катерино, бачу не солодко жити, почала розмову Красовська, коли вийшли за ворота.

Така вже доля, наша жіноча доля, терпіти і нишком плакати.

Більше ні про що не говорили, кожна думала про своє.

VІІІ.

В хаті Наливайків панувала тиша. Лиш час від часу чувся плач і голосіння невістки. Сходились люди.

Може, ти б пішла подивитися до дітей, - пригнічено казав Анатолій своїй дружині.

Гаразд, піду, не перечила Стефа.

У сусідній кімнаті всі діти сиділи на підлозі і плакали.

Чого ж ви, мої любі – питала мати.

А бабуся чому вмерли ? – спитала Галинка.

Матері прийшлося вигадувати різні потішні історії, щоб заспокоїти дітей. Нарешті менші позасинали. Степан і Оксана пішли до катафалка.

От бачите, що я казала вийшли старші онуки, а менші очевидно сплять, - казала старенька бабуся, до жінок, що сиділи біля неї.

І чому ти не дожила до весілля хоч старшенької внучки, - дуже жалібно сказала Макариха,в якої по щоках котились сльози. Оксана з Степанком почали плакати, а за ними і всі присутні розчулились.

Матінко, на кого ви мене покинули, - голосила Степанія.

 Годі жінко, не рюмсай гримнув Анатолій, в якого мимоволі котилися сльози також.

Зайшов і дід Микита, якому було вже 98 літ.

О, Микита, - спохватилися сусіди.

 Як ваше здоров’я – спитав сусід Дмитро.

Погано бачу, але добре чую, та ще моє старе серце поболює.

Ви ж тижнів зо два лежали, що полегшало ? – знову питав сусід Дмитро.

Та полегшало, от випив склянку горілки, валідол, взяв палицю і прийшов добру людину на той світ провести, може вона мені там місце приготує, маю і я вже туди іти. Моя дивізія вже давно вся там, зачекалася .

Ой, діду, ви до ста досягнете, - продовжував сусід Дмитро.

Та не глузуй зі старого, нажився вже я, всього надивився, годі вже, є кому жити.

Почув плач Стефанії трохи помовчав і сказав: - „Не плач невісточко, всі ми однакові у Бога, та не всіх одночасно Він кличе до себе. Сльози її уже не підіймуть, а ти не лишаєшся сама. Є в тебе чоловік, діти. Не додавай їм жалю.”

Анатолій подав дружині хусточку, а сам вийшов із хати.

ІХ.

Мало не все село зібралося на похорон. Невістка раз – у – раз втрачала свідомість, діти голосно плакали, менші не давали винести труну, а білий, як стіна Анатолій як божевільний бігав то на двір то в кімнату. Похоронні пісні проводжали всю похоронну процесію до церкви а вже звідти на кладовище. Земля прийняла мертве тіло, сповістила про те, що життя на світі цьому завершилось. Насипали могилу, поклали хрест, вінки, квіти, запалили свічки, і відійшли.

Убиті горем родичі ішли додому, скликали людей на поминки. Звідкись взявся цей звичай і повинні були його дотриматися.

Макариха з Іванихою все приготували і чекали на всіх.

Проходьте, сідайте, запрошував хазяїн. З одного боку посідали чоловіки, а з іншого жінки.

Запалили свічку в тій кімнаті, де був катафальок

, та із стола переклали на вікно. Всі разом піднялися, відмовили «Отче наш « за упокій душі і налили в чарки горілки. Чарка за чаркою і забули що це поминальна вечеря.

Ух, добрий самогон у тебе Толіку, дайно рецепт, - перший розпочав Красовський.

А справді, ти як ? – підтримав Козульский.

Хазяїн почав розповідати. Жінки з – під лоба поглядали на чоловіків – чекаючи щоб ці розмови припинились. Та схоже що ця розмова тільки розпочалася, бо вже тепер кожен розказував свій рецепт.

Гарячі голубці – сказала подаючи на стіл, Іваниха. Та чоловіки не думали їх їсти, тільки пили і прихвалювали самогон.

Це вам що весілля ? – не втерпіла Марфа Іванівна Гайдук, та хіба її слова змогли зупинити „самогонщиків”. Та їх зупинив сильний стукіт на горищі, від якого дзвеніли шибки в кімнаті. Всі немовби протверезіли, спам’яталися. Полишили горілку, та почали розходитися по своїх домівках.

Х.

 Минув місяць. Село готувалося до виборів голови сільської ради. В неділю по Службі Божій люди ішли на збори, де мали можливість послухати претендентів на цю велику посаду, найголовнішу у селі. Намітились чотири кандидатури: той що був раніше, Степанишин Микола Іванович, сорокалітній учитель; ще молодий студент, Ігор Сокульський, сім’я якого недавно переїхала до села; Гайдук Петро Семенович і Наливайко Анатолій Віталійович.

Може, хай Сетфанишин буде знову і не потрібно буде голосувати, - казав до людей один з прибічників Миколи Івановича.

Степанишин нічого не зробив для нас доброго.

Годі йому нас дурити.

Другого шансу не даємо.

Він вже собі достатньо вкрав.

А до жінок як зневажливо ставився.

Не треба нам такого голови, хочемо кращого.

Іншого, давайте іншого – гомоніли в залі.

Може тоді голосуйте за Сокульського, пропонувала секретар сільської ради Ганна Павлівна.

За Сокульського ? Та ми його зовсім не знаємо.

Він ще юний. Хай росте.

Смішно, щоб нами такий молодий хлопець керував.

Ні, він ще встигне, цю справу треба доручити комусь старшому, доброму і чесному чоловікові, працьовитій і ощадливо – поміркованій людині.

Багато голосів було за Наливайка, але було багато і за Гайдука.

Ще через тиждень були вибори. На три голоси більше дісталось Гайдукові і його обрали на голову села.

Багато людей поверталися додому не задоволеними, бувши переконані у тому, що з Гайдука не буде доброго голови, бо й своєму хазяйству не може ладу дати, то що вже казати про село.

ХІ.

Оксана сиділа на своєму улюбленому місці біля річки і тихо плакала. Лиш тут, на лоні милої природи вона могла і дозволяла собі плакати. Сльози котилися по її втомленому білому личку, а вона поринула в спогади. В дні, коли вона ще мала можливість чути ніжно – м’який голос любої бабусі. Поринувши в спогади їй здалося, що вона тут не сама. Ось, поруч її бабуся, чеше її довгі хвилясті коси і ось – ось заплітатиме косу. Вона усміхалась своєму маренню і вірила що це реально.

А тим часом погода змінювалася. Блакитно – сині хмаринки сповзали з хвилюючого неба, а їх змінювали чорні, мов сажа хмари і сповзали все нижче і нижче, все ближче до землі. Сонце настрахалось цього видовища і разом з промінням чкурнуло за чистими хмарами. Небо загуркотіло, ніби сварилося з своїми світилами, та його раптово перетнула світла, блискуча блискавка.

Оксана не чула що робиться у небі, не здригнулася ні від перших капельок дощу, ні від рясного граду, який як пісок сипався на землю. Перед очима дійсно стояла бабуся, жива, усміхнена, з гребінцем у руках. І не просто стояла, та ще й розмовляла із внучкою.

Важко тобі буде моя люба, та ти повинна бути сильною, бо твоє життя тільки починається. Ти повинна бути стриманою, завжди приходити на допомогу, підтримувати матір і зносити всякий наступний біль, боротися з розпачами, не втрачати здоровий глузд. Переміщувати свої мрії у правильний напрямок. Не дуже давати волю думкам. Бути чесною, справедливою, відстоювати сою думку. Твій шлях не легкий, твоє подальше життя – боротьба. Та ти мусиш виграти цей поєдинок, бо тільки після перемоги ти знатимеш чого варта. Вір Богові, будь обережна з людьми, та люби їх, бо теж людина, а любитимеш їх, любитимуть і тебе. Ти вільна у своєму виборі, тому добре розваж, не помилися. І будь щаслива !

І немов прокинулась від такого віщого сну, коли чиясь міцна холодна рука підняла її усю геть чисто мокру із холодної землі. Це був батько. Вони тихо ішли додому, мовчали. А дощ і не думав зупинятися, поливав матусю - землю, яка перейнялась горем своїх страждаючих дітей.

ХІІ.

Аж три дні лив дощ. Не скошена трава посхилялась до землі. Жито, овес, пшениця поламалися. Всі поля позаливало водою. Річка стала повноводною, береги позривало, повивертало навіть підмулені дерева.

Багато клопоту наробив у селі дощ.

Макарихо, ви підгорнули свою картоплю, - питала Стефанія Ярославівна.

Та не встигла дочко.

Це не добре, бо вона після такого рясного дощу дуже виросла.

Та якось підгорну, Щоб лишень погоду сонячну Господь нам дав.

Коби дав, то я піду та й допоможу вам, з своєю встигла впоратись до дощу.

А дощ не поламав ?

О, ні, Анатолій ходив дивитися.

Це добре і жуків дощ усіх позмивав, може не буде їх.

Ми всі тільки за, а то лишня робота прибавляється.

Підійшла і Іваниха, побачивши що жінки розмовляють.

Ой, яке горенько у Козульських трапилось, ой яке. Всю бульбу повивертав дощ.

Ой , Боже, що вони їстимуть, - затужила Стефанія.

Анатолій Віталійович побачив, що зійшлися три жінки до розмови, покликав свою додому.

Стефо, а йди но сюди, корів пора видоювати, а ти б все говорила і ніяк не наговоришся.

Стефанія Ярославівна покірно пішла додому.

Знаєш Толю, що трапилось в Козульських.

І що ?

Повиривало всю картоплю із землі.

Так їм і треба, - з досадою казав Анатолій Віталійович.

Бійся Бога, чоловіче, що ж ти таке кажеш, аж затремтіла Стефанія. Очі темні ще потемнішали, хустина із голови впала, розкуйовдилось темне, мов сажа волосся.

Анатолі найшов швиденько виправдання своїм словам.

Горе, звісно ж горе, та він багатий, купить собі картоплі, а зате осінню роботи не буде мати.

Стефанія скрутила в вузол волосся, зав’язала хустину і навіть не глянувши на чоловіка пішла до хати по дійницю.

ХІІІ.

 Красовська варила дітям вечерю. І час-від-часу поглядала на годинник. От і вечеря зварилася, вже діти поїли і полягали спати. А вона як Ярославна чекала свого чоловіка, знала, що сьогодні буде бита. Бо вже досить темно і чоловік прийде п’яний.

 Переконавшись що діти поснули присіла на лавку біля вікна, запалила свічку, бо електричне світло вимкнули на кілька годин, взяла дитячу одежу і почала зашивати дірочки.

 Загавкав собака і вона випустила голку із рук та коли за дверима почула кроки сусідки, підняла і почала знову шити.

Доброї ночі Галино, пробач що так пізно. Я от, ніяк не засну а от побачивши світло у твоєму вікні вирішила зайти. Можна ?

 Звісно ж, проходьте, присідайте.

Не молода жінка, зав’язана у сіру хустину присіла на лаву.

Розмовляли про буденне. Про згубні властивості дощу, про нещастя сім’ї Козульських.

І ось, уже баба Ганя збиралася іти, та її увагу привернули великі синці на шиї. Знову впала з рук хазяйки голка, вона нахилилася і перед бабою майнула лебедина шия вся в синцях.

Ой, Галю, що це, аж скрикнула сусідка вказавши на синці.

Та це, діти в ночі, так міцно тримають в обіймах, - намагалася обдурити старшу жінку Красовська.

Баба Ганя зробила вигляд що повірила, ще посиділа хвилин п’ять і пішла до себе.

А опівночі таки прийшов п’яний чоловік з роботи. Його не цікавило, що його жінка сьогодні так багато роботи зробила. Витяг її за коси на двір і без слів почав бити. Мовчала нещасна жінка, тихо плачучи і кусаючи губи, кричати не хотіла, щоб ні дітей ні сусідів не збудити. Побив і пішов, зачинивши за собою двері.

Все тіло боліло, Галина Дмитрівна не мала сили підвестися. Так і пролежала на подвір’ї до ранку.

На ранок підвелася, щоб сусіди не дай Бог бачили і тримаючись за боки охкаючи пішла до хліву, дати тваринам поїсти.

ХІV.

Цю ніч і Оксана не могла спати. А ніч була темна, лиш місяць її освітляв, і то до півночі. Оксанці дошкуляли спогади. Спочатку дівчина намагалася їх позбутися, та коли збагнула що з цим боротися не варто просто розслабилася і почала згадувати, свої минулі дні, роки. Спочатку, вона бачила себе ще зовсім маленькою дівчинкою, яка ховалася, від усіх дітей з іграшкою яку дарувала бабуся, та діти її знайдуть, відберуть і поламають іграшку. Побіжить до бабусі, поплачеться біля неї, і піде знову до дітей, з іншими іграшками дасть щоб побавились, та вони завжди навмисне ламали. Тоді почались пригадуватись, шкільні роки. Тихенько сидить за партою , читає букварика. А в класі шумно. Діти кидаються книжками, ручками, забирають і висипають з її портфеля усе що там є. Покірно все це зносить, ні вчительці, а ні батькам не розповідає, навіть бабусі не каже, лише плачеться у неї на колінах. Пригадується клас сьомий, восьмий. Дівчатам подобаються хлопці. Вони пишуть їм записки списують зошити естрадними піснями, анкетами, займаються гаданнями. А Оксана від усього далека. У неї свої мрії, зовсім інші проблеми. В кінці восьмого класу стався жахливий випадок, який так і не змогла забути. Прийшовши зранку у клас першою сіла за свою парту і розгорнула книжку. Та тишу порушив великий предмет, який із сильним звуком упав до землі. Це однокласник кинув парту, щоб налякати Оксану, яка так і не звертала на нього увагу. Дівчина так перелякалась, що не могла весь урок розмовляти, а після уроків той самий однокласник намагався проти її волі завести її у ліс.

В дев’ятому класі кілька хлопців освідчувались їй у коханні, та знаючи їхні минулі подвиги, просто втікала від них усіх, не розуміючи що це лиш початок, бо вона дуже вродлива. Дівчата, які спочатку уникали її згодом дуже заприятелювали із нею. І хоч вона жодну дівчину не підпускала близько до себе, та з усіма жила приязно. Завжди їм допомагала чи то словом, чи то ділом. Організаторських здібностей аж таких не мала та без її участі ніякий захід не проводився. Всі визнавали що у Оксани талант притягувати до себе людей, які не могли у ній розчаруватися.

XV.

Олексію, гукнула Сокольська свого чоловіка.

Іду, - не вдоволено відповів і дуже повільно виходив із машини.

Ми вже рік живемо у цьому селі, а ти ще не знайшов собі приятелів.

Приятелів серед кого, - перебив жінку і зверхньо глянув на сусідські будинки.

І чому ж ти такий пихатий. Я чула, сусідів навіть не підвезеш.

А ти що хочеш, щоб я забруднив свою машину селюками.

Ти один із них, не втерпіла дружина.

Годі цієї розмови жінко, краще виконуй свої обов’язки, а виховувати мене не маєш права.

Де це ти читав такі права ?

А навіщо мені їх читати, кили я сам їх і установлюю.

Де були мої очі, тихо прошепотіла Олена Олександрівна і несподівано розплакалася.

Чого ти плачеш, байдуже спитав не уважний чоловік.

Та так, нічого. Ходи їсти.

Але все ж скажи, - настоював Сокульський.

Не відповіла. Поклала їсти і аж тоді сказала наступне.

І чому ти такий жорстокий. Ні трохи не любиш свого краю, свого народу.

А що я буду даром помагати, не можу всім помогти, хоч і крісло моє стоїть не так вже й низько.

Всім, та ти нікому не допомагаєш і навіть не намагаєшся.

Я не винний що не залюблений у людях. А жертви мусять бути, нові зміни інакше не прийдуть.

Жінка вже мовчала, не плакала, а просто згадувала свої дівочі роки, намагалась побачити крізь них перші зустрічі, перші слова. А Сокульський поїв, відсунув тарілку і пішов до спальні. Не роздягаючись ліг у ліжко і почав згадувати молоду циганочку яку бачив вже не раз на вулиці.

Ще два рази дам їй милостиню і вона довіриться мені, лукаво посміхнувся і заплющив очі.

 А Олена Олександрівна у цей час плакала на кухні, намагалась, як і завжди, не нарікати на долю, яку сама обрала. Пам’ятає, як її всі застерігали від цього шлюбу. Та вона була сиротою, старші брати зовсім не дивилися за нею. А Олексій так умів жартувати... Він часто не приходив ночувати, вже після першого року одруження, знала, що зраджує, та її тішила думка, що він не приходить п’яним додому. А потім підросли діти і всю свою увагу віддала на них. Мати дуже любила свого старшенького сина Ігоря, того самого, що минулого року хотів бути головою сільради. Зовні він був дуже привабливий. Високого росту, мав, як то кажуть, батькове русе волосся і материні чорні очі. Боялась лиш, щоби не був схожий на батька, тобто, щоб не успадкував його вдачу. Але замкнутість сина їй не подобалась. Зовсім протилежна сину, була дочка Ірина. Щира, весела, з добрими материними очима. Та її не має біля батьків, вчиться у мед академії.

- Дітоньки мої, - шепотіла Олена з заплющеними очима, намагалась відтворити ті часи, коли вони були біля неї, шукали її грудей, потім рук, час-від-часу слова. І тихо заспівала, бо, саме, в пісні був її порятунок

XVI.

В неділю, після Служби Божої жінки повертаючись додому почали роздумувати і аналізувати те що вони на сьогодні мають і те чого не мають.

Ох і часи настали. Життя, та хіба це життя ?

Дійсно, підсолодили нам нинішні процеси.

Держава не дбає за народ, хоч ми джерело її розвитку.

Проблеми народжуються як діти.

Позупинялись фабрики, заводи, люди полишались без роботи, хоч помирай, кусочка хліба ніхто не дасть.

А молодь вештається від хати до хати, пиячить, краде. А що ще лишається. В селі нема куди дітися. Відучиться, відмучиться, та нема як себе проявити. Їдуть, бідні, за кордон, працюють в поті чола на чужому полі, щоб тільки якісь копійки отримати і звести кінці з кінцями.

Хіба такої України ми хотіли ? Ні, ми хотіли України, яка б не просто радувала нас, а дала нам усі умови для проживання.

Умови є, о якими роз’їжджають машинами, та ці всі умови у тих хто при владі.

Гірко на таке дивитися. Одним усе, а іншим нічогісінько.

Враз перед жінками зупиняється машина Гайдука.

Здоровенькі були жіночки, сідайте, підвезу.

Сідають. Машина рушає.

Спасибі що зупинились нам.

Та як я міг інакше, любі жіночки, ви такі втомлені. Виживання, це такі перспективи демократія накреслила. України хотіли, маєм і радіймо, лише з цього радіймо, навіщо зреклися союзу.

Віриш в світле майбутнє, - сказала одна з жінок.

Та ви ж не діти, щоб з мрії реальність робити. Незалежність. І кому вона на руку, та лиш тим, хто нічого не робить, а усе має. А ви, трудитесь зранку до вечора, а з того нічого не маєте.

Дехто просто мовчав, а інші погоджувалися з Гайдуком. Він на радощах продовжував свою захоплюючу промову.

От бачите, прапори синьо-жовті повивішували, та це до пори до часу, скоро познімають і самі ж їх і попалять. Єдиний вихід – це просити Росію, щоб знову прийняла до себе Україну, котра одна просто не виживе.

Машина зупинилась. Жінки подякували і вийшли, а задоволений Гайдук, мало не кричав від радості.

XVII.

Додому Гайдук приїхав дуже задоволеним. Зупинив машину і немов уперше бачив свою хату, так пильно розглядав її. А вона, таки, відділялась від інших хат. Насамперед вражала своєю новизною, інтер’єром.

Відчинивши двері ще на порозі гукнув жінку.

Марфуню, ти вдома ?

Та вдома, вдома, - не розуміючи настрою чоловіка відізвалась дружина.

Я дуже щасливий.

А я це бачу.

А ти сумна.

Тобі здається.

Тоді докажи, що щасливіша від мене.

А навіщо, це ж твій обов’язок.

Нічого не сказавши Петро Семенович підхопив жінку на руки і міцно обняв.

Пусти, - кричала сполохана Марфа. Ти п’яний чи божевільний.

Ні те, ні інше. Отак, я виявляю свою любов до коханої жінки.

Отак, лише тварини виявляють, - не втерпіла жінка.

Гайдук сміявся, гойдав на руках дружину, і не думав її відпускати. Ох, як би тільки хтось це побачив, був би поголос.

Розкуйовджене волосся закривало перелякані очі Марфі, а Гайдукові очі виблискували як у ночі в кота. Так, він любив дружину, та якось не зрозуміло виявляв свою любов. Добре знав, що з якимось іншим, вона почувалась би вільніше, була б щасливішою. Марфа йому не зраджувала, та і не кохала його, це він відчував, знав.

Годі цих ігор, відпусти, пів звуком казала дружина.

Так, але не тут, а в спальні.

Повибігали діти, дивились на чергові вибрики батька, на батьківський вилив емоцій. Старші діти забрали менших і вийшли на вулицю.

Цінніша хвилина теперішнього, ніж сто років минулого, - сказав Гайдук , кладучи на велике ліжко дружину.

Божевільний, - спалахнула гнівом Марфа і підвелася.

Що тобі ? – спитав чоловік бачачи в очах дружини сльози.

Не що мені, а що тобі, - вже спокійніше питала дружина.

Я завойовую авторитет серед жінок, - весело сказав Гайдук.

Методом залякування.

Бо це так, краще їм не буде.

Комуністи вже свою роль зіграли і СРСР не відновиться.

Знаю. Добре знаю. Та жалію бо зараз, при демократії менше грошей отримую.

А хіба я жаліюся на щось із дітьми, сусіди знаєш, як живуть.

Мені байдуже їх життя, з ними лише красномовно розмовляю.

А невже ти думаєш, що цього вони не помічають ?

Навряд, що сягнуть таких висот головами.

Коли не хочеш щоб називали тебе дурнем, перестань вважати себе мудрецем.

Нічого собі, а в тебе добре мозок працює.

Мій мозок далекоглядніший.

Але голова сільради я.

Нажаль, та це не надовго.

Я хочу спати, - не знайшовши потрібного слова сказав Гайдук і обняв подушку.

XVIII.

Теплий літній день. Легесенько повіває вітерець, підбадьорюють пташки своїми дзвіночками-голосочками. Хочеться веселитися.

Козульські, Сокульські, Гайдуки і Наливайки організовують відпочинок на річці.

На подвір’ї в Наливайків стоять і вже нервуються чоловіки. Жінки приготовлену їжу ставлять у корзини.

Ох, ці жінки, як же вони нам обридли, - чує Оксанка розмову чоловіків.

Жінки, всього хочуть, всього їм мало.

Що за створіння ? Господь помилився створивши жінку.

О, ні не помилився, та створив її як іграшку для нас чоловіків, це ми надали жінці статусу хазяйки, допустили до робіт, які виключно належать нам.

То що ми спотворили жінку ?

Виконуючи її примхи, її бажання, а від цього у них виростають крила.

Колесо історії треба повернути до часів патріархату і чому ми тоді не жили.

Але знаєте є ще і тепер хороші жінки.

Де ?

А навіть і на вулиці.

Всі сміються, розуміючи натяк.

О, такі так. І взагалі жінка повинна всю себе віддавати чоловіку, а взамін не просити нічого. Ось такий ідеал жіноцтва.

 Розплакавшись, Оксана заховалась у коридорі і чує наступне:

Терпить вона із тими діточками, ох як терпить.

За що б’є її люципер. В тяжких муках народила дев’яту дитину, народження наступної категорично лікарі заборонили. А він хоче десятої, щоб пляшку не проспорити. Всіх дев’ятеро діток, без винятку схожі на нього, а він кожен день у одному із них сумнівається і б’є без жалю Галю, мотивуючи що вона його зраджує.

От таких людей уже лікувати потрібно. І то на перших стадіях.

І від алкоголю треба лічити. Бо в лісі те й роблять, що лиш п’ють.

Та чи лиш у лісі ?

П’ють усі і горілка за них вирішує як політичні, так і суспільні питання.

 Виходять на подвір’я і приєднавшись до чоловіків, разом із дітьми прямують до річки, до місця де вони вже не вперше збираються.

XIX.

На Івана в селі вже була асфальтована дорога, це перша добра справа голови сільради. А зрештою він розпочав реставрувати саму сільську раду і планував побудувати новий будинок культури.

А оскільки випало через кілька днів велике свято, Петра і Павла, день ангела Гайдука з ініціативи його дружини було влаштоване свято. Свято біля річки. На природі, як у селі всі називали.

Жінка розкладала їжу, чоловіки, запаливши неподалік вогонь, курили сигари і шумно розмовляли. Не можливо було не сміятися, коли в гурті був такий дотепний Козульський, який цього року своїми руками побудував нову хату. Це був чесний, приємний чоловік, який по-дитячому, коли не був злий, любив попустувати, та найбільше, напевне, любив товариство, в якому було шумно і можна було випити.

- А знаєте, хлопці, заговорив такі серйозні, як для них речі., я маю три трьох літрові банки, горілки, вони в Гайдукові машині, треба принести, щоб жінки не помітили, бо зіпсують свят.

 Петро Семенович ще сидів у машині і налаштовував музику.

Петре, ще не побив банки, - почав Красовський.

Ні, лишень від жінки прийшлось заховати. Забирайте, та тут ще маєте два ящики пива і дванадцять пляшок горілки, беріть виносьте.

А може не все одразу, давайте банку горілки і дві пляшки, а потім, ще прийдемо, - пропонував Наливайко.

Розумно мислиш, - підтримали всі.

Розмістившись дружньо, привітали Гайдука, і почали розливати горілку.

Хто не вип’є до дна, той не мислить добра, - Сказав Сокульський і всі чоловіки подивились на своїх жінок.

Горілочка , як дівочка, як не п’ється до ладу, то зведе на біду.

Сиділи, пили прихвалювали, а жінки перейшли на іншу сторону річки, щоб не бачити своїх п’яниць.

Прийшла Оксана подивитися до дітей, щось поговоривши з ними, дала їм кілька настанов: пішла в сторону чоловіків, не побачивши жіноцтва.

Сідай Оксаночко, по чарочці, - спохватився Гайдук.

Хміль не вода, чоловікові біда, відказала, ледь стримуючи гнів , Оксана.

А Козульський вже подає Оксанці повну чарку горілки, яку забирає Наливайко.

Е, ні, хлопці, це ж моя дочка.

Поповній, поповній, - піднесено говорив хтось із чоловіків, а Оксанка вже відходивши від п’яних чоловіків сказала: “Хто по повній випиває, той в болоті спочиває”.

Чоловіки з палаючими обличчями тільки подивились їй у слід.

Було пополудні. На небо наповзали чорні хмари, не важко було здогадатися що зміниться погода. Жінки пересвідчившись що їх діти спокійно малюють на піску, пішли до чоловіків.

Видовище було трохи кумедне. Пляшки порозкидані по березі , деякі навіть пливли по річці, розбита трьох літрова банка, а чоловіки пообіймалися і весело виспівували жартівливих пісень.

Ігор, кличе Красовський товариша, що від гурту відійшов, - піди по випивку.

По нашу воду добра хвиля ходу, відповідає за нього Сокульський. Обидвоє, одне одного підтримуючи, ідуть до машини, разом несуть банку, щоб не розбилася. Підходять інші, допомагають.

Перед їдою не вадить, а по їді погладить, тремтячою рукою тремтячою рукою підносить до рота чарку Козульський, та розлючена жінка її вибиває з рук.

Починається сварка. Чоловіки заступаються за Козульського, а жінки забирають плачучу дружину.

Деруть нас як вовки барана, бо ми дійсно як ті барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогами голови додолу опускають, - сумно сказала Сокульська .

Чоловіки, скориставшись відсутністю жінок, почали знову пити.

За що тепер вип’ємо? – запитав Гайдук.

За козаків, п’ємо, за козаків, казав Наливайко.

Звання козацьке, то життя собацьке, сказав хтось із чоловіків та про те випили.

А зараз давайте вип’ємо за наш дурний народ, що так терпить поневіряння, - сказав хтось із сторонніх, що недавно приєднався.

Наш народ, та я соромлюся казати що з нього вийшов, бо його ж стидаюся, - казав Сокульський.

Ні, браття, так не піде, народ свій треба любити , а хто стидається народу, той сам себе стидається, - казав Наливайко.

Може ти скажеш, що треба і Батьківщину любити, - звернувся Сокульський до Наливайка.

Батьківщина – це наша колиска, а хто її не любить, той сирота, - відповів Наливайко.

От, вичитав десь, та й вихваляєшся, за що можна любити Україну, - зневажливо казав Гайдук.

За що ? А за те що вона наша. Нас народила і прихистила, - стояв на своєму Наливайко.

Україна, якось цинічно мовив Гайдук її не має.

Як це не має, спитав хтось, хто більш менш міг розмовляти.

Немає і ніколи не буде, сердито казав Гайдук.

Ні, вражий сину, таки є і буде, - стояв на своєму Наливайко.

Випили ще. І тепер уже почали битися. Жінки не чули їх слів, та бачили все, що відбувається і миттю кинулися розтягати бійку.

Та хіба жінці під силу спинити чоловіка ? Вислуховуючи лайливі слова, вони стояли мовчки і чекали закінчення цього конфлікту між “патріотами” і “яничарами”. А закінчення не барилося. Прибігли діти і сповістили, що Галинка Наливайків втопилася. Майже хором оповідали як вона впустила у річку капелюшок і пішла по нього, та хвиля знесла її і вона вже не випливала. Розказали як хлопці переходили річку бачили це і пірнули за нею, витягли на берег, та вона вже захлиснулася. Один з хлопців ніс Галинку на руках і поставив біля жінок. Степанія Ярославівна кинулась до дитини, потрясла нею, та це не допомогло. Кричала, плакала. Та хіба смерть милосердна ? Вона прийшла несподівано, взяла собі душу і понесла...

ХХ.

Дуже швидко минуло тепле літо і прийшла холодна, мокра осінь. Дні були сумні, важкі, сірі.

Люди хвилювалися що в землі усе погниє, уся їх праця пропаде на марно. Дехто казав що скоро кінець світу, тому-що важко було розібратися чи день розпочинається, чи вже закінчується. Також боялися повені. Та на щастя все обійшлося. Погода змінилась. Люди стали швидко копати картоплю, багато якої вже зігнило від дощу. Врожай був поганий, та до покрови все збіжжя було зібрано з полів. Сподівалися швидкої зими.

Зі смертю Галинки в хаті Наливайків зникла всяка радість. Наливайко заливав свою тугу горілкою, а його дружина щоночі була на кладовищі. Її ніхто не впізнавав. Сива, з запалими очима, великою кількістю зморшок, виглядала на шістдесятилітню. Від божевілля її стримував один крок. Це діти які залишилися.

Сини змирилися зі смертю сестрички, окрім Ярослава, якому Галинка мало не щоночі снилася. Серед ночі він вставав і гукав сестричку, а в день у кожній дівчинці її впізнавав.

Оксанка була дещо стриманішою, намагалася себе не видати ні перед рідними, ні перед сусідами. Єдине, що всі помітили, що вона перестала сміятися. Але ніхто не здогадувався, що смерть сестрички накликала великого болю, у серці панував розпач. Та це не дивно, бо Оксанка для Галинки була другою матір’ю і цим було все сказано. Як могла підбадьорювала матір, а з братом Ярославом вела розмови, старалася роз’яснити йому, що не потрібно сумувати за сестрою, бо вона щаслива у небі, у товаристві ангелів. Та коли він назвав її безжалісною і безсердечною облишила це сподіваючись що скоро йому минеться.

Батько ухилявся від розмови не лише з нею, але і з синами, продовжував пити і ніяк не хотів змінити своє життя.

Від недоспаних ночей в Оксанки були синячки під очима, намагалась не плакати, щоб очі її не видали. У школі стала гірше вчитися, та вчителі очікували на те, що її полегшає і не примушували брати до рук книжку. З однокласницями майже не спілкувалася. Часто дивилась їм у очі, та не чула що кажуть. Вони також намагалися її зрозуміти.

І ось на Покрови була погожа днина. Після церкви Оксанка вирішила піти до річки. Весь цей час ображалася на воду. Та любов перемогла. Їй давно потрібно було вилити свою душу, розказати про свій біль.

Вечоріло. Повівав вітерець, та Оксанка була добре одягнена Осіннє пальто було їй важкувате. Вона завжди боялася холоду. Тепер їй було жарко тому зняла пальто і повісила його на вільху.

Привіт природо, от бачиш, я повернулася і присіла на холодну землю. І, як недивно, заснула. Прокинулась, коли вже світили зорі і блищала синя річка. Встала, ноги не слухалися, сісти теж не могла. Лягла і звела очі до неба.

Боже, що зі мною. Я хочу спокою. Гучно забилось серце, нагадавши про турботи, про неспокій.

“Спокій можна знайти тільки в смерті” – прийшла до неї така думка.

“Але життя – це рух щастя” – забігла за нею інша думка.

“Та хіба я живу ? Я існую і смерть це мій порятунок”. В голові запаморочилось і вона обняла голову руками, вирішила проаналізувати своє життя , тобто зробити висновок чи віддатись вічному спокою, чи наївно вірити в щастя якого може і не бути. Згадала себе дитиною. Тоді вона була сміливою, та з роками сміливість поступалася страху, відчаю. Це ж не дивно суспільство, в якому жила ділилося на праведних і грішних, тобто на чоловіків і жінок. На папері були рівні права, та насправді чоловіча стать мала більше привілеїв. Її кругозір був не дитячим, тай мислила вже по-дорослому. Переймалася проблемами оточуючих, намагалася допомогти з їх вирішенням. В її життя увійшли реальні приклади нещасливого сімейного життя. Мріяла здобути освіту, та лиш для того щоб доказати чоловікам, що жінки від них не дурніші. Не вірила у казкових принців, переконавши себе з дитинства, що ідеалів між протилежною статтю не має. Щоб не піддатись ілюзії перестала читати мелодраматичні романи, дивитись такі ж фільми. Вважала телевізор скринькою брехливої інформації. Ще коли жила бабуся, намагалася вірити у краще майбутнє. Прокинувшись весела вибігала на двір, щоб привітатись з людьми і побажати їм доброго дня. Так, тоді вона вміла себе веселити, веселити і підбадьорювати інших. А коли душу мучили якісь сумніви, розповідала все бабусі і природі. Дуже любила дітей, навіть коли і набридали не кричала на них. А коли принесли із річки мертву сестричку і зомлілу матір, перехопило дух, здавило під серцем. З пам’яті ще й досі не стерлося її біле плаття, маленькі біленькі туфельки, фата на білявому хвилястому волоссячку, та єдине, що їй не подобалось, чому їй заплющили такі гарні небесного кольору оченята. Вона дивилась на мертву сестричку і їй здавалося, що вона тільки спить. І аж коли клали до труни, припала до Галинки, цілуючи холодне обличчя, маленькі рученята. Перший тиждень на всіх було страшно глянути. Мама пролежала місяць у лікарні, та повернувшись додому, разом з нею почали жити спочатку.

Все тіло Оксанки настільки ослабло, що вона вже ні рук ні ніг не відчувала.. та все ж продовжувала дивитися у небо одна зоря згасала і дівчина переконала себе що це її зірка. Їй стало радісно і вона посміхнулася і прошепотіла: “Померти, мені не страшно, бо смерть – це блаженний відпочинок, а я його так прагну. Саме смерть мені відкриє дорогу у інший світ, який, вірю, ніколи не набридне”.

Тихо, все спить, лише річка гойдає хвилі. Зорі помалу згасають, вже і місяць збирається подрімати. Оксанка лежить на холодній мокрій землі і шепоче: “Боже, якщо ти є, вирви серце моє, забери мою душу, я тут бути не мушу, хочу у могилу, а ні, дай сили до річки доповзти і як сестричка загинути”. Відтак знову: “О, я бачу смерть, вона іде по мене, стинай, стинай мені голову швидше, не хочу чекати, вічно, вічно хочу спати”.

Повзе до річки. Божевільно сміється. Над самою річкою зупиняється, їй стає страшно. Враз знову світять всі зорі і вона у місячному сяйві бачить свою сестричку. Простягає до неї руки. Не зважає на батька, матір і братів, які її теж маряться, та прохають залишитися з ними. Знову бачить невідомого, гарного юнака, себе у весільному вбранні, дітей схожих на Галинку, веселих жінок і заплющує очі. Коли розплющує очі бачить великі білі сходинки, на яких стоїть сестричка і посміхається до неї. Грає сирена, вона радо стає на першу сходинку, щоб взяти сестричку за руку. Спотикається на реальність і падає вже не притомна у річку. Холодна вода приймає людське тіло у смертельні обійми.

Розділ 2.

 В залі на дивані сидить юнак і уважно читає книжку. А за стіною батьки розмовляють про майбутнє сина.

 - Знаєш, Георгію, з нашого Тарасика був би добрий менеджер. Економіка тепер займає одне з перших місць.

 - Ні, Любо, хай краще вивчиться на адвоката.

 - Ти що хочеш, щоб наш син захищав багатих злочинців ?

 - А чому лише багатих ?

 - Та тому, що був би бездоганним адвокатом і йому б доручали справи не з легких.

 - А це що погано? Був би відомим адвокатом і сам би розбагатів.

 - То що в грошах щастя ?

 - У чесно зароблених так.

 - Та все рівно мені не подобаються адвокати.

 - То, значить, прокурори подобаються, бо вони доводять причетність до злочину.

 - Але часто не справедливо.

 - Ну то хай наш син вже на суддю виучується, - з насмішкою казав Григорій Толочко.

 - Суддя – це важко проаналізувати, спів ставити і винести вирок.

 - Тоді ти права, професія менеджера йому підійде, - саркастично посміхався.

 - Це що чергова насмішка із мене, - ображається Любов Богданівна.

 - Та ні, я просто щось смішне пригадав.

 - Пригадав, кажеш ? Часто ти так пригадуєш, та я вже змовчу, сварок не люблю.

 - Сварок ? А хіба я коли–небудь сварюся ? О, я ідеальний чоловік, ати моя довершена половинка.

 - Підлабузнику ти мій, - крізь сльози говорить Любов Богданівна.

 - Не треба сліз, кохана, пробач мені, більше не насміхатимусь. Тепер будемо робити це разом. Обіймаються.

ІІ.

 День видався сонячним. Нарешті припинилися дощі. Плакала весна, що їй доведеться піти. Плакала не тому, що завершився її час і що вона піде до другого свого приходу на заслужений відпочинок і поступиться літу, ці сльози свідчили про те, що багато людей їй не вдалося ощасливити. Та в останню її ніч перебування на своєму посту прийшло сонячне літо, щоб перейняти тримісячну естафету. З важким серцем і повними очима сліз кидала нашу землю квітуча весна, це та, що збудила і одягнула природу що подарувала їй нове життя, що уміло розтоплювала лід у людських серцях і розкривала закоханим очі. Тоді вона не тямила себе від щастя, бо раділа за всіх, кому могла його дати. Ці сльози-перли не могли не зворушити літо, яке прийшло її змінити. Воно зрозуміло весь пекучий біль, що гнітив серце дівчині-весні. І попросило сонце обсушити її сльози. Як матері, вклонилось весні, запевняючи що зуміє довершити те, що не встигла вона. Весна засміялася від дотику сонячних променів, тоді поклонилася літу, перевіривши, що не обганить. Віддала все, що повинна була і щаслива пішла відпочивати, щоб наступного року прийти ще красивішою.

 На небі було кілька зірочок, всі інші згасли з жалю за весною.

 Перші дні літа були теплі та довгі, напевно тому, що почалися екзамени.

 У сьомій школі, де вчився Тарас Толочко, відмінників було багато. Екзамени не так уже й лякали, та все ж потрібно було розкрити зошити, книжки і пригадати те, що було раніше вивчено.

 Ще лічені дні випускники були учнями, а потім повинні були покинути стіни свого другого дому і шукати собі інший. Школа – це тільки фундамент майбутньої професії, яку потрібно ще буде освоїти, щоб впевнено іти по житті.

 Якось спонтанно Тарасові і Віктору, його шкільному товаришу, прийшла думка триматися разом і тому вибрали один вуз – Поліграфічний.

 Батьки Тараса дійшли згоди і бачили свого сина тільки лікарем, а батьки Віктора хотіли бачити його професійним музикантом. Обидва хлопці були наділені хорошими голосами і мали нахил до музики. Та це ще поки що були мрії.

ІІІ.

 Останній день у школі прийнято називати випускним днем. Випускники прощаються зі своєю домівкою і це прощання не повинно бути сумним. Це свято. Свято, яке супроводжується музикою.

Анжело, одягай плаття, нам пора іти, - квапить матір свою єдину дочку.

Анжела краща учениця сьомої школи. Висока брюнетка, з короткими косами, ніжно-білим обличчям.

Рожеве випускне плаття їй дуже личить. Це помічає і сама, дивлячись на себе у дзеркало. Швиденько фарбує губи і виходить із матір’ю.

Яка ж ти в мене вродлива, донечко.

Хіба ?

Так, ти на цьому вечорі будеш найкраща, от побачиш.

Не переоцінюй мене будь-ласка.

Тебе не можливо не переоцінити, от побачиш, доцю.

Матусенько, ти теж сьогодні дуже гарна і нагадуєш мені якусь знатну даму з телесеріалу.

Сміються, прибавляючи швидкості.

Анжелочко, ти дружиш із Тарасом ?

А як же матусю.

Я дуже рада, він хороший хлопчина, яких тепер годі знайти.

Це так, та останнім часом я його не впізнаю, чи то так багато мріє, втікаючи від реальності, чи просто щось гнітить його.

А ти поцікався у нього.

Даремно, все рівно нічого не скаже, або переведе у жарт.

Він такий дотепний ?

Та ще й інтелектуал.

Дальше розмова сходить до передбачення, хто з дівчат стане королевою балу і чия сукня буде найкращою. Звісно ж матері хочеться, щоб це була її доня, яка завжди приносила грамоти та нагороди.

Підходять до школи. Матір приєднується до батьків, а дочка іде до класної кімнати, де вже сидять всі її однокласники і однокласниці.

IV.

Тридцятеро учнів прийшли на останній урок, яки вела їх класний керівник Лідія Степанівна, приємної зовнішності жінка сорока років. Останній урок у рідному класі, який ще довго буде снитися учням і вчительці.

Сьогодні, як ніколи, було важко сидіти за партами, але уважніше ніж завжди, слухали свою наставницю, свою, як самі називали, маму. І учні і вчителька плакали, бо це був дійсно хороший клас. В їх талантах ніхто не сумнівався, достатньо було тільки заглянути у клас, якого стіни, помічники були обставлені учнівськими винахідницькими роботами. Були тут і складені вірші, написані голкою на полотні, тушшю і аквареллю написані картини, скульпторські фігурки і багато цікавих виробів з полотна, соломи, дерева. Хоч бери та забирай парти і відкривай музей талантів.

Витираючи хусточкою сльози вчителька продовжує урок – настанову на майбутнє. Застерігає від можливих помилок і нагадує, щоб усі без винятку заходили до неї .

Дзвенить дзвінок. Останній дзвінок у домі дитинства. Всі не охоче встають, по-черзі підходять до вчительки, цілують її, дякують за те, що була з ними. Під школою їх вітає музика, батьки, вчителі. Також під школою стоять дівчата, хлопці, малеча, всі вони прийшли із цікавості. Дівчата із захопленням дивляться на плаття випускниць, а хлопці на самих дівчат, висловлюючи свої аргументи.

Мистецтво підіймати настрій добре знали два товариші Тарас і Віктор, котрі ішли попереду і вели за руки Анжелу, яка у їх товаристві не лише цвіла, як найкраща квіточка, а ще й привертала всю увагу присутніх своєю оригінальністю. Красиве плаття тільки доповнювало красу обличчя.

V

Після церемонії вручення атестатів, похвал і подяк випускники разом з батьками і вчителями перейшли до їдальні, де їх чекала святкова трапеза.

Заграла музика і всі пішли танцювати. Тарас і Анжела були у центрі уваги. Вони неначе, принц з принцесою походжали по залі, не помічаючи нікого.

Матір Анжели була, немов, на п’єдесталі, натомість батьки Тараса не дуже були в захваті. Ні, вони не мали нічого проти дівчини, яка була напівсиротою, та боялися, що їх син закохався і ця закоханість може заважати навчанню.

О, ваша дочка бездоганна, казав Тарас, танцюючи з мамою Анжели.

Так, вона дійсно приваблива.

Не те слово, вона найкраща, і якщо ви не проти, ми будемо і надалі із нею зустрічатися.

Звісно ні, я ж тільки за.

А танцюючи з матір’ю Тарас спитав:

Як тобі Анжела.

Дуже хороша дівчина, та не дуже захоплюйся нею, бо попереду навчання.

Матусю, нікому ще взаємні почуття не заважали вчитися.

Опівночі всі присутні визначали королеву балу, яка мала бути найкращою у всіх відношеннях. Всі одноголосно проголосували за Анжелу. Дівчина не могла втримати сліз радості. Привітно посміхалася підбадьорюючи поглядом подруг. Директор школи сам надів їй корону і дав віночок із живих квітів, який вона мала надіти юнакові, який їй подобається. Звісно ж ним був Тарас. І вони закружляли у танку, який музика грала для них. А всі стояли із захопленням дивилися на молоду пару, яка отримала дозвіл на щастя.

VI

Батьки Віктора Грушки перші пішли додому із випускного вечора сина. Мати була дуже не задоволена.

Чому ти така зла Іванко, - поцікавився Петро Федорович у дружини.

Я зла ? ні, я просто розчарована.

І хто тебе так розчарував чи не я бува ?

Ти ? Ти давно розчарував.

І май нині жінку.

Ні, краще не виходити заміж.

То чому ж ти вийшла ?

Чому я вийшла ? Родичам ти дуже сподобався.

Ага, родичам сподобався і це ти зізнаєшся мені через стільки прожитих спільно років ?

Ти раніше не запитував.

Жінки, жінки, обманщиці.

А що ти маєш проти нас.

Проти вас? Ліку не має.

От бачиш.

Бачу, та чомусь аж тепер.

Але це не зовсім правда.

Твоя правда теж така важка для сприйняття ?

Ні вона ніжніша.

Невже ти закохалася ?

Закохалася і досі кохаю, інакше не терпіла б твоїх вибриків.

О, яка у мене відверта жінка.

Не забувай, що я зла.

Але ти кілька хвилин тому казала що не задоволена.

Не чіпляйся до слів.

Та ні, але скажи що тобі так не сподобалося.

А те, що Тарасик не буде нашим зятем.

Яка ж ти наївна, а хто одружується покохавши вперше, та зрештою хтозна чи це кохання.

А коли так ?

Тай що, підемо на весілля.

А наша Інна ?

А Інна вийде заміж.

Петро Федорович вже спав, а його дружина Іванна Миколаївна ніяк не могла заплющити очі. Сім’ю Толочків вона знає вже вісімнадцять років. Пам’ятає як її чоловік привів у їх дім свого колегу Григорія, дуже дотепного, молодого, високого чоловіка з великими світлими очима і милою усмішкою. Наступного разу він прийшов із дружиною. Сім’ї заприятелювали, від тоді були нерозлучними вони, потім їхні сини. Пригадує, як довго їй прийшлося умовляти чоловіка, якій так не хотів більше дітей. Толочки, які не могли самі більше мати їх, переконали її чоловіка. І у них народилася дочка. Всі зразу вирішили, що діти як виростуть одружаться. Любов Богданівна працювала вихователькою у садочку, в якім виховувались хлопчики, а потім і Інночка. Вихователька „не рівно дихала” до дівчаток, та ця була як рідна. А Тарасику, як сестричка. І хоч він знав, що це має бути його майбутня дружина, настільки здружився із нею, що хіба вірив, що це станеться колись.

Аж під ранок Іванна Миколаївна заснула.

VII

 Ніч чомусь так швидко промайнула. почало розвиднятися. батьків і учителів уже не було у школі, вони розійшлися по домівках. Музиканти теж збиралися. Складали інструменти. Бо на них уже чекала машина.

Випускники, взявшись за руки ішли стрічати сонце. Розповідали анекдоти, веселі історії. І ось виглянуло сонечко. Раділи всі. Розкрили шампанське, яке взяли із собою, розливали по фужерах і кожен мав сказати щось від серця. Тоді ж Віктор із Тарасом заграли на гітарі і як два соловейки заспівали. Іншу пісню співали вже хором.

Вже добре було видно на вулиці, коли випускники розходилися спати. Тарас і Віктор ішли разом по тротуарі шумної вулиці, по якій вже спішили люди на роботу. А на дорозі, мов навмисне, роз’їздились автобуси, машини і трамваї. Звернули у провулок і ділились враженням від пережитого вечора і неймовірної ночі.

Тарасе, ти молодець, тебе помітили всі і я радий за тебе.

Справді.

Особливо, коли ти у товаристві Анжели забув про всіх нас.

Вітьку, пробач, що цим образив.

Не вибачайся, це зайве, я розумію, ти закохався.

Я закохався ? не знаю.

Такий висновок зробили усі і як не дивно, знайшли між вами схожість.

Може й так, але я не можу, бо є ще Інна.

Невже і її ти любиш ?

Як сестру, та чи сподобається це їй ?

Чи сподобається ? Та звісно ж ні, та вона ще мала, підросте і зрозуміє, їй сподобається хтось інший.

Який ти у мене щирий друг.

Бо знаю тебе як ніхто інший. Не втрачай своєї можливості, Анжела тебе достойна.

Вже підходили до Тараса до дому, він вмовляв друга зайти, поспати у нього, та той ґречно відмовився. В роздумах Віктор забув про ліфт і підіймався сходами на дев’ятий поверх. Сталось те, чого він так і не хотів . друг закохався не в ту дівчину і всю увагу, виключно, віддає їй. Та гірше було те, що саме йому, якось потрібно буде порозмовляти із сестричкою і сказати їй правду про те, що Тарас ніколи не буде її ні хлопцем, ні в майбутньому, чоловіком. Аж не вірилось, що флірт може перерости у кохання.

Іванна Миколаївна збудилася, почувши стук від гітари, яку не обережно поставив Віктор.

VIII.

Десь по обіді випускники знову зібралися разом щоб відтворити вчорашню ніч. В останнє в такому великому товаристві посидіти, поплакатись, посміятись. Обмінювалися малесенькими, смішними подарунками, автографами. Обіцяли підтримувати зв’язки, навідувати школу.

На цей раз довелося Віктору додому іти одному. Тарас пішов проводити Анжелу, яка так близько жила біля школи. Мати дівчини з балкону, вбачивши як вони разом ідуть, покликала їх у квартиру.

Пили каву, розмовляли. Наступного дня Анжела мала їхати до іншого міста, де жила її тітонька, щоб вступити в театральний інститут. Юнак знав що це мрія його дівчини, підтримував її рішення, та єдине, що не подобалося йому, та чи лиш йому, що це хоч і на короткий час, та все ж розлука.

Додому вже не хотілося повертатись. Попередивши батьків, по телефону, що прийде пізніше, залишився ще на трохи. До дверей Анжела провела свого коханого і розплакалась, передчуваючи щось недобре. Тарас обняв її і вперше поцілував.

Відмовившись від таксі вийшов з будинку, обіцяючи як зайде передзвонить, щоб Анжела а ні її мати не хвилювалися. Дуже здивувався коли побачив Віктора під будинком.

А ти теж на побачення.

Ні, я на прохання твоєї матері тут.

І що вона прохала ?

Щоб я склав тобі компанію, коли ти сам будеш повертатися.

І скільки часу ти чекав на мене ?

А хіба це має значення ? Я б чекав і всю ніч, навіть, коли б ніхто і не просив.

Спасибі друже.

Можеш не дякувати, це мій обов’язок виконувати дружні функції. Не я їх придумав.

Але ж я жартома, виправдовувався Тарас.

Скажи краще, про що ви домовились ?

Ії, який ти цікавий, навіть від моєї матері.

Тоді не кажи.

Не ображайся, я ж все рівно тобі усе скажу.

Не тягнути ж мені тебе за язика.

Вона завтра їде.

Але повернеться.

Але знову поїде.

Будете листуватися. На відстані почуття зміцнюються.

Як ти знаєш ?

Начитався.

Та не все так погано.

А що є хорошого ще, про що ти не зізнався ?

Я її поцілував.

Це вже добре, але як зреагувала на це Анжела ?

Трохи засоромилась, та намагалася відповісти взаємно.

І що їй завадило?

Кроки матері, яка ходила по кімнаті, напевне соромилась що вона вийде і все побачить.

А ти, як я бачу, задоволений, знайшов дівчину по серцю, відшукав свій діамант – ідеал.

Тільки коси не має, - жартував Тарас.

Ішли мовчки. Тарас хоч як був засліплений щастям не міг не помітити хвилювань товариша.

Вітю, що тобі, - ти мені заздриш ?

Невже я такий поганий ?

Та це все жарти, знаю, що ти найкращий, та може і ти закоханий ?

Закоханий не я. Закохана вона.

Ти про кого ?

Про Інну, хоч це і була єдина таємниця і я не мав права тобі її виявити.

О, це було занадто. Це потрібно було передбачити і це було помітно, та хіба він захопившись Анжелою, це бачив ? Ні. Найти потрібних слів ні Тарас ні Віктор не змогли. Ішли і думали про одне. Потиснувши руки розійшлися.

Зустрівши погляд матері, Тарас одразу зрозумів, що вона сердита і не важко було здогадатись, що через Анжелу. Бо ж матір, цього не міг знати син, розмовляла з подругою, яка оклевитала Анжелу і її матір, тільки тому, щоб переконати її, що її дочка краща і тільки вона достойна стати жінкою Тараса. Сама ж Люба Богданівна цього хотіла, та ніколи не перечила сину, та дізнавшись кілька брехливих фактів вирішила застерегти сина, який вже попав під їх вплив.

Тарас намагався стати на захист своєї дівчини, та коли зрозумів що це даремно, пішов спати. Чоловік все чувши покликав жінку. У спальні почав із неї насміхатися і не слухав її пояснень.

ІХ.

Через кілька днів у Віктора був День народження.

Сім’я Толочків готувала сюрприз для Віктора. Ним мав бути великий п’ятиярусний торт спечений матір’ю Тараса, яка ще була і дуже добрим кулінаром. Гостей багато не було. Зручно вмостившись вони чекали коли батько Тараса відкриє шампанське. Після привітання для Віктора п’ють і їдять.

Тараса посадили біла Інни він, як ніколи, дуже не зручно себе почував, добре, що Віктор сидів не далеко і замість нього відповідав гостям, які прихвалювали Інну з Тарасом, кажучи , що вони просто створені одне для одного. Інна була щаслива сидіти поруч з Тарасом і навіть не чула гостей.

Всі були в захваті від торту, у якого був бездоганний вигляд і смак. Не могли їсти торт Тарас з Інною, які в цей час були на вулиці. Юнак був майже впевнений у тому, що Інна зізнається йому про свої почуття, коли попросила піти із нею на повітря, шукав відповіді та не знаходив. Не вірилось що такий дотепний хлопець так легко здався. Поки вона дивилася йому у очі і він робив теж саме. Інна була не схожа на брата. Маленька на зріст з довгим хвилястим волоссям, була як фея, яку так чекають у своїх снах діти, а дорослі мріють зустріти реально. Тарас обняв її за тендітні плечі, а вона засоромилась до сліз. Раніше все було по-іншому, по-дитячому вона обіймала його за шию, шептала щось на вухо. Та це було раніше, коли вона була дитиною, а тепер виросла, дуже швидко виросла і перед ним стояла не дитина, а вродлива дівчина, яка мала би бути його дружиною. Тому стає так радісно і навіть з’являється бажання поцілувати трояндові уста Інни, та він зупиняє це бажання. Підходить Віктор і вони разом ідуть в дім.

Інші дні принесли свої клопоти. Та найгірше позаду. Тарас і Віктор студенти. А за кілька днів приїжджає і Анжела. Вже теж студентка.

З великим букетом троянд зустрічає на вокзалі Тарас кохану. Гарячі поцілунки і солодка розмова супроводять їх додому Анжели.

Коли повертався випадково зустрів хлопця який був не байдужим до його коханої. Це Тарас знав. Та сьогодні вони порозумілися.

Друзі знову почали рідко бачитися, та Тарас продовжував бути щирим із Віктором.

Х.

Всю ніч снилися погані сни Тарасові. Прокинувся він в холодному поті. Боліла голова. Він лежав і намагався згадати яке сьогодні число. В двері постукали.

Заходьте.

Привіт друже.

Потиснули руки і переглянулися.

Ти що хворий?

Та дуже розболілась голова.

Був учора задовго на побаченні чи що ?

Поганий сон наснився.

Та це лиш сон, не варто в сни вірити.

Я зовсім не вірю, та чомусь моторошно.

Тобі що баба яга наснилася.

Якби ж то.

Значить якась потвора з мультфільмів.

Ні мені снилося весілля Анжели, але за жениха був чомусь не я, Роман, знаєш, це той хлопець, якому Анжела не байдужа.

Це абсурд. Анжела буде твоєю, бо закохана у тебе.

Хочеться вірити

А ти вір. А зрештою ти подарунок приготовив.

Ой, зовсім забув, сьогодні її День народження, та подарунок є.

Я теж запрошений.

О, це добре, підемо разом.

Ми підемо троє.

О, вітаю, швидше знайом зі своєю дівчиною, хай розкажу їй, якого скарбу вона знайшла.

Перестань, рано ще мріяти.

А може це твоя мати ?

Ні це моя сестра.

Інна ?

Як це так ? – ти хочеш спитати. Все дуже просто. Виявляється дівчата добре знайомі навіть мають однакові погляди на кохання.

На що ти натякаєш ?

Вони двоє говорили про хлопця, якого кохають. Тобто про тебе.

Я не розумію. Вони що знають.

Та нічого вони не знають і я майже впевнений, навіть не здогадуються що закохані обидвоє в одного дуже хорошого ловеласа.

Це я ловелас ?

Не ображайся, я пожартував.

Що можна зробити щоб Інна не пішла із нами ?

Нажаль, нічого. Я дуже старався, та в мене не вийшло її переконати.

Та ж вона побачить те, що їй і нам не хочеться.

Знаю, та рано чи пізно і так дізнається.

Тарас із Віктором вийшли з кімнати і пішли на кухню, де розмовляла Любов Богданівна з Інною, дуже хвилювались щоб дівчина не дізналась правду саме від матері Тараса. Та вони розмовляли зовсім про інше, про жіночі справи.

Привіт мамо, привіт Інно, ввічливо привітався Тарас і за звичкою поцілував матір і звичайно ж Інну.

 Темні очі дівчини виблискували від радості. Вона дивилась таким закоханим поглядом на його буйне хвилясте волосся і губила слова, пригортаючи подумки коханого до себе.

Тарас вже встиг щось веселе сказати, всі засміялися, а Інна ще більше засоромилась, думаючи, що може, помітили її хвилювання. Взявшись за руки ішли, сміялися. По-дорозі, у квітковому магазині Інні довелося вибирати квіти, та це було зовсім не складно. Зустрівши знайомих ще якийсь час розмовляли з ними, а вже тоді пішли з піднесеними настроями до Анжели. Під дверима було чути гучну музику. Віктор натиснув на дзвінок. Відчинили одразу. Першим увійшов Тарас і побачив те, що нікому не хотілося бачити. Анжела вже досить п’яна сиділа у Романа на колінах. Плаття її було трохи зім’яте, два верхні ґудзики розщібнуті, права рука йому на плечі.

Повія, - розчаровано сказав Тарас, кидаючи під ноги прекрасний букет із троянд.

Ні, залилася сльозами Анжела, все не так як ти думаєш.

Мені достатньо того що я бачу.

Анжела спробувала стати на ноги, та вони її не слухалися і Роман притримав її, щоб не спіткнулася, а сам ледь приховав насмішку.

Коханий, але ж я...

Мовчи, я не хочу тебе чути, в цю хвилину ти померла для мене.

Ні, коханий, не кажи так я була і залишаюся тобі вірною.

Яка совість, така й честь, права була моя мати, - сказавши це Тарас присів на землю.

Інна зблідла, зрозумівши так багато, та не ображалась на Тараса, навпаки, їй було жаль його. Віктор швидко проаналізував, все що тут відбулося, та йому перехопило дух і він ні слова не міг сказати.

Звільнившись від ненависних рук Романа Анжела впала на землю перед Тарасом.

Коханий, пробач, - зворушливо крізь сльози казала Анжела.

Акторка із тебе бездоганна. Але зради на прощають.

Музику вимкнули і немов бджоли всі запрошені хлопці і дівчата прибігли дивитись життєву драму. Запала тиша. Чути було тільки як Анжела плакала. Дівчата все ж намагалися виправдати подругу, та Тарас на це виправдання просто не реагував. Встав з підлоги, кинув зневажливий погляд на кохану і сказав до хлопців: “Де сови гучать і скрегочуть сороки там соловей мовчить. Моя пісня скінчилася, обірвалася на найкращій ноті. Тож дайте випити”. Хлопці швидко принесли пляшку і налили. Випив як воду, попрохав іще, знову випив і сказав: “випив другу ,прогнав тугу, дайте ще, бо в грудях пече”. Від закуски відмовився. На диван поставив дарунки і сказав до всіх: “Ох, добра горівонька, така ж була і в мене хитра дівонька”. Тоді підійшов до Романа і сказав йому: “вдарив би я тебе, та боротьба річ сили, а не совісті”. На що йому роман сміло відповів: “пошився ти у дурники, тепер їж бублики”. Запала тиша, Анжела втратила свідомість і біля неї заметушилися.

Віктор глянув на Романа і спитав.

Навіщо це тобі?

Бо я люблю гратися на почуттях. Це така насолода, а саме у ній щастя буденного життя.

Тарас ще раз глянувши на всіх швидко побіг до виходу. За ним метнулася Інна з Віктором. Яким все ж вдалося його наздогнати. Ішли мовчки, та врешті Тарас сказав:

Не переймайтеся, може це на краще, бо я зависоко злетів. А падати так боляче. Ні, не розраджуйте мене, бо я сам повинен все розважити. Тільки будь-ласка будьте поряд.

ХІ.

До кінця канікул Тарас не виходив із своєї кімнати. Не хотів нікого бачити і ні з ким розмовляти. Мати боялася щоб син не захворів, а батько вірив що це йому минеться.

Не зважаючи на не бажання нікого бачити Віктор заходив щодня. Та бували такі дні, що вони обидва дивились один на одного і мовчали. Всі старання і переконання повернутися до минулого життя були лише вислухані, та до уваги не прийняті. Та всі очікували. В останній день канікул він все ж вийшов на вулицю, та все побачене так його гнітило, потім всю ніч не міг заснути.

Почалися перші студентські дні. До кінця тижня Тарас вже знав дуже багато студентів, з якими заприятелював дуже швидко. Талант бути лідером допоміг йому стати душею товариства. І єдине, що багатьом не подобалося , це відношення до дівчат. Ні, він не ображав їх, а просто не розмовляв із ними і не терпів їх у своєму товаристві. Якщо котра не будь із дівчат, спочатку випадково, а вже потім навмисне підсяде до нього, він на очах у всіх вставав з місця і пересідав до хлопців. На запитання хлопців чому таке відношення, казав, що вони, тобто дівчата, нижча раса і їх тільки випадково допустили до вищих навчальних закладів. Багатьом хлопцям ці вибрики Тараса не подобалися, з чого влаштовувалися не запрограмовані дискусії, та переконати нікому нікого не вдавалося. Ображені друзі відходили, та згодом поверталися до свого надто розумного лідера, в якому відчували потребу, не лише в навчанні, але і в спілкуванні.

Сформоване товариство “Запеклих холостяків” головною метою свого діяння вважало веселитися, вчитися і просто обходитись без дівчат. Щоб вступити до цього товариства потрібно було скласти кілька екзаменів. Екзамени на вірність і відданість були основними. А потім треба було позбутися аморальних звичок. Фізкультура, бойове мистецтво і читання філософської, психологічної і історичної літератури було основними завданнями членів товариства. Основними розвагами були спортивні ігри, а також музика. Отак уколі нових друзів Тарас оживає, поновлює душевні сили приносить радість тим хто у нього вірить. І нехай там із нього і його товариства насміхаються і прищеплюють ярлики про зміну орієнтації, все рівно вони тримаються разом і живуть мирно, на рівних основах, добре вивчивши функції дружби.

 ХІІ.

Вже з перших днів навчання Віктор зрозумів що втрачає друга. Звісно ж, він міг стати одним із “Запеклих холостяків”, та це товариство було йому не до душі. Хоча добре знав, що поганого там не вчать, та йому не подобалася зневага до дівчат .

“ Ти порушуєш думаєш заповідь любові”, - часто казав при зустрічі Тарасові. “Навпаки, я її примножую, а якщо ти про жінок, вони не варті уваги, не то що любові”. “Але світ не може існувати без жінок”, бо це неминуче приведе до вимирання роду” – продовжував стояти на своєму Віктор. “То нехай собі народжують, врешті решт і живуть, та не ускладнюють нам життя”. Ось такі подібні розмови і віддаляли друзів. Та Віктор не втрачав надії на те, що Тарас врешті подорослішає. Сам же добре вчився, був уважним до всіх , щирим і безкорисливим. Стривожений врівноважений не міг не подобатися оточуючим. Правда оптимізм посідав у нього мало не останнє місце. А коли батьки запитували що із ним, казав що значно подорослішав.

Любов до людей, яка з кожним днем зростала зривала гіркі плоди його теперішнього життя. І єдине із чим він не розлучався це із гітарою, яка завжди збирала своїх шанувальників. Не раз співаючи для друзів згадував, коли разом із Тарасом грали навіть на одній гітарі .

Дні збігали. Навчання забирало багато часу, майже не залишаючи його на одинці із важкими думками. І лиш одна була мрія, яку він що дня підживлював вірою – це бути корисним своєму народові, бути потрібним молодій державі. “Лише , щоб закінчити і я всього себе віддам майбутньому, яке мене навчать будувати із цеглин людяності”, - частенько любив повторювати власне правило.

ХІІІ.

Минув навчальний рік. Здавши екзамени студенти ішли на канікули. І хоч канікули були не тримісячні, як у школярів, та все ж були. Тарас зібрав своїх друзів на так би мовити збори, де б вони ще раз повторили функції дружби і основне правило товариства.

Тарас поїхав у село до бабусі, де вже два роки не був. По дорозі він мав можливість добре подумати як би ж то йому розподілити свій час і не видати своїх поглядів бабусі, з якою завжди був відвертим.

Ні, моя бабуся не повинна здогадатися і я не дозволю собі порушити жодного правила, які і сам придумав для свого товариства. Як добре, там є річка і я нарешті зможу досхочу поплавати у ній. Ліс. Я так давно не був у лісі, та неодмінно піду, щоб хоч трохи відпочити від міського шуму. От так роздумуючи і розплановуючи свої канікули, несподівано заснув. І вперше, за весь цей бурхливий рік, йому снилися хороші сни. А прокинувшись, відчув себе ще таким малим хлопцем, який ні про що суттєве не думав. Думка несла його на крилах на поля дитинства, де він уже збирав для бабусі ягоди і квіти.

Біля нього присіла дівчина, та хіба він її міг помітити, коли мрії занесли його в село.

ХІV.

Тараса зустріла бабуся. Жінка шістдесяти років із геть чисто білим волоссям і такими уважними, яскраво сяючими очима.

Як ви ся маєте бабусю, - питав Тарас, розцілувавши її.

Та ще не жалуюсь так сильно на здоров’я, та слава Богу, ще можу працювати.

Я такий щасливий що ви у мене є бабусю.

А я рада що ці канікули у мене поведуть два мої любі онуки.

То що, Руслан теж приїхав, - не тямлячи себе від радості питав Тарас.

Є і вже дочекався, нарешті, твого приїзду.

Давно я не бачив свого братика, а ні своєї тітоньки.

В дитинстві ви були не розлучними, вірю, що і тепер знайдете що сказати один одному.

Ой, аж не віриться, як ти подорослішав. А яким гарним став, напевне дівчата на тобі б’ються.

Я бійок не люблю.

От і добре, що мої онуки войовничі вдалися.

 До хати бабусі було ще кілька миль, захоплені зустріччю бабуся і онук не помітили Руслана, який уже не міг чекати на подвір’ї пішов на зустріч. Брати міцно обнялися і потисли руки.

О, який ти дужий став, сказав першим Руслан.

Я вже виріс.

Це дуже помітно, та чи лише цим можеш похвалитися ?

А це вже на потім.

Натякаєш на силу чи на розум

На те й на друге.

Значить шкідливі звички, це не твої звички.

Абсолютно вірно.

Молодець. Впізнаю у тобі свого братика. А оскільки ти на місяць, то ми ще потренуємось.

А може краще позмагаємось ?

Дотепний ти Тарасику, чи самовпевнений.

Ти матимеш можливість переконатися.

Матиму іще сьогодні не дам тобі заснути.

Не залякаєш, бо я знаю як ти любиш сам спати.

Але минуло два роки.

То що за цей час ти теж подорослішав.

Авжеж.

Тоді мені буде ще цікавіше із тобою.

 За вечерею бабуся із Русланом розпитали Тараса про батьків, про його особисте. З приїздом у село, душа немов би очистилась, а почуття гумору домінувало над всіма іншими, аж доти, поки бабуся не почала набридати запитаннями про дівчат.

Чи є у тебе дівчина ? – питала вона.

Нема, - майже ображено відповідав Тарас.

Та це нічого що нема, от по-сусідству у мене хороша дівчина, я тебе обов’язково із нею познайомлю.

  Тарас мовчав, а бабуся перераховувала всі її хороші риси. Як би це казав хтось із друзів, була б сварка чи дискусія, та це говорила бабуся. У нього запалилось обличчя, зник апетит. Та гірше було наступне. Та сама дівчина, Ніна, про яку вела мову бабуся, вже стояла на порозі, не знаючи що тут два такі вродливі парубки. Привітавшись розчервонілася як мак.

Що з тобою Тарасе, - питав Руслан після вечері брата.

Зі мною все гаразд.

Мене не так легко обдурити. І я майже впевнений у тому, що ти, невідомо з яких причин, дуже розчарований в Дівчатах

Я хочу спати, - несподівано сказав Тарас, щоб уникнути розмови, яку так не любив.

Гаразд, я піду, та не забувай, що я завжди готовий тебе підтримати. Доброї ночі.

 Та яка могла бути добра ніч, коли мучили сумніви, а коли із ними вже не було сили боротися Тарас встав із ліжка і пішов в кімнату Руслана, який майже впевнений був у тому, що сьогодні він не буде так скоро спати.

Я передумав, вибач брате, що відштовхнув тебе.

А я й не образився.

 Мовчали дивлячись один на одного, та все ж Тарас знайшов у собі сили про все зізнатися Руслану.

Ось такі підстави, - закінчив Тарас такими словами свою правдиву розповідь.

Бачу серце твоє вражене, а душа розділяє його смуток. І тільки власна воля принесе тобі порятунок.

 А тепер запеклий холостяку – жартома сказав Руслан, - іди добре виспися і подумай про те, що всі люди різні, як хлопці, так і дівчата. Я все ж таки старший, знаю.

 До закінчення канікул Тарас був у селі. Відпочив від міста і настільки звик до сільських умов, що йому зовсім не хотілося повертатися. Найбільше йому подобалось косити і рубати дрова. А річка і ліс настільки увійшли в його життя, що не хотілось ніяк їх кидати. Та він знав, що має повернутися.

ХV.

 Кажуть, ідеалів не буває. Але звідки тоді людям вдається придумувати такі цікаві казки. Буденність знищує моральність, та в декому вона оживає, тільки для того щоб виявити ідеальність. Життя, не зважаючи на свою жорстоку вдачу, стає світильником долі, яка вийшовши із любові веде до любові і з’єднується у ній. У цьому ми вже маємо можливість переконатися.

Вони сиділи разом на одній із лекцій, раніше не доводилось. Під час іспитів познайомились і розійшлися. Але ні він, ні вона уже не могли спокійно спати. ЇЇ думки супроводжував високий привабливий хлопець, а його – довірлива, з тендітною поставою, дівчина із великої літери. Бо він все життя мріяв про таку.

 Сором’язливість украла впевненість, відвертість і запаленні серця коханням очікували що їх уста обміняються подарунками. І вони все ж таки обмінялися, не зважаючи на те, що так багато пройшло часу.

 Він грав на гітарі, а горстка друзів підспівувала. Почувши голос кохання вона вже стояла поряд .

Вам подобається моя музика ? – питав він.

О, вона бездоганна. Божественна.

 Друзі залишили їх, зрозумівши усе без прохань.

Я написав її для вас, - не сміло продовжував хлопець.

Дякую, я вражена.

Що робити дальше, не знали і тоді знову заграла музика. А дівчина не тямлячи себе від щастя, заспівала. Музика закоханого серця умить злилась із голосом іншого, закоханого серця і в цю мить серця вже ішли одне до одного.

А мені не тільки ваш голос подобається, - казав Віктор, мені подобаєтесь і ви.

Не вже це правда і те, що я чую не сниться, перепитала Галя.

О ні, це все насправді.

І ми не граємо чиюсь роль ?

Свою.

Тоді ж продовжуймо. Заграла гітара, а пісня кохання зупиняла кожного перехожого.

XVI.

І знову навчальний рік. Зустрілись друзі з новими силами. Тарас був упевнений у тому, що всі його друзі порушили правила і чекав, що зізнаються, та всі, без винятку, його обманювали. Їх розповіді про літні канікули були дійсно варті уваги, та не щирі і це було дуже помітно. Відчував, що його чекає зрада, най тяжчий з усіх злочинів, вважав він. Вирішив, щоб не мучили сумніви, їх розіграти і у нього вийшло це бездоганно. Та це його не заспокоїло, а навпаки ще більше пригнітило. Боліло навіть не те, що переступили усі „холостяцькі” правила, позаводивши собі не тривалі романи, а те, що порушили одразу всі функції дружби. Посварившись з усіма пішов до Віктора, та побачивши його з дівчиною завернув у іншу сторону. Та поруч нього , немов навмисне, ходили парами хлопці із дівчатами, а коли присів на лавочку, не помітив що на ній сиділи, зовсім юні хлопець із дівчиною і цілувалися. Цього йому вистачило щоб зірватись із місця і побігти. Він біг не знаючи скільки часу. Та все ж, відчувши різкий біль у серці, зупинився. Втомившись від життя хотілося тільки померти. Та розмова закоханих, які сиділи неподалік, прогнали думку про смерть. Він заплющив очі і присів на землю. З лавочки його помітили. Це був його друг Віктор з Галинкою майже безтямного привели його додому.

XVII.

Весь тиждень Тарас пролежав у ліжку. До нього викликали лікаря, котрий сказав, що у нього сильна депресія, що він перенервувався і тепер має заспокоїтись і все буде добре. Відвідувачів лікар також категорично заборонив. Та все ж друзі приходили мовчки дивились на Тараса, а він навіть не реагував на те, що у кімнаті він не один.

Зрештою, на восьмий день хлопці по-черзі почали розповідати новини, анекдоти і просто казали, що заскучали за другом. Та терпіння Тараса обірвалося.

А няньки із вас дуже не погані.

Але ми приходимо як друзі, - першим сказав Володька.

Як друзі, кажеш, а хіба у мене є друзі ? У мене були друзі.

А хто ж тоді ми, блазні ? – майже ображено питав Вадим.

Ви зрадники, а зрада із дружбою не сестри.

Але ми прийшли покаятися, невже ти проти цього таїнства, - продовжував Міша.

Спасибі що визнали свою провину.

То ти нам вибачаєш ? – весело питав Коля.

Чи я вам пробачаю ? – перепитав Тарас, - можливо, а зрештою не такого вибачення я чекаю від вас. Зізнайтеся все по-правді вже більше не обманюйте мене ніколи.

Почались веселі авантюрні розповіді, які підбадьорювались дружнім сміхом. Лише лідер товариства „Запеклих холостяків” не сміявся, та проте уважно слухав. По закінченні сказав:

Тепер ви мене розумієте.

Так, дуже добре, але дівчата скрізь і не порушити головної нашої заповіді було просто не можливо. Та все ж ми, погравшись у Донжуанів і Казанових, повернулися - казав Віталій.

Повернулися, щоб мені збрехати ?

У нас не було вибору, бо знаючи твоє ставлення до другої статі, ми боялися втратити не лише твоє довір’я, а й твою дружбу, боялися що ти нас виключиш із свого товариства, - казав за усіх Ярослав, опустивши голову, очевидно від сорому.

А із тебе, друже, не поганий був би детектив, жартували хлопці згадуючи як легко їх розкрутив Тарас.

Можливо, можливо, - посміхався лідер сміху як його жартома називали.

А коли зайшов Віктор, то на його привітання відповів так:

Мені вже краще, набагато краще.

Я дуже радий.

А ще, я нарешті виріс.

Не розуміючи що цим хотів сказати Тарас, Віктор глянув на нього і, здається, його зрозумів

XVIII.

Сьогодні, як і тоді, на небо вийшло яскраво-палюче сонце. Саме сонце своїм ніжним промінцем лоскотало обличчя і їй було так добре. Так, тоді вони разом пішли на озеро де плавали два вродливих лебеді. Сонячні зайчики і тут її знайшли. Жартували із нею, а вона жартувала із ними. Аж вечором повернулася додому, очі сяяли дивними вогниками. А ніч подарувала сни які натякали на реальність. Інна закохалася в хлопця, який був майже її братом. Минали дні, вона мала можливість зустрічатися із Тарасом, та від тепер уже трохи соромилась його поглядів. Засліплена коханням чекала що Тарас зізнається їй у взаємному почутті, вірила що саме так розпочинаються усі щасливі миті, які потім стають життям. Та хіба вона могла знати, що Тарасу подобається Анжела, дівчина яку вона добре знала і яка, між іншим, їй подобалася. Тарас не зізнавався, а вона терпляче чекала. Чекала і вірила до того дня, коли прийшовши разом з братом і коханим на день народження до дівчини Тараса, про це ж звичайно здогадалася. Всі мрії, всі надії, як бусинки розсипалися і закотилися за важкі предмети, знаючи що зібрати буде їх важко.

Перше що відчула Інна це відчайдушний біль, який мечем слів і сліз забився їй у серце. А як би було все по-іншому, як би вони обнялися, поцілувались, біль би був і жаль до себе, та вона б знайшла у собі силу збороти його, віддавши належне суперниці.

Час минув. Ні їй, ні Анжелі не дістався Тарас, який відділився від дівчат і перейнявся іншим.

О, як їй хотілося прийти до нього, впасти перед ним навколішки і просити пробачення за Анжелу, за себе, за дівчат, які ні в чому не були винні. Перейнявшись його болем стала замкнутою, боялась людей. І немов серед води стояла. Назад не було дороги, а вперед іти боялася, бо добре знала, що його там не буде. „Коби він був щасливий, а я буду дуже радіти”, – часто шепотіла замість молитви лягаючи спати і прокидаючись.

Напевно на її місці ніхто б не зміг бути і жити без мрій, без бажань. Інша дівчина пішла б в атаку і завоювала будь-якою ціною його собі, або просто переступила через нього і подумала про іншого. Та Інна була впевнена, що на милування нема силування.

ХІХ.

Любов Богданівна зайшла до сина вечором, коли він читав книжку.

Коли ти був у бабусі у мене була мати Анжели. І я зрозуміла, порозмовлявши із нею, що дуже помилялась щодо неї. Я зрозуміла що це бездоганна жінка. Анжела ледве оговталась, від подій з свого Дня народження. Дуже переживала що ти не дозволив їй нічого пояснити. Романа прогнала, збагнувши, що він зговорився із іншими, влаштував цю не приємну сценку, умовивши Анжелу випити. Мати забрала її до тітки, щоб там оговталась. Почалось навчання і виявивши у неї творчий хист запропонували переїхати вчитися до сполучених штатів. І вона там вчиться. Та у кожнім листі до матері згадує про тебе. Через тиждень Анжела приїде додому, я б радила тебе піти до неї. Так я примирилась із тим, що Інна не буде моєю невісткою і зрозуміла, що ти сам маєш вибрати тож будь-ласка добре подумай. І не ображайся на своє кохання, щоб воно, бува, не розсердилося на тебе.

Ні матусю, я не кохаю Анжелу, - впевнено казав Тарас.

Не ображайся і не кажи такі не правдоподібні речі.

Я ніколи не кохав, - посміхнувся син, - я тільки захопився.

Як це тільки захопився ?

Ну, гаразд, кохання може і народжувалося, може, зрештою, народилося, та того дня воно втікало від мене і я це зрозумів. На його місце прийшла зневага от і все.

Не можу повірити.

Але я кажу правду, мамо. Дівчата на мене не вплинуть.

То тоді тобі потрібно було іти у монастир, там ти б був ідеальним послушником.

Але ще не пізно.

Хто знає, матусю, яку чашу доля мені приготувала.

Любов Богданівна обняла сина і заплакала.

ХХ.

Не маючи вільного часу, Тарас вчився. Став надто жорстокий до себе. А вже надолуживши упущене ,вибрав самотність. Читав філософську літературу, роздумуючи над кожним реченням. Намагався збагнути суть свого буття на землі. „вся сукупність умов в яких існують люди, називається буттям людини”, - пригадав прочитане, сидячи на підвіконнику. Потім згадав Сократа і подумав: „Як це пізнати себе, це не так легко бо самопізнання є процесом який супроводжує весь життєвий шлях людини, бо постійне зіткнення двох натур мікрокосмосу продовжує рушійну силу розвитку особистості”, - так казав великий український філософ Сковорода. „Сковорода, Сократ і всі інші, які вони були розумні, мені б хоч частку їхнього знання. Але ж зрозуміти самого себе я повинен, щоби знати у який бік я маю іти, чого позбутись і що узяти із собою. Я повинен.

Дивлячись крізь вікно намагався побачити себе в дитинстві. Кмітливим і допитливим був аж занадто. В школі, як то кажуть, дитиною, з якою не можливо було не дружити і яку не можливо було не любити. Пустувати, жартувати і допомагати – це були три речі, які жартома називав своїм кредо. Та все це було у нього в міру.

Бути людиною вчили батьки і він вчився бути нею. Веселі шкільні роки швидко закінчувалися, та перед тим, як піти познайомили його із щастям. Щастям, яке тривало так не довго. Доля дала йому в руки своє життя, а шлях по ньому встелила розчаруванням. Бо все ж, надмірна насолода призводить до страждань. А він, усе життя насолоджувався і тому справедливо страждав. Чи було це так на справді, могли посудити інші, але він саме так вважав. Дивився у тихе вечірнє небо засіяне зорями і розумів, що минулого не зміниш, але життя триває.

Дивився на зорі, які то згасали, то з’являлися і думав уголос.

Я прийшов у цей світ не з власної волі, а з волі моїх батьків. Батьки склали мені хороші умови для щастя. І я був щасливий, поки не прийшли до мене думки – мучителі, які як комарі п’ють кров, розгойдують вражене серце. А щастя, оте найвище благо, нажаль, закінчується, вмирає як зірка, забираючи із собою радість і спокій душі. Щастя закінчується, напевно, смерть теж близько. Вона прийде несподівано і забере, цілуючи устами зради, не чуючи благань, бере жертву у той не відомий світ. А може по мене вона так швидко не прийде, а я вивчу життя. Життя, чому ти Боже , сказав мені жити у такий переломний час. Чому я не родився із початку століття. Повстанець із мене, мабуть, був би не поганий. Життя. Життєвий шлях, я маю вибрати свою дорогу. Але варіантів так мало, монастир і одруження. І це зовсім не смішно, що той другий я свідомо не обираю. Ох, як я люблю дітей, та їх народжує жінка. О, я поклоняюся мужності монахів – послушників, знаю кілька їх особисто. Та де ж моє покликання. Господине хоче бачити мене у чернечій одежі, знаючи мене, певно, краще, аніж я знаю себе. А може я живі у найкращий час, можливо і від мене залежатиме багато, от вивчусь і подам руку Батьківщині, яка все ж чекає. Але одному зробити багато просто не можливо тому про це він скаже друзям і це зовсім не буде нав’язування свого, власного, переконання, бо хіба ж цю думку можна не розділити. Ні ! Ні ! Ні ! І хоч погляди можуть не сходитись повністю, та це лише питання часу. Я допоможу їм зрозуміти, що ми потрібні державі, зрештою, як і вона нам.

Йому так захотілося спати, що ледь дійшовши до ліжка, очі самі закривалися, а коли ліг, то одразу ж заснув. Прокинувся серед ночі у холодному поті, від сну про дівчат. Розплющив очі а сон наче став реальністю. Всі ці дівчата сиділи на його ліжку, знову заплющив очі і розплющив, щоби переконатися чи це реально. Дівчата зникли. Швидко встав і підбіг до вікна, дівчата сиділи на його підвіконнику, побіг до дверей, а вони його випередили. Марення доводило до божевілля.

Ідіть, ідіть, я не хочу вас бачити, казав переляканий Тарас.

Але ж ми прийшли змінити тобі життя.

Змінити життя ? ви вже і так змінили, більше не хочу.

Не ми, а гордість змінила тобі життя.

Не правда, ідіть, я щасливий без вас.

Ні, без нас нікому не вдається бути щасливим.

Ви кажете не правду.

Ні, ми із тобою чесні.

Чесні ? а хіба ви знаєте що таке честь ?

Ми ж її носії.

Все рівно я не вірю і не хочу з вами щось мати.

Тоді вибач, може і ми помилились адресою, але ти подумай.

Нема про що думати, я вже вирішив.

Та нічого ти не вирішив, не обманюй нас.

То що, ви прийшли мене розрадити чи знищити морально.

Ні те ні інше. Ми прийшли тобі сказати що немає підстав ображатися на нас.

То що ви хочете миру ?

Миру ? А хіба ми із тобою воювали ?

А що ви хочете війни ?

Та ти все рівно програєш.

З чого це ви?

Хочеш дискусії чи переконливих доказів, та знай, ні того ні іншого не буде, бо ти ще не виріс думками, от коли вирішиш і збагнеш що із нами не потрібно воювати ми повернемось. Прощай.

Вмить марення зникло, та Тарас уже не спав до ранку.

Чи нічне марення, чи само переконання вплинули на Тараса, який почав ввічливо розмовляти із дівчатами, та жодну із них не підпускав близько до серця. Та це був добрий початок до, у майбутньому, дружби із ними.

Розділ 3.

Зима цього року прийшла швидко. Перший сніг закутавши землю пролежав мало не місяць. Аж таких тріскучих морозів не було, та все ж було холодно. Люди сиділи по хатах, а на вулицях можна було побачити дітей які гралися у сніжки і Макариху з Іванихою, які не мали чим зайнятися.

Чи то хтось прокляв Наливайків, чи бог не злюбив їх, - почала якось Макариха свою чергову бесіду із Іванихою, біля своєї брами.

Степанія надзвичайна жінка, покірна богу і чесна з людьми, всі її поважають, люблять.

Воно ж то так, та не про неї я, а про її чоловіка.

Чоловіка, кажеш, це дуже можливо. Але візьмемо кожну другу хату у нашому селі, то що є там життя ? Є там уважний чоловік ? Та всі вони з одного тіста.

Але за що так нас мучити, зливаючи усю злість і їздити по наших спинах.

А хіба ми здатні щось змінити. А скажеш правду, то вона одразу і спалахує злістю.

А це тому, що чоловіки з нами не рахуються, ми для них маємо бути служницями, праця яких ніколи не цінилася.

А коли стається яке-небудь нещастя, вони замість того, щоб бути поряд і допомогти його перебороти, лишають все жінці, а самі, на одинці із пляшкою вирішують... Та що не зрозуміло. І хіба це сильна стать? Хіба не так роблять боягузи ? Як тоді жити нам ? Захист тільки у нас самих, а чоловіки, та вони мокнуть у горілці.

І знову ж, за які гріхи це нам отаке до смертне терпіння.

Може і за непослух. Якось Степанія розповідала, що дуже вже її батьки були проти Анатолія. А вона не послухала, залишила навчання, сім’ю і пішла за ним.

Та чи варто ?

Молодість. Для того потрібно прожити, не якихось двадцять років, щоб розумні висновки робити.

А як же, треба.

Розумоньку, розумоньку де ж ти ся діваєш, коли хлопця покохаю, прошу не ховайся, - отак співали мої мама.

Отак, розум зникає тоді, коли його найбільше потрібно. І ми не бачимо за кого заміж виходимо через якийсь час жаліємо, та проте терпимо.

А як не терпіти, коли діток стільки з’явиться, а хіба вони у чомусь винні ? і так живемо, повторюючи помилки матерів.

Важко зітхнули і замовчали, бо до них наближався Наливайко.

ІІ.

Діти уже давно поснули, лише Галині Дмитрівні не спиться. А хіба вона, налякана власним чоловіком, може заснути. Ні, сон давно уже із нею не товаришує. Вона сидить біля вікна із шиттям, чи вишиванням і тремтить від кожного звуку, який долинає із вулиці. Сльози заливають обличчя від згадки про матір, яка просила, і врешті била, тільки щоб забула про коханого, який на її погляд , був її дочки не вартий. Через кохання стільки натерпілась. Тепер же ні ночі, ні дня спочинку.

Важкі роздуми відігнав стук у двері.

Знову зайшла баба Ганя. І одразу побачила сльози на очах і обличчі, які, як навмисне, не переставали литися із очей.

Галю, дочко, чому ти плачеш ?

Я, та ні, це так собі, минеться.

Е, ні ти повинна про все зізнатися, бо власний біль душі позначається на серці.

Ох, серце, воно ж і так дає про себе знати. А зрештою, мені так і треба, я сама собі обрала таке життя.

Не кажи так, ні, в тебе ж діти.

Діти ? Тільки завдяки їм я ще не познайомилась із смертю, хоча це питання часу.

Що ж ти таке кажеш, це ж гріх великий.

Та ні я не про самогубство.

Ага, як же я не здогадалася. Це ж він, твій чортяка Василь. Я здогадувалась. Але чому ти мовчиш. Люди заступляться.

А може і посміються.

Із злочинів не сміються.

Злочин ? Та жодний чоловік із вами не погодиться, а скаже, що це потрібно.

Не треба так і що ж це за переконання такі. Для того є сільська Рада, зрештою -міліція.

Але я не зможу, це ж сором який.

Сором. Що за сором ?

Як йому будуть люди у вічі дивитися.

Ох, Галино, любиш ти його, а ця любов засліпила. Ох, як засліпила.

Знаєте, мене мати прокляла, - задумливо казала Галина Дмитрівна.

Завіщо ? – здивувалася баба Ганя.

Я була єдиною дочкою, завжди слухняною, покірною. Це тривало до тих пір, поки не зустріла Василя. О, який він був милий, ласкавий, а його кучері, а очі аж дух перехоплювало. Не одна дівчина проводжала і зустрічала його розчарованими, закоханими поглядами. А він помітив мене, ту, яка, кохала, але не дозволяла якось себе видати. Довго він ходив за мною, довго просив на втікати від нього. І врешті-решт я не встояла від його чарівних слів. Сварилась із матір’ю, переконувала, що він не такий як його батько. А до того ж він сирота. Ріс із мачухою. Мати плакала, переконувала. Застерігала, а зі злості і била. Та хіба це допомогло ? Вночі, коли мати засинала, я втікала через вікно до свого Василя. Добігалась, як потім дорікала мама, почувши під серцем дитину, я на радощах побігла до коханого, сказати йому про таку хорошу звістку, яка б мала його потішити, не менше ніж мене. А він, не хочу згадувати, обізвав мене повією і прогнав, кажучи, щоб не вісила чужу дитину на нього. Сам же того тижня одружився з іншою і переїхав аж на Одещину. Що ж було зі мною, ви знаєте. Я переживши приниження і сором народила сина. Мати не витримала плями, яка впала на наш чесний рід, з болем і відчаєм померла. І як би не двоюрідна сестра Стефанія, яка ще тоді жила у місті, я не знесла б цих втрат.

Через три роки Василь приїхав у село. Зайшов у хату і дуже собі вподобав сина. Ще тиждень заходив, і я, бачачи як він добре ставиться до дитини, забула про біль, про сором і вдруге повторила свою помилку. Я народила другого сина. А Василь поїхав до жінки, не давав про себе чути, та врешті через рік повернувся до мене. Я прийняла його як батька своїх дітей. Та одного ранку я прокинулась і побачила замість нього записку. Він, нібито, поїхав розлучатися із дружиною, яка не могла народити йому дитину. Я повірила і чекала. В принижені, соромі і болю, я народила третього сина. На приїзд коханого не сподівалася. Та все ж, коли старшому було вісім років я отримала листа в якому було сказано, що Василь розвівся із жінкою і приїжджає. Я така була зла на нього, що думала не прийняти. Та коли він ступив на подвір’я, я перша кинулась йому в обійми.

Так, дуже швидко ми одружилися. Щасливо прожили майже рік, або ж півтора року. Діти підростали, почалися проблеми з грошима. Розрахувавшись з роботи, йому запропонували іти на візника у наше лісництво. Він згодився. Та вже із перших днів я бачила переміну. Василь призвичаївся до їх умов і почав заглядати у чарку. Я мовчала, думала сам припинить, та де ж там. Приїжджав пізно і обов’язково п’яний, злий і всю злість зганяв на мені кулаками. Це триває до тепер, кожної ночі витягує за коси на подвір’я і б’є. Ні не кричу, не плачу, не прошу у нього щоб не робив цього, а мовчу, щоб ні діти не почули, ні сусіди не побачили. Ось таке то в мене життя.

Баба Ганя витирала хусточкою сльози, та все ж стояла на своєму.

Не терпи, бо в тебе діти, а як після чергової бійки він зробить тебе калікою, чи , не дай боже вб’є, то кому потрібні будуть твої сини. Що батько виховає їх так як треба. Та ні, він одружиться вдруге, а діти будуть сиротами. Ти цього хочеш ? Добре подумай, а як ні, то прийдеться мені докласти зусиль, та що б це мені не коштувало, я це зупиню.

ІІІ.

На передодні Різдва Оксана вийшла із коми. Полегшено зітхнули батьки, родичі, близькі сусіди. Щодня приходили відвідувачі. Палата була уся у квітах.

Невже я у раю, - питала Оксанка медсестру у білім халаті.

Ні, ти у лікарні і вже довго тут, ми так боролися за твоє життя і в день і вночі були поряд тебе.

А я думала, що померла, що я в едемському саду, побачивши ці квіти.

Ці квіти тобі приносять однокласники, сусіди, брати, частіше Ярослав.

Невже вони всі мене так люблять, а я, що я наробила.

Плаче. Медсестра заспокоює.

Не плач дівчинко, вони тобі вибачили, лиш не роби так більше, бо самогубством не можливо нічого вирішити. А зрештою, хто знає який у тебе тоді був стан, лікарі щось таке встановили, що ти була не далеко від божевілля. Та хай як там не було, головне, що ти із нами.

Постукали у двері. Ввійшов брат Ярослав, медсестра вийшла.

Радий вітати тебе у світі живих.

Цілує в щоку подаючи букет троянд.

Спасибі, братику, а тепер яка пора року чи не весна ?

Не вгадала. Зима.

А мені між цими квітами здалося що я у раю, а там весна...

Сміються.

Пробач Оксанко, що називав тебе безсердечною.

Я тобі вибачила.

А можна тебе спитати, якщо ти пам’ятаєш, і якщо можеш сказати чому ти стрибнула у річку.

Я бачила Галинку, вона мене кликала і я ішла до неї.

А вона що у річці стояла ?

Ні, на білих сходинках і я ступила на них, напевно послизнулася і впала, бо більше нічого не пам’ятаю.

Твоє марення було яскраве ?

Я бачила її як тебе зараз.

Але чому ж ти не подумала про нас?

Дуже правильно питаєш, та порив піти до Галинки був сильніший і я забувши про все на світі подавала їй руку.

Слава Богу, що вода не зробила із тебе русалку.

Сміються, тримаючись за руки.

А що ж було потім ?

Потім ? Ми вдома знали що ти у тітки і мало хвилювались, правда у матері було передчуття, та Ярослав переконав її у тому, що із тобою нічого не трапиться. А як я не втопилася ?

Як ? Гаразд, розповім, те що і мені розповідали. В той самий час коли ти впала у річку з навчання їхала дочка Сокульських, із ліхтариком і валізами, а оскільки їй потрібно було перейти через кладку, яка стояла неподалік, вона вийшла на тебе. Бачила, як ти простягнула руки і впала. Кинувши валізи, скочила за тобою, забувши що не вміє плавати. Її ж брат відвіз тебе до лікарні, де ти є до сьогоднішнього дня

А як дізналися всі ви, одразу ?

Так про це нас сповістила мати Ірини.

О, боже, як мені жаль матері.

Їй вже краще.

А що було із нею ?

Що було, я конкретно не знаю, та тиждень теж пролежала у лікарні. Та ти не хвилюйся, все налагодилось, а дізнаючись що тобі полегшало, що ти зрештою жива, буде дуже рада.

Ледве встигнувши договорити останні слова ввійшла матір. Не говорили нічого, тільки обнялися і двоє плакали.

IV.

 День розпочинається із сонця. Та цей день розпочався із вогню. Всі люди у селі прокинулися значно раніше, як завжди. Горіла хата і сарай Гайдука.

Чотири пожарні машини виїхали, та сарай вже неможливо було погасити. Іскри від сіна нагадували бенгальські вогні. Але цей пожар хоч і був видовищем, та феєрверком його не можна було назвати нормальній пересічній людині.

– Добре, що хата цегляна, – гомоніли люди, а то б згоріла, як і сарай повен сіна.

Старші дочки були дуже перелякані, менші плакали. Марфа Іванівна, як кам’яна стояла на подвір’ї боса, в нічній сорочці і пригортала двох менших дітей. Сам же хазяїн кричав що це зробили навмисне і він подасть заяву до міліції. На кожного дивився з підозрою і кричав ще голосніше.

– Чому збіглися як бджоли, тут мед не роздають. Що посміятися із свого голови сільради? Управи на вас нема, Сталіна вам треба. При комунізмі мені б ще й за моральний ущерб виплатили, ви, ви палії з власної праці нажитого майна.

Люди співчутливо дивилися на розлюченого Гайдука, ніхто не відзивався, та врешті схиливши голови розійшлися. Дехто жалів його, а інші казали що у Гайдука маленькі неприємності. Односельчани розійшлися, а Петро Семенович не замовкав.

– Бачиш, жінко, що вони нам заподіяли. Бачиш, це справедливо. Але це тобі, щоб ти знала, як за добро відплачують і чи варто їх, оцих твоїх людей любити? Це злочинці. По тюрмах їх порозсаджувати, знала б як по сягатися на чуже майно.

Через кілька годин на подвір’я Гайдука приїхали міліцейські машини. Довго говорили і розглядали темні, обпалені стіни із зовнішньої сторони хати, попелище від спаленого хліву.

Міліція пообіцяла знайти зловмисника, попрощалися із хазяїном і поїхали.

До Різдва залишилось мало часу і тому усе село було на будівництві у голови сільради.

Жінка і діти швидко забули, що сталося напередодні, лише Петро Семенович ніяк не міг заспокоїтись. Оскільки у нього почалися безсонні ночі, він роздумував хто б міг бути цим зловмисником. Боявся, що можуть посягнути і на сім’ю. Сидів біля вікна з надією, що все ж таки побачить свого ворога.

Марфа Іванівна не могла зрозуміти що діється із її чоловіком. Ходила на віск і здається, трохи і помогло. Та Петро Семенович, який тепер уже спав, викрикував щоночі лайливі слова на незнайдених зловмисників, або кричав, що виносять його добро із хати. Приходив і сільський священик молитву читати над головою Гайдука. Погані сни страх за безпеку сім’ї, помалу зникав. Та Марфа Іванівна, яка добре знала свого чоловіка, знала, що він буде мститися односельцям і прекрасно розуміла, що безсила щось зробити, оскільки не зможе йому перешкодити.

Сарай був відбудований, а хата реставрована, та це не тішило хазяїна, який кожен день думав, як би то найкраще помститися всім зате, що приховують злочинця. Який не повинен жити серед людей.

V

Три дні перед Різдвом у селі сталася ще одна трагедія, та вже з людськими жертвами. У вдови Катерини втопилася шістнадцятирічна донька.

Всі у селі добре знали Іванку, як хорошу скромну дівчину, яка добре вчилася у школі, а вдома була правою рукою, як то кажуть матері.

Чому покінчила з собою ця богобоязна, ще зовсім юна дівчина могли лише здогадуватися.

Це через Сокульського, це він винен у її смерті, – казала найближча її подруга.

Через Ігоря? – переконували дівчата, які здогадувалися що Іванка була безтямно у нього закохана.

Не таємниця, що Ігор подобався багатьом дівчатам села, та Іванка була просто одержима ним. Спочатку вона переконувала себе у тому, що їй не вдасться привернути увагу коханого, вірячи що недостатньо гарна і що Ігор ніколи не закохається у неї. Та через якийсь час зрозуміла що це не так. І, нажаль, повірила, що кохана.

Ігор мав вдачу батька. А випадково дізнавшись про почуття Іванки вирішив погратись на них. Наївне дівча вірило кожному слову корисливого коханця. А він погулявши з нею тижнів зо два, залишив її. Бідне дівча ніяк не могло зрозуміти, що він використав її і що вже тепер вона йому не потрібна. Терпеливо чекала, наївно вірячи у повернення, а коли бачила з іншими дівчатами плакала. Довгий час не розмовляла з подругами. Та того ж дня пішла до Ліди, та про все їй зізналася. А через якийсь час зрозуміла, що стане матір’ю. Ліда про все розказати Ігорю, хоч знала його вдачу, та старалася вірити у те, що він все ж виправить зроблену помилку.

Після того не важко було здогадатися, що Ігор не прийняв зізнання засліпленої коханням, наївної дівчини. Хтозна, що їй сказав, та саме його слова і знехтування обов’язків підштовхнуло її до думки про самогубство, яку вона ще того вечора втілила у реальність. Розбила лід, який так легко піддався їй, бувши не дуже товстим і скочила в холодну крижану воду.

Він, це він винен, – голосила Ліда, це він втопив їх своєю холоднокровністю Іванку і її ненароджену дитину.

Він, – погоджувалися інші дівчата

Звісно ж Ігор казав, що дівчата брешуть, а ніхто, знаючи про становище батька не сперечався із ним, і тому не звинувачували. Одним словом, боялися заявити до суду, а зрештою, хто б їм повірив.

Як би то не було, а Іванки із другого світу не повернеш, туди вона пішла з відчаю забравши з собою ненароджений плід від нещасного кохання.

Її вчинок у селі розцінювали по-різному, та більшість все ж схилялася до думки, що вона малолітня дівчина, яка втратила голову через досвідченого ловеласа.

Єдине ж, що для дівчат це мав би бути хороший урок, та чи вони його запам’ятають – це інша річ. А маючи перед собою такі страшні наслідки розважать все і зупиняться і вирішальну мить, щоб не повторити подібної помилки. Хоча зрештою, у кожного життя складається по іншому. Та головне у цьому житті вижити до смерті. Об хитрити час і зловити за руку долю, яка і казки часом перетворю на реальність. Але потрібно поспішити, наздогнати свій успіх. Бо життя любить сміливих і кмітливих, а зрештою судіть самі.

VI

І дочекалися Різдва одного із найвеличніших свят у християнському світі.

На душі ставало радісно, серце весело билося з любові до найменшої істоти.

В кожній хаті було свято. Збиралась родина, друзі колядували, обговорювали найприємніші події життя, вірячи у кращі часи і розмірковували вголос про них. Та надзвичайно радісно було дітям, які бігали від хати до хати, колядуючи. Їх щічки були червоні від морозу на який вони зовсім не зважали, а голосочки, немов у янголів. А із хат виходили господарі і наділяли діток різними гостинцями, пригощали смачним печивом.

Оксанка спішила до своєї тітоньки, їй не терпілось побачити свого хрещеника Івасика, за яким вже дуже за скучила, а також хотілось побачити всіх інших братиків.

Діти Галини Дмитрівни зраділи приходу Оксанки, яка уміла до кожного із них підійти з потрібним словом. Після хорошої колядки і віншівки з побажанням щастя роздала гостинці і присіла біля тітоньки, взявши на коліна свого хрещеника.

Тітонько, розповідайте, як вам живеться, ми стільки часу не бачились.

Оксаночко, я така рада бачити тебе, нарешті ти ви здоровіла.

Так, я здорова і щаслива бачити вас всіх знову. А де все ж дядечко?

Пішов із своїми товаришами по пляшці.

І у свята нема спокою із тою горілкою.

Нема, моя люба, нема.

Мій батечко також приймає ці ліки, цей огидний наркотик.

А наслідки від їх затуманення відчуваємо ми.

Доба лицарів закінчилася і розпочалась доба алкоголіків і наркоманів.

А ще хочуть змін. Та про які зміни іде мова, коли на п’яну гальмівний процес у мисленні і діях. І що ж це за випробування Господь посилає жінкам. Життя – терпіння. А де ж тоді поділося щастя, про яке мріємо. Де ж воно?

Його власноруч вбивають чоловіки, що обіцяють жінці беручи за дружину.

Не те слово, вони.., та ти ще молода, не пасує мені таке казати, а то зробиш погані висновки і не захочеш вийти заміж. Нещастя не всіх переслідує, є і щасливі сім’ї, де чоловіки незалежні від пляшки і покірні любові.

У нашому часі та й такі чоловіки, тітонько?

Трапляються, дівчинко, та не так легко знайти такого і добитися його.

А коли у цьому буде успіх, а потім почуття згаснуть?

Справжні почуття не згасають.

Але ними часто маніпулюють.

Отут, то я з тобою погоджуюсь, моя Оксанко.

Тітонько, а що це у вас за синець на обличчі, – здогадуючись питала дівчина.

Та так, вдарилась.

А може це вибрики п’яного чоловіка, – напівжартома питала.

І зразу ж побачила переміну в лиці Галини Дмитрівни і просто змінила тему розмови.

Поверталась додому трохи пізно, та не сама із старшим двоюрідним братом. По дорозі майже не розмовляли. Оксана раз-у-раз витирала сльози рукавичкою, які неслухняно котилися із очей. Її боліла душа за все жіноцтво, яке жило у патріархальному суспільстві, не зважаючи на те, що світ був давно цивілізований.

А вдома на неї вже чекала її спасителька Ірина. Обнялись, обмінялись взаємним теплом рук і сердець і розмовляли довго, знайшовши багато спільних інтересів, поглядів, переконань. Ось саме із цих добрих якостей розпочинається дружба, яка поєднає в собі вірність. Дружба, яку неможливо знищити усякими наклепами і підставними сценками.

Домовились кожне Різдво і всі канікули проводити разом.

VII

Дуже швидко минули свята. Зимові канікули закінчилися. І Оксанка прийшла у школу. Та прийшла не тою тихенькою самотньою дівчинкою, прийшла життєрадісною, веселою не байдужою до всіх.

На рахунок навчання, було трохи важко, зважаючи на те, скільки опустила уроків, та вчителі погодились індивідуально проводити із нею заняття.

У дівочій компанії із нею було весело. Високе почуття гумору, ніжний голос, щирі поради, все це приваблювало до неї дівчат.

Оксанка знала усі секрети подруг, усі їх найпотаємніші мрії. А довіряючи таємниці знали, що при нагоді почують корисні і цікаві поради. Дивним трохи було лиш те, що така юна дівчина так багато знала про життя, про кохання.

Щовечора дівчата збиралися у Оксанки вдома просто поговорити, поспівати, почитати вголос і навіть учити разом уроки.

Єдина дівчина із класу трималася осторонь відданої подругам Оксанки.

Оленка, дівчинка з рудими косами, так її дражнили хлопці, росла з бабусею, про її батьків знали у селі лише те, що вони, ще коли дочка була малолітньою виїхали десь за кордон і вже навряд чи сюди повернуться, хіба що по дочку.

Не важко було здогадатися, що Оленку щось мучило, та хіба хтось із дівчат знаючи її складний характер, міг довідатися? Але нікому на думку не спадало, що це може бути настільки серйозно, що вона викравши в участкового пістолет вирішить накласти на себе руки. Це було у той час коли, розквітли перші весняні квіти. В неділю по обіді Оксанка із Ярославом пішли нарвати під сніжників на могили бабусі і Галинки, які дуже любили ці квітки.

Ішли минаючи калюжі і неголосно розмовляли.

А тут є справжній скарб, – почав Ярослав, натякаючи на галявину квітів.

Кажеш скарб?, – перепитала Оксанка. Тож покажи мені його.

Неодмінно покажу, учора я його запримітив. Так багато під сніжників, вишикувалося в рядок по обидва боки дзвінкого струмочка.

О, це місце і я добре знаю. І це місце можна справедливо назвати царством квітів.

Я повністю із тобою погоджуюсь, та раз це царство, то має, неодмінно, бути цар і цариця, або принаймні, царевич і царівна, – посміхаючись казав Ярослав.

Мрійнику ти мій хороший, сказала Оксанка, та потряслася, яку лихоманці.

Що тобі? – сестричко.

А от і тобі царівна з іграшкою вбивць і захисників закону.

Просто перед них, на галявині сиділа Оленка, приклавши зброю до скроні немов би, про щось розмірковувала.

Брат і сестра мовчки переглянулися, бачити самогубство їм зовсім не хотілося, тому потрібно було якось її зупинити. Аргументів не було, часу також. І, – прозвучав постріл. На щастя пістолет був заряджений холостими патронами. Не розуміючи, що це, Оленка натиснула на курок вдруге. Несподівано, приголомшений видовищем Ярослав заспівав. Оленка випустила із рук зброю і заплакала. Оксанка присівши обняла її, ні про що не питаючись.

Мене ніхто не любить, нікому я не потрібна, – крізь сльози казала дівчина.

Ні, Оленко, ти невірно кажеш.

Та ні, вірно, батьки відмовились від мене, пишуть, що я їм не потрібна.

Якщо це і так, це звісно ж боляче, але ти потрібна бабусі, яка була біля тебе від народження, ти потрібна мені, всім дівчатам, в майбутньому коханому, щоб стати доброю матір’ю, потрібна, зрештою нашій батьківщині. І слава Богу, що все так обійшлося. Життя вартніше від смерті. Повір мені, я маю право про це казати. А щодо батьків, вони ще змінять своє рішення, бо ти їх дочка.

VIII

Вже не могла більше терпіти чоловікові Олена Олександрівна. Прощала йому зраду, приниження, насмішки та останнє що трапилось, на очах багатьох, поставило крапку у спільному житті, маючи всі підстави на розлучення.

День перед 28 річницею весілля Олексій Вікторович мало не навколішки просив у дружини вибачення. Вибачила і навіть узгодила з чоловіком зробити свято.

Гості прийшли на п’яту годину по полудні. Хазяйка посадила всіх за стіл і з хвилини на хвилину чекала чоловіка. Та чекати прийшлося до вечора. Гості їли, пили, очікуючи, як і сама Олена Олександрівна приходу хазяїна, який чомусь запізнювався із роботи. Та враз під’їхала машина, вийшов п’яний Сокульський із молоденькою циганочкою заходив у дім. В коридорі стояла розлючена дружина, а Олексій Вікторович, не розгубившись, намагався познайомити дружину із своєю коханкою, представляючи її як секретарку. Двері до кімнати де усі сиділи були відчинені і все було чути. За все спільно прожите життя Олена Олександрівна вперше вдарила чоловіка по обличчі і розплакавшись вголос побігла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері.

А Сокульський, наче нічого не сталося ввійшов до вітальні.

Добрий вечір, дорогі гості, я такий радий вас бачити у такій кількості, пробачте, що заставив вас чекати, та сьогодні я був дуже зайнятий на роботі, я ознайомлював молоденьку секретарку зі всіма її обов’язками.

Я не хочу бути вашою секретаркою, спохватилася дівчина, тому, що ви обдурили мене, збрехали, що ви не одружений, а я , яка ж я дурненька, повірила. Ні, я не хочу зруйнувати вам сім’ю і ваших брудних грошей теж не хочу, хоча вже заплямила ними свою честь.

Сказавши це швидко побігла, а Сокульський кинувся її наздоганяти. В гостей одразу зник апетит і вони почали виходити з-за столу, розходилися по домівках.

Лише кілька жінок пішло розрадити хазяйку, що була у відчаї. Побачивши подруг Олена Олексіївна засоромившись сліз, почала швидко їх витирати.

Не треба Олю соромитись нас, поплач, – казала Марфа Іванівна, бо ж кожне заміжнє життя схоже на драму, тому що не приносить нам очікуваного щастя, прирікаючи нас на одноманітність. Шлюбні взаємини – це тільки розваги, які швидко набридають нам, жінкам, які прагнуть уваги і поваги з боку чоловіка. Бо кожна жінка поза все прагне почуватися бажаним об’єктом, хоче бути жаданою і коханою.

Так, звісно, ми всі із тобою погоджуємось, замислено казала Галина Дмитрівна, необачно поступаючи в молодості прирікаємо себе на страждання. Тепле літо ілюзій минає, а натомість наближається сувора осінь небажаної дійсності.

Подружнє життя – це лицемірство, – спохватилася Олена Олексіївна. Сьогодні тобі шепочуть найпрекрасніші слова про кохання, а вже на наступний день говорять їх з такою самою жагою іншим. І хіба можливо змиритися із тим, що тебе обманюють в присутності дітей, які дуже добре все розуміють. Наївні ми, віримо що нас люблять, задурюють голову кращим майбутнім, якого ніколи не буде. Щастя, та його не існує, є лиш те що так схоже на нього. І яка може бути віра в частини, коли давно немає цілого. А любов заводить у безодню, невже щоб там з горя померти. Та тільки смерть не дружить з тим хто її прагне.

Швидко піднявшись почала розбивати кришталь, який потрапляв їй до рук.

Що ти робиш, зупинися, не дозволяючи набити купу скла посадили її на ліжко.

Навіщо, навіщо мені ця мертва розкіш, навіщо ця золота клітка, я хочу волі, хочу. За кордоном міняють жінки чоловіків, як речі.

І що тут доброго, де їхня мораль? А зрештою які виростають діти, не погодилась одна із жінок.

Мораль? А що мораль це лиш жіноча риса, чоловікам вона звісно не притаманна, лише ми, тут на Україні, такі віддані родині, лиш ми так терпимо своїм „коханим” чоловікам, боячись їх зрадити, несемо і їх хрести, які вони зі страху перед реальним життям перекидають на наші плечі, бо ж саме ми навчили їх, що всі проблеми повинні вирішити самі. Вони ніколи не визнають своїх власних помилок, бо ж будучи рабами власних обмежень не помічають ні нас, як рівних їм, ні власних дітей. І оце така наша опора, такі захисники. Ні, такими вони нам не потрібні, – полегшено зітхнула виговорившись Степанія Ярославівна.

А все ж наша, жіноча доля, то вічна неволя, – завершила розмову Марфа Іванівна.

До кімнати ввійшов хазяїн і без слів впав на коліна перед дружиною.

це що хміль так на тебе діє, казала Олена Олексіївна.

Встань із колін і іди собі, я вже не хочу тебе бачити. На двадцять восьмому році життя моє терпіння увірвалося, як нитка. Я даю тобі розлучення і ти, нарешті, будеш вільним.

Але я зовсім не хочу розлучення і нікого іншого окрім тебе, я ж люблю лише тебе одну, єдину.

А я не люблю і від твоєї любові дуже хочу звільнитися. А ти, полюби собі іншу.

Ні, не кидай мене.

Будь хоч зараз мужчиною, не скигли.

Сокульський піднявшись із колін і без слів пішов до дверей.

IX

Якось дітям Наливайка захотілося дізнатися, як познайомились батько і мати, а також про материне походження. Довго уникала Степанія Ярославівна цієї розмови, зваживши вирішила що діти мають право про все знати. Зібравши усіх біля себе почала розповідати про минуле, переповнене буднями і святами.

Народилася я у Львові у родині директора школи і головної лікарки дитячої лікарні. Маю трьох братів: Степана, Ярослава і Миколу. Батьки виховували нас в повазі до інших, та проте вважали що ми „вища раса”, бо діти інтелігентних батьків. Спочатку, мене це смішило і я казала своїм шкільним подругам, що мій батько Раджа, бо ділить людей на касти. Тоді ще це було смішно. Та я виросла. Вступила до педагогічного університету. Брати на той час вже закінчили своє навчання. Старший одержав диплом інженера-механіка, середульший – лікаря, а молодший – економіста. Всі вони одружилися і всі троє пороз’їжджалися із жінками. Степан до Одеси, Ярослав до Києва, а Микола в Полтаву, взявши із собою батькові настанови. Вірили, що чимось кращі від інших. А я, мовчки погоджувалась із вченням домашнього виховання, хоч насправді ніяк не могла із ними погодитись. А коли довчилась до третього курсу, зустріла вашого батька. Сподобався він мені одразу і я йому також, бо вже наступного дня запропонував із ним зустрічатися. Я погодилась, він на той час закінчував політехнічний. Та будучи родом із села, та щей матеріально не був забезпечений, що ніяк не сподобалось би батькам, зустрічалася із ним таємно. Таємничість його насторожила і він врешті спитав чи люблю я його насправді. Мені, хоч я цього не хотіла прийшлося про все зізнатися. Закінчивши з відзнакою навчання ваш батько прийшов до моїх батьків із дипломом. Матері він навіть і сподобався, батькові не подобалося лише те, що він хоче у село. А через якийсь невеличкий проміжок часу, знайшов для мене такого хлопця як хотів він, із повними кишенями грошей, та я не погодилась. А збрехавши, що чекаю дитину від Анатолія він вигнав мене із дому. Я поїхала у село до своєї двоюрідної сестри по матері. Галина переживала ще гірші невдачі, залишилась без матері з дитиною на руках, без чоловіка, якого дуже любила, а він насміявся і жив із дружиною десь на Одещині.

Третій курс мене умовила закінчити ваша тітка і від неї я поїхала на навчання до батьків боялася заходити, бо вже заручилася з вашим батьком і була дійсно вагітна. Та все ж прийшла до них із Анатолієм, просили разом про благословення, та яке могло бути благословення, коли батько і на поріг не пустив. Поїхали в село із чоловіком. Свекруха зустріла добре, як мати прийняла у свою хату і такою доброю була до останніх днів.

Я писала листи додому. Та на них не було відповіді, а коли через три роки все ж поїхала, то не найшла їх за старою адресою. І даремно шукала їх, врешті на роботі у мами, сказали, що мої батьки переїхали до котрогось із моїх братів. Ось так, втратила усякі зв’язки із своїми рідними. Навчання звісно ж закинула і відтоді боюсь свого улюбленого рідного міста.

Діти побачили сльози у материних очах і збагнули, яку болючу тему вони зачепили.

Пробач мамо, ми просто хотіли знати, – казав Ярослав.

Та ні, нічого, ви рано чи пізно дізналися б все одно.

X

Настав час прощатися із школою. Святково одягнувшись Оксанка йшла на свій останній дзвінок. Від дому до школи була велика відстань, та вона вже не поспішала, вийшовши на годину раніше. Вона ішла і роздумувала про те, що, нарешті, виросла і зможе обирати собі шлях у майбутнє. Та від цього не раділа, а навпаки їй хотілося плакати. Останній дзвінок. Аж дух перехоплювало. Школа стане уже не її домом, не прийме уже її, ученицю. Вже їй не прийти у рідний клас, не слухати навчальної мови вчителів, не чути того ж дзвінка, розійтись з однолітками, які підуть своїми шляхами. І хтозна чи їх шляхи коли-небудь зведуть їх знову. Всі ці роздуми розгойдали сльози, які не могли спинитися на довгих віях, котилися і котилися, а вона повільно ішла і не обтирала їх. Та спокій і роздуми в одну мить розгубилися в душі Оксанки, коли її, гукнула інша дівчина.

Оксанко, привіт!

А, це ти Надійко, привіт!

А чому в тебе сльози?

Це так, за школою.

Не може бути, а я так радію, що вже не доведеться топтати стежину до школи.

Але ця стежина була найлегшою, найпростішою у нашому житті.

Але так прекрасно бути дорослою.

Бути дорослою? Це велика відповідальність і за себе і за тих хто з’явиться у нашім наступнім житті.

Але ж назад повернутися неможливо, дитинство вже за горою.

Так, за горою, а попереду юність переповнена враженнями і не дай Боже помилками.

Але без помилок неможливо.

Це, нажаль так, та можна себе вберегти від фатальних.

Можна, та не завжди так вдається.

Вдається, коли у серці живе Бог, живе людина повноцінно, а коли, якесь фальшиве почуття прожене Бога, то накличе на себе страждання.

Це в селі так, лише про Бога говорять, а поїхавши на навчання до міста, забуваєш і живеш так як усі.

Саме у цьому своєрідний злочин українців.

Можливо ти й права, та що краще бути білою вороною?

Краще подобатись Богу, а ніж людям.

Із такими висновками можна іти у монастир.

У монастир через само переконання не ідуть.

А що, через нещасливе кохання?

За покликанням, щоб вистояти до кінця, перемігши усі спокуси.

Зізнаюсь, я б не змогла так жити, зачинено від людей.

З любові до Бога могла б, та очевидно нам він приготував, щось інше. А любити і бути йому покірною можна і навіть потрібно у нашім світі, серед звичайних людей.

Ти напевне у майбутньому, бачиш себе Оксанко, педагогом, дуже цікаво розповідаєш і переконливо.

Я ще точно не визначилась, а ти?

Хочу вийти заміж за іноземця і переїхати до нього.

О, у тебе мрії спокусливі.

Так, хочу відчути себе королевою, а не зводити кінці з кінцями за українцем, якому не виплачують вчасно зарплатню, або ж взагалі не платять.

Розмова припинилась, бо вже заходили у школу. Продзвенів останній дзвінок. Продзвенів так жалібно, що і хмарка заплакала рясним дощем. Учні розійшлися по класах. Випускники сіли за свої парти і затихли. Всі розуміли, що вже не учні. Хотілося ще хоч трохи пожити у школі, та доля диктувала зовсім інше...

XI

Родина Козульських була однією із найдавніших родин села.

Козульський Ігор Михайлович ріс із батьком, мати померла коли йому було три роки. Батько не став приводити у дім іншу жінку, з любові до покійної дружини, а також боявся щоб його син не зіткнувся із злою мачухою. Батько Михайло Іванович дав добре виховання і освіту своєму єдиному сину. Ігор, зі своєю майбутньою дружиною познайомився у студентському кафе, де вона тоді працювала, після закінчення кулінарного училища. Знаючи що Ігор сирота, дівчина дуже жаліла його і потай від старшої кухарки давала йому безкоштовні обіди. Їхня дружба розпочалася із флірту. Жартували, вигадуючи собі щораз інші імена. Та здружившись більше, відчули одне до одного більше від симпатії. Ігор знав, що його подруга любить ліс, запропонував поїхати їй у своє село. Не відмовилась, а приїхавши в село відразу взялась до роботи. Жіночих рук потребувала давно не білена хата, а оскільки вона якийсь час жила в селі у бабусі, то вміла добре сільську роботу. Побілила хату, пофарбувала вікна й двері, поралась біля худоби, на грядках, варила смачні страви. Полюбилася вона батькові Ігоря і він сказав сину, що лише її хоче за невістку.

На всі канікули і просто на вихідні їздила до Ігоря, щоби йому допомогти, та просто, щоб із ним не розлучатися. Всюди їх бачили разом і всі пророкували їм майбутнє. Зрозумівши, що вони народжені одне для одного, побралися. Їхнє життя було схоже на хорошу казку, яка все народжувала цікавіші і цікавіші дні родинного життя. І мило було дивитися на їх щасливі, радісні обличчя. Чотири доньки народилися, та це не заважало їм бути життєрадісними.

Та ставши більше зустрічатися із чоловіками Ігор Михайлович почав все більше і більше зміцнювати свої дружні відносини із горілкою. Звичайно, дружині це дуже не подобалося вона всіляко намагалася боротися із чоловіком, з його новим пристрастями. Та у цьому відношенні вона була безсилою щось змінити. Сварку завжди розпочинала вона, він же не підливав масла у вогню, робив вигляд, що це не з ним свариться дружина, це дуже дратувало, але знов ж, таки, нічого не вирішувало. Та якось, старша дочка почула між чоловіками, як насміхаються із їх батька, що він нездара, не справжній чоловік, бо у справжнього обов’язково є син.

За щастя треба боротися і Козульська спробувала. І народила сина, хоча молодша дочка була на років десять старшою, та це не завадило.

Саме поява на світ синочка так уплинула на батька, що він віддаляючись від чоловіків, помалу забував про пляшку. Ніхто не впізнавав п’яницю і не міг уявити його у ролі хорошого батька, який возив у колясочці свого спадкоємця. Та не дуже-то дивувалися люди, які знали його батьків, зрештою його самого. Катерину ще більше почали поважати у селі.

Все ж таки щастя знайшло собі прихисток хоч у цій родині, та й то моральних зусиль і тілесних мук (при народженні) прийняла на себе Катерина, та сім’я була врятована. І звісно ж тут напрошується висновок: – Все у руках у чоловіка, а чоловік у руках у жінки. Погодитись можна, а чи це дійсно так, судити одруженим, або експертам із цієї галузі.

XII

Іспити складені. І перед випускниками відкрили двері, які вони звикли називати своїми, тепер ці двері ведуть із школи у широкий світ. У школі для випускників, лише залишився випускний вечір.

Оксанка знала що у батьків скрутно із грошима і тому вирішила не іти на випускний. Мати протестувала, а врешті переконавши дочку думала про те, де позичити грошей і яку придбати сукню дочці.

Несподівано і на радість усім, приїхала Ірина Сокольська, домовившись практику провести у найближчому місці. Про неофіційне розлучення батьків дізналася від брата. Від сусідів про все інше. Було дуже жаль матері, та за порадою Ігоря не говорила з матір’ю на цю тему.

Випадково дізнавшись про те, що Оксанка немає випускного плаття, наступного дня привезла із базару і понесла його до подруги. Ніжно блакитне плаття, якраз впору прийшлося дівчині. А як воно їй личило і гармоніювало із кольором очей. Прийняти такий дарунок Оксанка ніяк не могла, та все ж Ірина вмовила.

Оксанка одягнула, на випускний плаття, а Іра із матір’ю милувались нею, як богинею. Ніжно-біле обличчя Оксанки від компліментів подруги розквітло, як троянда. А з-під яскраво червоних губ виглядали білі перлини маленьких зубів. Іра взялася за зачіску. Блискуче хвилясте волосся розсипалось по плечах і сягало до колін. Таке ж, колись було у Іри, та вона, коли пішла вчитися, обрізала до пояса. Закрутивши великі локони зверху їх трохи підібрала шпильками і це досить не погано виглядало. Вперше підфарбувала губи і нанесла на вії туш, яка так гармоніювала до чорних стрілоподібних брів. Степанія Ярославівна дочці своє випускне кольє і красуня була готова. Взявшись за руки випускники ішли до пам’ятника повстанцям, де грала музика. Немов на бальні танці одягнулися випускники. По дорозі стояли люди і дивилися на молоду потішну процесію. На адресу Оксанки ішло так багато компліментів, що вона жартівливо питала в однокласників на кого вона схожа на Венеру чи Афродіту.

Вперше в житті так довго танцювала Оксанка, біля неї крутилося стільки хлопців, що вона ледь здержувала себе, щоб не сказати їм того, чого, як вона вважала, вони були варті. Намагалась з усіма бути ввічливою, а коли хтось занадто кидав на неї погляди і навіть пропонував свою дружбу, казала, що не може бо у неї є коханий.

Через туман сонце на вдалося, як то кажуть, зустріти, та випускники із цього не засмучувалися.

Реалізувавши свою мрію Оксанка вступила до педагогічного, на факультет рідної мови і літератури, в той самий, де вчилася її матір.

Багато учнів класу також пішли учитися по різних учбових закладів великих обласних міст.

Попереду було п’ять довгих, щасливих студентських років. І лише про це думала Оксанка. Іра тепер весь свій час, вільний від практики, проводила з Оксанкою, їм було про що поговорити, згоджуючись практично із кожним процесом, однаково сприймаючи сучасний світ, маючи схожі мрії, а головне у чоловічо-жіночому питанні знаходили одну істину, прагнули, поза все, казати всім, що жінки не гірші.

XIII

Іра понад усе хотіла поріднитися з Оксанкою. Боялася, що в майбутньому може із нею розійтися і це її часто непокоїло. Та якби її брат Ігор міг достукатися до серця Оксанки. Хотіла і водночас боялася, знаючи, що у нього вдача батькова, та її заспокоювало те, що вона колись прочитала, що любов змінює людей, робить їх кращими. Якось спробувала порозмовляти про це з братом.

Знаєш Ігор, тобі пора женитися.

Женитися? Ні, не хочу.

Не хочеш, чи не можеш покласти вибір?

Вибір покласти, вже вибрав.

І кого? Скажи мені як сестрі.

Ту, що не помічає мене.

Не помічає тебе? Та ж це смішно, як це можна не побачити вродливого високого хлопця.

Може я й гарний, та зате нещасний.

А гадаєш що щастя любить інших?

Любить.

Ні, щастю потрібно лише сподобатися і воно вже із тобою.

В тебе все так просто Іра, як у казці.

А чому я так міркую, тому що знаю що щастя не любить тих, хто зволікав, хто опускає руки і думає так, як ти.

Не насміхайся із мене.

Насміхатися із тебе гріх і я, оскільки є твоєю сестрою, бажаю бачити щасливим і радіти хочу за тебе.

Радіти? Легко тобі казати. Неможливо сміятися, коли хочеться плакати, а хочеться.

Не вірю, що мій такий мужній брат хоче плакати, значить є вагомі підстави.

Є.

Ти закохався без взаємності, або вона ще про це нічого не знає.

Вона мене відштовхнула.

Вона, це хто.

Твоя Оксанка.

Може ти щось не те їй сказав.

Я лише для неї вибирав слова.

Тоді зроби ще одну спробу.

Зробив учора.

І що знову невдала.

Звичайно. А я так вірив, що у мене усе вийде. Підійшов і запропонував свою дружбу, а вона сказала, що дружить виключно із своєю статтю. А я заглянувши їй у очі не здержав себе і обняв її, намагаючись поцілувати. Вона ж штовхнула мене і швидко побігла. А я залишився стояти і дивитися їй услід. Не щастить тай годі, охолону і звикну і до такого життя.

Зараз, братику , добитися Оксанки безнадійно, почекай, поки вона хоч трішки змінить своє ставлення до чоловічого роду. І моя тобі порада, будь чесним.

З любові можу.

Бо я тобі ніколи би не вибачила коли б ти образив мені подругу, найкращу подругу. Нізащо б не вибачила.

О, це так ти любиш свого брата?

Люблю його такого, який він був років десять тому.

То що я так змінився?

Я вірю, що станеш кращий.

Умієш ти заспокоювати. Ох, як умієш.

Я ж майбутній лікар.

І що на факультеті тебе цього навчили.

Можливо і на факультеті, а можливо і ні.

Давай змінимо тему розмови, а то я почуваю себе як чорт перед ангелом.

Порівняння у тебе хороші.

І я впевнений, вірні.

Будь таким, яким хоче бачити тебе мати і я.

Дуже, дуже буду старатися і у мене повинно вийти.

XIV

Серце знаходиться на перехресті багатьох шляхів і кожен перехожий може обдарувати його своїм впливом.

Іра, кричала Оксанка вбігаючи в будинок до Сокульських.

Що трапилося Ксеню, – питала лагідно подруга.

Та замість відповіді Оксанка почала плакати. Іра пригорнула її по-материнськи, чекала коли сльози заховаються за хмарину очей.

Іще одне нещастя. І скільки їх буде?, – ледь заспокоївшись казала.

Яке нещастя, з ким?

З Ярославом. У нього хворе серце.

А яке заключення?

Міокардіодистрофія – це порушення процесу обміну речовин у міокарді – так здається.

М’язовий стан серцевої стінки уражений, розмірковувала Ірина, брат росте швидко?

О, так, вже скоро із Степаном зрівняється, а йому ледь виповнилося чотирнадцять років.

Це ж так.

Розкажи докладніше будь-ласка.

Гаразд, слухай, постараюсь пояснити. Активний ріст, нестійка рівновага, а різні ушкоджуючи фактори можуть спричинитися до порушень в організмі. Серце, в свою чергу росте також. Наприклад до п’ятнадцять років виростають у довжину і ширину вінцеві судинки, ріст же відбувається стрибкоподібно, не рівномірно, не однаково як у лівій, так і у правій вінцевих артеріях.

А внаслідок чого виникає отаке захворювання?

Міокардіодистрофія – не самостійне захворювання, а ураження серця внаслідок якогось іншого патологічного процесу. Найчастіше це трапляється із дітьми, яким тринадцять-п’ятнадцять років. Це так звані критичні періоди, коли органи кровообігу ростуть і особливо інтенсивно розвиваються. Рівновага в цей час стає ще більш нестійкою, тому легше виникають різні патологічні процеси, у тому ж числі і міокардіодистрофія. Обмінні порушення у серцевому м’язі, можуть розвинутися під впливом будь-якого захворювання, наприклад, ним може бути анемія, гіповітаміноз, гіпотрофія, ожиріння. Спровокувати саме виникнення можуть захворювання такі, як гостра респіраторна вірусна інфекція, пневмонія, кір, вітряна віспа, а також хронічні і запальні процеси у будь-якому органі – мигдалях, печінці, нирках, залозах внутрішньої секреції. З самого місця ураження потрапляють у серце із кров’ю мікроорганізми, продукти розпаду тканин ураженого органа, що і спричиняють токсичний вплив на міокард. Негативно впливають різні нервові впливи на серцево-судинну систему. А на органи кровообігу – надмірне фізичне навантаження. Порушення обміну у серцевому м’язі часто виникає через шкідливі звички, та наскільки я знаю твого Ярослава, він не вживає алкоголю і не палить. А зрештою електрокардіограму йому робили?

Так, я її теж принесла показати.

Іра уважно дивиться.

Ритм серцевих скорочень порушений це аритмія. А вона, іноді, має приступів характер. Приступ частого серцебиття з’являється під час емоційного чи фізичного перенапруження, або ж після нього. Діти бліднуть і у них з’являється блювання. Та своєчасне і правильне лікування, усунення негативних впливів сприяє повному одужанню. Так що Оксаночко не хвилюйся, лікарі вилікують брата.

Дякую Ірусю, тобі, дякую за те, що так розрадила.

А як же інакше, ми ж подруги.

Найкращі подруги.

Переглянулися, посміхаючись одна одній подавши руки.

XV

Упевнившись, що із братом буде все добре, Оксанка поїхала на навчання. Їй подобалася майбутня професія і вчитися було не так вже й важко. З цікавістю слухала лекції викладачів, готувалась як на екзамени на семінарах. Що ж до подруг, то тут вони у неї були також. І єдине, що її не влаштовувало, це звісно гуртожиток. В гуртожитку жили і хлопці. Вони кидали недокурені цигарки по сходах, по коридорах і до того ж їм було потрібно найменшого приводу щоб зібратися для випивки. Не мали на хліб грошей, а на горілку вони завжди знаходилися, це ще з перших днів зауважила Оксанка.

Ні, не мовчала, робила спроби переконати студентів відмовитися від поганих, шкідливих звичок, які тягнули за собою хвороби і інше сприйняття світу. Усі із нею погоджувалися, але ніхто не старався позбутися жодної із шкідливих звичок, бо вже, надто, звикли за час навчання.

Якось один із студентів поцікавився у Оксанки чому її так хвилює їх спосіб життя, який їм подобався.

Чому? Образилась Оксанка, та тому що всі ми – майбутнє України, а всі ви вживаючи алкоголь, можливо і наркотики, підриваєте коріння майбутньому. І щоб учитися, потрібно мати світлу голову, а не п’яну. Я боюся, щоб ви не стали залежними. Алкоголь, зрештою, причина нервово-психічних хвороб, а також завдає шкоди внутрішнім органам, руйнує серце. От подумай, яке суспільство буде через малий проміжок часу?

Яке? – перепитав усе прекрасно розуміючи студент.

Хворе.

Ні, ти помиляєшся, суспільство буде щасливе і йому буде завжди тепло.

Такими речами не жартують. І знай, що я вас дуже жалію щодня прошу у молитві Бога спам’ятати вас.

Нам вже і Бог не допоможе, – сказав студент і посвистуючи пішов по коридору.

Даремно ти, подруго, тратиш час, – казала Таня, яка жила в одній кімнаті з Оксанкою, яка добре усе чула.

Коли я їхала із дому, почала розповідати Оксанка, до мене підсів молодий хлопець і раз-у-раз курив, сигару, за сигарою. Я не втерпіла і йому теж почала розповідати, як нікотин згубно діє. На якийсь час він перестав палити, та так кашляв, що навколо всі роззиралися. Я поцікавилась, чому він так кашляє, він сказав не одразу та все ж сказав, що у нього рак легень. Нажаль, я не знайшла, що йому сказати. Жаль мені було його, такий молодий.

Ще якийсь час, посидівши, розмовляли на такі от теми, а потім сіли до столу писати.

В двері не стукали, а просто ввійшли, оскільки вони були відчинені.

Доброго вечора, – привітався високий, кремезний, п’яний студент.

Відповіла на привітання Таня.

Не кажучи і не запитуючи нічого у дівчат, поставив крісло до столу і сів також.

Ви нам заважаєте, – спохватилася Оксанка.

Ні, я тільки допомагаю.

В такім вигляді навряд що допоможете, піднявши очі на незнайомця казала Таня.

О, яке у вас гарне, пишне волосся.

Дякую за комплімент, – відповіла Таня.

А у вас, які довгі коси, я ще таких не бачив, о, вони такі ж гарні як і ви, – казав уже до Оксанки.

Ваші компліменти недоречні, не вам їх казати і не вам слухати, – розгнівано казала Оксанка.

О, яка ви запальна.

А, ви – п’яний.

Я? Та ні, хіба від вашої вроди, – сказавши це провів рукою по Тетянинім плечі, – дівчина вдарила його по руці і відсунулась.

А це скидається на домагання, казала Оксанка піднімаючи на студента сердиті очі.

Такі гарні очі, і така сердита дівчина, це несумісні речі, вам більше личить усмішка і хороший настрій. Тож давайте познайомимось, скажіть як вас звуть і де ви народилися, така розумна.

Родилася у Непетайлівці, а хрестилася у Неказайлівці.

О, як дотепно, ви ще більше подобаєтесь мені.

Тоді встав із стільця і пересів на ліжко. Оксанка знову не втерпіла.

Ви що у себе вдома?

Гуртожиток уже п’ятий рік є моїм домом.

Але ж не наша кімната.

Кожна кімната гуртожитку моя.

Можливо, та не наша.

А от із ліжка мені краще видно ваші палаючі очі та уста. Ви надто гарна.

Припиніть і забирайтеся, вже не втерпіла Оксанка.

Ледве піднявся студент із ліжка.

Бачу ви сьогодні не в гуморі, прийду пізніше.

Дівчата мовчали, намагались зосередитись на навчанні. А він, ледь переплітаючи ноги пішов до дверей. Вийшов, та за хвилину ввійшов знову.

Вам кого? Питала Оксанка.

Я передумав. Залишаюся. У вас так затишно, а до того ж і весело. То ж ви пишіть, а я буду на вас дивитися.

Годі із мене, ви що осліпли що ми вчимося.

Але я...

Ніяких я, ідіть і дайте нам спокій.

Любов не терпить зневажання, байдужість їй цілком чужа, найбільший ворог для кохання, найменша крихітна ложа, – процитував хтозна якого автора студент.

У вас хвора уява.

О, ви не вірите у кохання.

Кохання – це найпрекрасніше почуття, яким загорітися можна до тверезої людини.

Як добре, я буду завтра тверезим, до побачення.

Побачень більше не буде, – роздратовано, кидаючи ручку мовила Оксанка

Він пішов, а дівчата ще довго сміялися. Та ще більше сміялися коли дізналися від інших студентів, що саме цього нікому ще не вдавалося виставити за двері.

XVI

Студентські часи – це найкращі часи. Час навчання, розваг і кохання.

Гуртожиток мав би бути другою школою, великим родинним вогнищем. Та насправді, він скидався на будинок розпусти. Коменданті завжди були п’яні, не дуже то перевіряли хто і де ночує. А зайшовши в кімнату де жили дівчата, то здавалось, що це кімната сімейних. І рідко кому тут вдавалося залишатися моральним. Духовність тут не мала місця.

Оксанка бачивши все це не могла вже так більше, ні, не пасивність її набридала, вона прагнула іншого, того, що тут було відсутнє.

Біля неї згуртовувалися дівчата і вона взялася проповідувати їм мораль.

Дівчата, казала вона. Ви маєте, ви зрештою повинні бути стійкими, бо ж ви майбутні матері. Ви всі розумні, тож дбайте за чесність, гідно тримайтеся із хлопцями. Не дозволяйте їм того найменшого, чого вони домагаються, бо із малого виростає велике. Кілька невірних кроків і ви у пастці. Павутиння пристрастей перекриє вам шлях до омріяного майбутнього. То ж зважте на всі „за” і „проти” і згадайте про настанови матерів. Про чужі помилки, хай вони стануть вашими учителями.

На теми кохання і вірність не дуже то хотіла розмовляти, бо ніяк не могла повірити, що чоловік здатен кохати і бути вірним.

Та якось Іра, розмовляючи з Оксанкою вирішила дізнатися чи її брат Ігор хоч трохи подобається подрузі. Та не знаючи як розпочати бесіду, спитала про ідеал.

Ідеал, та не сміши мене, подруго. Чоловіки не можуть бути ідеальними, бо вони самозакохані, а свої вади вважають досягненнями.

Можливо, можливо, та все ж є наближення, а оскільки ти була теж дитиною, то у тебе є хоч добрий спогад про ідеал, який напевно, ти собі вималювала.

Гаразд, все рівно від тебе нічого не приховаєш. О, він мав би мати волошкові очі переповнені тепла і ласки, щире обличчя і темне, пишне волосся. Зрештою, має бути досить розумний, щоб усвідомлював свої вчинки, погоджуючись із моїми, упевнений у собі, та не надто, звичайно щоб був без шкідливих звичок, здатний захистити мене, вірний відданий, довіряти мені, не боятися відповідальності, коли справа стосується серйозних рішень і обов’язків. Любити Бога, Україну, українців і звичайно мене.

Дотепно Оксанко. Це дійсно ідеал, якого годі знайти у нашім суспільстві.

Через те, що їх не буває, я постановила собі ніколи не виходити заміж, хоча люблю, ох, як люблю дітей.

Не кажи так, а може твій ідеал десь живе?

У казки я не вірю. А до того ж не закохаюся.

Від кохання ніхто не застрахований.

А я так, бо зневажаю їх стать.

Але це не морально, не по Божому.

Мабуть, ти кажеш правильно, та я, просто із цим не хочу погоджуватися.

А я розумію чому.

Спасибі велике за розуміння.

XVII

Минуло кілька місяців. Оксанка дуже переймалася хворим братом. Хоча із дому телефонували що йому вже краще, їй здавалося, що це не так. Через екзаменаційну сесію ніяк не могла поїхати у село, знаючи, що Ярослав вже вдома.

Здавши останній іспит Оксанка швидко ішла до гуртожитку, забувши і про дівчат, на яких повинна була зачекати. По щоках котилися сльози.

В кімнаті впала на ліжко і геть чисто змочила подушку.

Прийшла і Таня і звісно побачила.

Оксанко, що трапилось, ти іспит не склала, нічого напишеш заяву до іншого викладача, це й же до всіх дівчат чіпляється.

Іспит? Краще б не склала, не тому так плачу.

О, Боже, що трапилось?

Я боюсь за Ярослава.

Але ж останній дзвінок був не просто обнадійливий він був переконливий, брат твій ви здоровів.

На кілька годин Оксанка заспокоїлась, та у неї продовжували тремтіти руки. Зосередитись ні на чому не могла. Співала улюблені пісні, читала напам’ять вірші, та вони викликали ще більше хвилювання.

Несподівано зірвалася із ліжка і почала збирати речі.

Я мушу, мушу поїхати.

Ні, Оксанко, вже пізно їхати, поїдеш завтра зранку. Я навіть із тобою поїду, коли ти захочеш

Але сьогодні не встигнемо, може, краще спробуймо.

Поглянь на годинник, п’ять хвилин на першу.

Гаразд завтра дуже рано поїдемо, я маю знати що там вдома.

Дівчата лягли спати. Та хіба сон міг збороти хвилювання. Як навіжене бігало по грудях серце, передчуваючи щось недобре. Друга подушка вже була мокра від сліз і аж тоді стало трохи легше. Ні на хвилинку не заплющила очі Оксанка. Всю ніч думала, як там дома.

Вранці, коли дівчата ледве встали застелили ліжка зайшла Іра зблідла і наче, якась перелякана.

Що, що трапилось? – першою спитала Оксанка і дві великі сльози зірвалися з очей.

Не змогла Іра знайти потрібні і підібрати потрібні слова і просто сказала: „Пневмонія, він не вижив”.

Оксанка втратила рівновагу і впала на підлогу. Забилось серце, потемніло в очах, пасивно пульсувала кров, та у кімнаті була хороша студентка четвертого курсу, медичної академії.

У десятій годині подруги виїжджали із міста. Знали, що саме зараз дуже потрібні Оксанці. А вона, Оксанка, зараз потрібна своїй мамі.

Оксанка не могла ні плакати, ні розмовляти. Дивилась у вікно і згадувала кожен прекрасний момент із життя, яке втекло в минуле. Згадувала бабусю, Галинку і звісно ж Ярослава. Та спогади про брата у цю мить були найболючішими.

Іра з Танею розмовляли.

Все пішло на краще, казала Іра, забрали із лікарні додому, та вже вночі стався приступ. Приїхали лікарі, дали укол і сказали що це вже останні години.

Хлопчик до останньої хвилини розмовляв, заспокоював батьків і братів, розумів, що помирає, запевняв усіх, що буде бачити їх з неба. Раз-у-раз питав коли приїде Оксанка, та коли зрозумів що її не буде, сказав переказати їй що він дуже її любить і з сестричкою Галинкою і бабусею будуть просити доброго Бога про її щастя.

Потім попросив маму заспівати улюблену пісню. Спробував і собі, та тільки розкашлявся. Мати обняло його і відчула, як серце сина зупинилося, а тіло почало охолоджуватися.

Це жахливо, казала Таня, втратити двох дітей.

Біля хати Наливайків було багато людей. Подруги тримали Оксанку за руки. Разом зайшли до кімнати де лежав мертвий Ярослав, поставили вінок і живі квіти і вклякнули до молитви. Оксанка не зводила очей із мертвого обличчя брата. Батьки на той час вийшли із кімнати, залишався лише Степан, який кілька днів, як прийшов із армії.

Повільно підходила до Степана. Обнялася. Тоді нахилилася до Ярослава і поцілувала мертве обличчя. Знову з’явилися сльози і Оксанка скрикнула і впала на руки Степану. До кімнати вбіг батько, потім мама.

Чому ви дозволили йому піти? Питала заглядаючи батьку в очі.

Ми не могли зупинити, –старався спокійно відповідати батько.

Матусю, не плач, Ярославчик не помер, він заснув, а прокинеться у небі і буде нашим ангелом.

Обнялися, потішали одна одну.

Все буде добре, буде краще, погода теж змінюється, – тихо казала Степанія.

Сильна жінка, – шепотіли слухачі.

XVIIІ

Всі ми знаємо, що важко перенести біль втрати когось з рідних. Смерть, ми її боїмося, бо вона нищить, відбирає життя. Але ж ми живемо, щоби померти. Вічним є тільки Бог, що обіцяє нам нове життя потойбічному світі. Смерть існує лише на землі, в небі її немає. Землі ми віддаємо своє тіло, а душа іде у кращий таємничий Божий світ. Не треба плакати за померлим, сльози не допомога його душі, треба молитися, бо саме молитва, а не сльози є лікарством душ. Біль втрати обняв ваші серця, ви усвідомили, що тут, на кладовищі, смерть згубно поклала свою крапку. Та це не так. При кінці світу могили повідкриваються, тоді обмежена влада смерті закінчиться. А зараз не заповнюйте свої душі відчаєм, не дозволяйте смерті бути вашим страховиськом. Перемагайте її з думкою про те, що ваш синочок, братик, як усі інші, помер у цьому світі, щоб народитися у Божому. Бог його полюбив, тому покликав до себе, ми ж не повинні противитись Його волі. Господь найбільша мудрість і завжди поступає, по відношенню до нас правильно. І, таким чином, як через переступ одного на всіх людей прийшов засуд, так через чин справедливості одного на всіх людей приходить життєдайне оправдання. Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішниками, так через послух одного багато людей стануть праведними. Закон же прийшов, щоб збільшився переступ, а де збільшився гріх, там перевершила ласка, щоб як панував гріх зо смертю, так панувала ласка через оправдання на вічне життя, через Ісуса Христа, Господа нашого.

Погоджуючись із надгробною проповіддю священика, люди витирали хусточками сльози, які не хотіли бути слухняними і знову продовжували вмивати небайдужі до чужого горя обличчя.

Після смерті сина у хаті Наливайка було дуже сумно. Здавалось, що і хата сама сумувала, потемнівши ззовні і всередині.

Сам хазяїн не знаючи як боротися з тугою і відчаєм у всьому почав звинувачувати жінку.

Це ти, лиш ти винна у всьому. Народила мені хворих дітей, які рано чи пізно, приречені помирати раніше від нас.

Дуже і дуже боляче було таке чути матері, яка народила, виростила і втратила. Та вона прощала ці жорстокі звинувачення чоловіка на свою адресу. А потай від усіх, плакала. „Боже, дай мені терпіння, коли немає розуміння з боку чоловіка”, – часто повторювала Степанія.

Минали дні, покращення не було. Звинувачень на її адресу було все більше і більше.

Ти вкрала у мене материну любов, а потім дозволила піти на той світ, ти не догледіла Галинки і вона втопилася, ти не догледіла другої дочки яка теж мало не втопилася, ти дозволила смерті взяти Ярославчика, та ти зіпсувала мені все життя. Кожен день починаючи із першого я промучився із тобою. Бо ти то батьків своїх шукала, не розуміючи що їм не потрібна і вони раді були що я із тобою одружився, то весь час із жінками проводила час, жаліючись їм, напевно, як тобі важко жити зі мною. І ти думаєш, що цього не бачать діти, вони вже дорослі, розуміють все.

Батьку, ви не праві, заперечив, вже тепер, найменший Юрчик.

Як це ти смієш вчити батька, – розсердився Анатолій.

Батьку, ми не маленькі, ми все добре бачимо і чуємо, та єдине, що не розуміємо, чого ви домагаєте, смерті мами? – вмішався Степан до розмови.

Степанія плакала обнявши синів, а розлючений Анатолій гримнувши дверима вийшов з хати.

XIX

Не могла Оксанка залишитися вдома, їй потрібно було повертатися.

На серці була пустка, а у душі порожнеча. Друзі були поруч від першої сумної хвилини, та вони не могли розрадити подругу, яка ухилялась від будь-яких розмов.

Якщо Бог такий добрий, то чому він забрав від мене ще і Славчика?, – якось казала до Іринки.

Бо любив його не менше усіх нас, – переконливо відповідала Ірина.

А мене значить не любив, не прийняв до свого царства.

Але ж, Оксанко, ми приходимо на цей світ не знаючи коли підемо із нього. Одному судилося в дитинстві, іншому у квітучій юності, а ще іншому у глибокій старості. Ні дня, ні хвилини, коли прийде смерть, ми не знаємо. І це такий божий задум.

А навіщо взагалі смерть?

Тіло призначене землі, бо створене із неї, а от душа безсмертна, летить до інших душ. Смерть – це покарання за гріхи, які ми щодень робимо. Господь ще і справедливий. Ісус, син Його, помер також, хоч був безгрішним. Він же помер, щоб ми мали життя. Воскрес і вже тоді, попрощавшись із раю нам приготували місце.

Так, але ж біль втрати чому переслідує усе життя?

Тому, що ми не дозволяємо любові витіснити із серця всякий смуток. Людина що живе у розкошах не має думки допомогти тому, хто потребує допомоги, бо всі її думки затьмарило багатство. Вона не думає ні про Бога, ні про справедливість. І тільки та людина, яка втрачає когось, чи щось, починає роздумувати над небесним і земним. І аж тоді, помічає, що у світі окрім неї є і інші люди, люди які залишилися які їй потрібні, як вона їм. Відчай, нарікання і замкнутість призводять тільки до повторення нещастя. Але ж це вигідно злим ангелам, які спустившись на землю, знаходять людину, яка хоч трохи починає сумніватися у Бозі і розпочинають свої темні впливи. Спочатку вбивають любов, а серце наповнюють ненавистю, щоби людина стала їх знаряддям. Знаряддям їх вбивчих планів. Велику кількість душ гублять злі сили, які заставляють людину повірити у те, що немає Бога, що немає раю, що немає вічного життя. Є лише одне, єдине життя тут на землі, а всякі заборони несумісні. Але кожна свідома людина має право вибору.

Дякую Іринко. Я вибираю Бога і друзів.

Але не словами, ти повинна підтвердити ділами. Живі потрібні живим більше ніж мертвим. Для мертвих молитва і світла пам’ять, а для живих набагато більше. Не в одної тебе трапилось таке горе, щодень трапляється і в інших. А якби всі сприймали все так близько до серця, то за якийсь маленький проміжок часу суспільство вимирало б, швидше ніж зараз. Власне тіло душа покидала би набагато раніше. А головними хворобами у світі були б не рак і СНІД, а інсульт і інфаркт, хоча вони майже і на такому рівні, як дві перші хвороби.

Я докладу усіх зусиль, переборю себе і почну нове життя.

Так, саме цих слів я чекала від тебе, Оксанко.

Завтра ж поїду у село, бо так хочу побачити батьків, братів, які ще залишилися.

XX

Важко жити з людиною, яка втратила віру у завтрашній день. Такій людині свідомість диктує не ту реальність.

Пляшка, ні з нею не хотів більше ділитися болем Анатолій. Якось, серед ночі, прокинувся і став роздумувати, згадувати минуле, яке вже не захоче повернутися.

Його життя було колисанкою щастя. Та, несподівано, під впливом небажаних обставин, колисанка зупинилася і щастя зіткнулося із нещастям.

Сірі, буденні дні постукали у вікно душі і там здобули притулок. А сонце навіть промінчик не кидало у душу, яка замерзала. І тоді, потрібно було знайти винуватця власних бід, так одразу винуватцем для чоловіка є його дружина. Тоді він так багато неправди їй сказав, не описану кількість болю завдав словами. Йому легше від цього не стало. Залишалося лише вибачитись. Та вибачення для нього було чимось принизливим до чоловічих переконань. Він мовчки чекав, що це зробить дружина, та за що їй було вибачатися. Так гордість не дозволяла зізнатись у своїй же провині. Знав, що обманює сам себе, та через усе разом узяте не зміг переступити. Цей бар’єр був для нього завеликим.

Що робити, коли власні сини проти тебе, коли жінка по кутках плаче. Згадати свої подружні обов’язки, зберегти сім’ю, яка ще залишилася. Та ні, зараз я не зможу, не зможу впровадити в життя щось добре, а також збороти гордість не зможу. Мені потрібно поїхати і все зважити. А обдумавши все як слід, обов’язково пояснить.

Він тихенько встав, поспішно зібрався, взяв, напевне заздалегідь складену валізу, в коридорі взувся, написав на листочку що їде і щоб його не шукали.

Тихесенько зачинив за собою двері і пішов, думаючи, що робить навіть дуже правильно.

Степанія Ярославівна все бачила, чула як виходив. Не зупиняла. Лежала і думала. – „Ех, вони, чоловіки, вирішують свої проблеми втечею”. І мені набридло таке життя і я б втекла, куди, знайшлося б, але не можна так, треба думати комусь про дітей. І якщо двох мені не вдалося вирвати із рук злої смерті, то ті , що залишилися мусять бути захищені. І нехай їх батько пішов, та залишилась я, щоб бути із ними і допомагати їм, я ж їх мати. Їх так багато ще треба навчити, може це мені одній буде важко, та я старатимусь. Вони повинні вирости добрими, щирими, потрібними. Я навчу їх любити це нелегке життя. Витираючи не слухняні сльози вийшла на двір. Ледь світало. Довелось піти в хату, бо було дуже холодно. Зайшла в коридор, вимикаючи світло, побачила клаптик паперу і на ньому знайомі літери. Прочитала і пішла до своєї кімнати, впала на ліжко і заплакала.

І як я маю пояснити все дітям.

Та пояснювати не довелося. На ранок хлопці здогадалися про це самі. Не минуло ще й тижня, як вже по селі говорили, що Наливайко покинув дружину. Анатолія Віталійовича засуджували, Степанію Ярославівну жаліли. Підтримували, старалися допомагали.

Через місяць Анатолій вислав гроші, та не писав де він є. Повідомив лише про те, що кожного місяця буде надсилати гроші. Кожен по різному може оцінити цей вчинок, та власні діти обурились на батька, за те, що поїхав невідомо куди і думає, що грішми може все залагодити. „Нам потрібен батько, не як постачальник грошей, а як мудрий порадник у нас вдома”, –неодноразово можна було почути це від дітей самого Анатолія Віталійовича.

Розділ 4.

І

У колі друзів Оксанка помалу заспокоювалася. І єдине що ще її непокоїло, це поведінка батька, яку ніяк не можна зрозуміти. Боліло за матір.

Навчальний рік добігав до кінця. Канікули довелося провести без Ірини, яка із своїми дівчатами поїхала в Крим, на практику.

Канікули минули, але подруга не поверталась. Практика тривала до жовтня місяця і Оксанці залишалося чекати.

Чекала, часто одержувала листи, та і листи були такими загадковими, що порозумітися з подругою було годі. А листи були от такого зразка: „Привіт моя по друженько, Ксеню. Це знову я, твоя Ірина. Хочу сказати, що моє життя стало схоже на казку, у яку не лише я повірила. Наші спільні погляди були чіткими і непосильними, та тут я збагнула, що у дечому ми помиляємось. Тут інше середовище, інші враження. Саме тут я змогла зрозуміти, що таке щастя, що є особистим щастям. Я наче в іншому світі, кращому за той, в якім жила, а цей теперішній світ як чарівник, виконує усі бажання серця. Це не світ ілюзій це світ солодкої реальності.

Цього втаємниченого світу і тобі не вистачає, та я щиро вірю у те, що неодмінно він теж побачить тебе і ви порозумієтесь. Це світ чарівних слів, ніжних поглядів. Він, світ оспіваний поетами, про нього щодня співають пташки. Саме у цьому світі живе доля, яка щастю сплітає віночки. Про нього ми завжди боялися мріяти, втратили в нього віру. Та я збагнула, що помилялася, одержавши стільки переконливих доказів. Я, насамперед, вдячна Богові за цю зустріч”.

Від таких незрозумілих листів Оксанці ставало ще цікавіше і вона з нетерпіння чекала день зустрічі із найкращою подругою, яка обов’язково мала розказати із чим пов’язана вся ця загадковість.

Цей бажаний день , день зустрічі все відтягувався і відтягувався. Оксанка уже і почала ображатися на подругу .Та напередодні дуже бажаної зустрічі Іра написала листа , ось такого зразка.

- Люба, Оксаночко, моєму щастю немає меж. У мене є хороші друзі, улюблена робота, і той єдиний …

 Я нарешті зрозуміла власне серце. Серце, яке зберігає і виливає найщиріші почуття на все, що нас оточує і звісно ж, на усіх нас.

 З усіх почуттів найпрекраснішим є те величне ім’я якому –кохання . Я колись читала, що серце, яке загорілося полум’ям любові не може бути черствим і жорстоким. І хоч йому і причиняють біль, воно терпить, навіть, коли на нього плюють і очорнюють. Та щасливіше серце, в якому народжується і проростає кохання, яке запалюється до одного серця і тільки, на відміну від любові, яка запалює багато сердець.

 Полум’я, що запалило серце коханням переповнює його казково-містичними бажаннями, також над ним завжди стоїть трепетне хвилювання. І це серце натягує лук і випускає стрілу кохання , яка повинна би, без промаху, пробити ним вибране серце. А коли йому вдається , то два серця обов’язково поєднуються. А коли ще милосердна доля, то вони не платонічно, а реально належать одне одному і доповнюють одне. Навіть, якщо котресь із сердець перестає битися, то те інше в скорому часі злучається із першим у іншім вимірі часу. Саме таке кохання і смерті не боїться. Бо воно народжене, щоб розквітати і немає властивості, притаманній навіть найпахучішій квіточці, в’янути.

 Я, Ксеню, не даремно про це пишу, бо і я надпила із чаші цього блаженства. І готова на увесь світ кричати, що я кохаю. І повір мені , це прекрасно.

 - Кохання, та яке там кохання, це самообман. І за якими якостями можна покохати? Всі, всі вони однаковісінькі, як близнюки. Не вірю і не повірю ніколи. Ірусю, ой в яку ти пастку потрапила. Шкода, що я там не була із тобою, а то б не смів, той твій найкращий задурманювати тебе словами, які застосовує, певне до кожної третьої дівчини. Невже я безсила тебе зупинити.

Отак роздумувала Оксанка на автовокзалі чекаючи, що от-от під’їде автобус, у якому подруга.

 Автобус під’їхав. Виходили люди, Іри не було видно, опустивши голову Оксанка вже було зібралася іти, як почула за спиною дзвінкий голос подруги.

- Оксаночко, ти куди?

- Іринко.

 І вони обнялися. Валізу несли разом.

- Чого ти мені всього два листи написала? - не вдоволено питала Ірина.

- А хіба ти ті два читала?

- Не глузуй , я їх як молитви перечитувала.

- Навіть знайшла час.

- Та що із тобою, я не впізнаю тебе подруго.

- Ні, не що зі мною, а що із тобою трапилося?

- Що трапилось? Я щаслива, дуже-дуже щаслива.

- Аякже, зі мною така не була, а поїхавши від мене одразу вщасливилася, я бачу твої гарячі очі і палаючі щоки.

- Ксеню, не вже ти заздриш моєму щастю? Я не хочу вірити у це.

- Щастю? І в чому ти щастя знайшла, скажи будь-ласка?

- У коханню. Ти не уявляєш, як прекрасно кохати і бути коханою.

- А від коли ти полюбила казки?

- Ні, це ніякі не казки, це реальність.

- А може, це тобі все наснилося?

- Ні, це було насправді.

- Насправді було що?

- Чисте, божественне кохання.

- А посміятися можна?

- З кохання не можна насміхатися, бо і тебе нагляне.

- У кохання короткі руки, не досягне мого серця.

- А я кажу досягне і повір, я цього дуже-дуже хочу.

- Ти що хочеш, щоб я покохала того кого зневажаю? Щоб я покохала хлопця?

- Тоді закохайся у дівчину.

- Це не смішно.

- Але без кохання не можна жити.

- Але живу я і ти жила досі.

- А хіба це життя було у мене і є у тебе? Це тільки надія на те, що ще жити будемо.

- Тоді мені цікаво за що ти його покохала?

- Ні, кохання так не оцінюється. Я покохала його нізащо, без жодного розрахунку.

- І що у нього є таке хороше?

- Уся його неперевершена особистість.

- То спинити тебе важко, ти сама ідеш на гільйотину.

- Гільйотину. Щастя не може іти на гільйотину, хіба до шлюбу.

- А шлюб – це хіба не ярмо?

- Можливо, але за те солодке.

- Не віриться, що якесь почуття може так змінити людину.

- І цим якимось почуттям є кохання, яке регулює усіма процесами.

- Хто він, твій коханий, якого ти так обожнюєш?

- Історик за спеціальністю, ім’я йому Руслан, а познайомилася я із ним в особливий спосіб. Він мало не втопився, його витягли на берег. А я робила штучне дихання. Бачила б ти, як я боролася за його життя, вже тоді відчула, що щось дивне діється із моїм серцем. Спочатку усе починалося із дружби, аж до тих пір, поки ми двоє не зрозуміли, що не можемо одне без одного. Він чесний, щирий і уважний зі мною.

- І невже ти віриш, що він тебе не обманить?

- Нізащо. Він перший і останній кому я повірила.

- Але ж чоловіки, вони усі однакові.

- Це не вірно. Ти ж вчиш психологію і мала б знати.

- Але її могли написати чоловіки.

- Але писали і жінки.

- Гаразд, зроблю вигляд, що погоджуюся із тобою, та все одно, будь уважна.

- І хоч немає підстав, та обіцяю тобі, що буду.

- Але є ще щось, що мене дуже непокоїть.

- І що?

- Ти весь свій час присвятити йому, а я залишуся в тіні.

- Як ти до такого додумалася, мого часу вистачить на вас двох, ти ж є і будеш найкращою подругою.

- Дякую за щирість. Але все ж, хоч це і буде для мене екзаменом, познайом із своїм хлопцем, щоб я пересвідчилась чи він дійсно вартий тебе. Чи кохання так засліплює реальність.

- Обов’язково познайомлю і навіть впевнена, що ти складеш свій іспит на відмінно , ви ще подружитесь.

- Можливо заприятелюємо, та це не головне, головне, щоб ти дійсно могла почуватися добре і бути дуже-дуже щасливою із ним .

- А ж тепер я впізнаю свою подругу.

ІІ

 До зимової сесії залишилося дуже мало часу, то Оксанка вже і дня не могла прожити у гуртожитку, бачити п’яні обличчя, чуючи брудні лайки і все те інше, що так її доймало.

 Іра порадила знайти їй квартиру і разом із нею шукала.

 Напередодні першого іспиту усе ж вдалося знайти квартиру, яка сподобалася подругам. Тут жила сімдесятилітня бабуся, колишня лікарка. Кілька років назад у неї помер чоловік, а діти роз’їхались, залишивши її одну. До самотності вона не могла ніяк звикнути, а побачивши Оксанку дуже зраділа. Прийняла її як рідну, відмовилася від будь-якої платні.

 А вже на наступний день , після екзамену дівчата допомогли Оксанці перенести речі. Жаліли, що така хороша подруга їх покинула і переселилась на квартиру, яка далеко була від гуртожитку. Оксанка заспокоювала, кажучи їм, що вони ніяк не прощаються і вона всерівно залишиться із ними, а їх дружба ще більше зміцніє.

- Тетяночко, пробач, може щось було не так, може не завжди тобі було весело зі мною, може і образила коли.

- Та що ж ти такого кажеш, Оксанко, хіба ти, така великодушна, щира дівчина могла мене , чи когось із дівчат образити? Ти хоч і говориш, що зневажаєш протилежну стать, але ти ж любиш і їх в глибині душі, ти надзвичайна дівчинка. І як мені болить, що ти покидаєш мене, що я вже втрачу можливість довго , по вечорах розмовляти із тобою, що не зможу допомогти тобі заплести косу, що…

Плакала, а Оксанка своєю маленькою біленькою рученькою витирала сльози подрузі і заспокоювала.

- Мені дуже подобалось твоє товариство, та не ти причина, що я покинула гуртожиток. Ти мало не найкраще знаєш, як мені допекли хлопці із своїми приставаннями і бажаннями, які ніяк не могла розділити я. Знаєш, що залишатися у гуртожитку, для мене було осурожно, так і небезпечно. Але ж я не іду, щоб не бачитись із тобою , із усіма іншими. Ми будемо часто бачитись, це я вам обіцяю. Наші моральні розмови не припиняються. І можливо, в майбутньому, наше товариство стане більшим і ми згуртуємось у якусь феміністичну партію і доб’ємось однакових прав між чоловіками і жінками. Зараз ці права лише на папері, та насправді ви знаєте. Ви прекрасно розумієте чого хочуть хлопці, знаєте їхню психологію і обов’язково робіть висновки. Пам’ятайте мої уроки, настанови і застерігання.

 Дівчата пішли, а Оксанка підібравши під себе ноги, ще довго роздумувала. Згадувала перші студентські дні, пережиті страхітливі іспити, викладачів, протилежної статі, яких лише строгим поглядом зупиняла і переконливими твердженнями. Згадувала гуртожиток, який знищував морально. Тих хлопців, які вміли добре обманювати дівчат і яким вона не поступилася, бувши надто переконаною у тому, в що інші не хотіли вірити.

 І невже вона зробила правильно, покинувши подруг, які потребували її присутності, її порад. Так, вона зробила краще для себе, та ніяк не для них. Але ж вони, можуть зробити те саме, що і вона. Можуть покинути гуртожиток, який навряд вже хтось зможе змінити, переробити, запровадити там свої порядки, які випливають із моралі.

ІІІ

 Інна не надіялася нінащо. Вона знала, що Тарас, ще досі ображений на дівчат, не покохає ЇЇ, так, як вона його. Не сподівалася навіть і на дружбу з ним. Час забирав усі душевні сили. Але вона ще боролася із собою. Ще на щось очікувала. Їй часто снилося щастя, якого їй так не вистачало. Бачила, мало не щоночі, себе у платті нареченої, а поряд із собою щасливого обранця Тараса. Та це лише був сон, нажаль сон. Насправді такого не може бути. Уява малювала бажання, які не мали сили перетнути дві долі, які йшли у протилежні сторони.

 Страждаюча душа благала серце зупинити свої кроки. І воно ішло. Входило у кожний новий день і до тих пір шукало закоханим поглядом коханого, поки не з’являвся лінивий місяць і не починав із неї насміхатися.

 Не бачити його для неї було великим випробуванням. Та не бачила Тараса не із власних переконань, а не бачила тому, що не заходив, як раніше до них. Кілька разів Інна була у його домі, та обставини не дозволяли їй бачити коханого. „Я б тільки глянула”, - часто казала звівши очі до неба. Та і небо її не чуло. Їй здавалося, що усім байдуже чи вона живе. Але хіба вона живе? Хіба помічає плин часу, її байдуже, що буде із нею завтра, лиш би був Тарас і щоб вона мала можливість хоч раз у день його бачити і по-можливості чути його голос.

 Про її душевний стан здогадувались, та ніхто не намагався зайти їй у душу. Вірили, що все минеться, що рано чи пізно Інна забуде своє перше , невдале кохання. Зараз, вона ще така молода, сприймає світ ще по дитячому, та ще рік, два і вона зрозуміє краще життя, зрозуміє, що закохатися можна вдруге. Сп’яніння серця поєднає в собі ще одне п’яне коханням серце. Все буде бездоганно, майже, як у її снах.

 Віктор почував себе винуватцем перед сестрою , яка страждала, а він кохав і був коханим. Тому саме через це не знайомив дівчину із сестрою. Та Галя, яка добре знала про нещасне кохання Інни, захотіла познайомитись.

 Віктор здивувався, коли побачив , як швидко дівчата здружилися, І вже, трохи, ревнував Галю до Інни, які багато часу проводили разом. Таємниць між дівчатами тепер не було. І вони радо розмовляли на сердечні теми.

 Галя розповіла Інні про своє перше нещасне кохання. Порадила трохи розвіятись, розважитись, щоб визволити серце від пут, яке зв’язали не здійснені мрії. “Ти творець майбутнього, - казала Галя подрузі, - ти тільки ти можеш спинити серце, яке подібно листку, відірвавшись від грудей, як листок від гілки, впаде в землю добрим насінням і звісно проросте”.

 Розуміючи правоту слів подруги, Інна збагнула, що має жити, хоча б ради батьків, того майбутнього, яке обов’язково її не обмине. Поступово до Інни почала повертатися радість життя. Зміни були помітні. Та не розпитували її ні про що, чекали що сама переконає себе , під впливом Галі.

- Кращої від тебе дівчини я ще не зустрічала, якось сказала Інна до Галі. Я рада, я надзвичайно рада, що мій брат знайшов собі таку милу дівчину.

- Твій брат найкращий з поміж усіх хлопців, яких я коли-небудь знала.

- Тоді вам пощастило і ви повинні берегти своє кохання, щоби ніякий злий погляд не зміг позбавити вас щастя.

IV

Зимова сесія була успішно складена. Весела поверталася Оксанка додому. А в дома на неї уже чекав лист. Лист із села, від матері. У неї затремтіли руки, пересохло у роті, забилося серце. Розкривши листа почала читати. На очі напливали сльози, вона кілька разів поверталася до одного і того ж місця. В двері подзвонили, а коли увійшла Ірина, вона вже лежала на підлозі непритомна, а біля неї прочитаний лист, який мав би її схвилювати.

Ірина з бабусею швидко кинулись до зімлілої Оксанки. Кілька разів вона приходила до тями, а потім знову непритомніла, та на щастя все обійшлося. Тепер уже лежала на ліжку, а біля неї сиділи бабуся і подруга.

Тобі ще холодно ? – питала лагідно Ірина.

Ще трохи.

А що тебе так схвилювало ?

Оксанка мовчала, не розуміючи чому, їй ніяк не хотілося розказувати.

Напевне лист, - казала за Оксанку бабуся.

Подайте мені його будь-ласка, - попросила Оксанка.

А ти прочитаєш його мені, щоб я могла зрозуміти що ж там таке схвилювало, а оскільки ми не двоє, то читай його у присутності бабусі, а як не можеш прочитати сама, то із твого дозволу я сама прочитаю.

Гаразд прочитаю, зрештою ти маєш право знати і рано чи пізно доведеться.

Тремтіли руки, та Оксанка все ж розгорнула лист і почала читати із того абзацу, звідки і розпочиналася ця жахлива історія, оце нещастя, яке трапилося у сім’ї голови сільської ради Гайдука. „Як ти знаєш, люба донечко, наш голова має чотири дочки. Старшій Зіні три дні тому виповнилось двадцять років. День народження було, як весілля. Вечором із дівчатами вона пішла у будинок культури на танці. Розігрівшись, їй захотілось вийти на вулицю. З нею вийшли три сусідські дівчини. Та оскільки всі були без верхнього одягу, повернулися за ним. Зіна залишилась на вулиці через десять хвилин дівчата повернулися та не побачили іменинниці. Перепитали всіх, та ніхто не бачив її. Тоді зупинили музику і усі почали шукати Зіну. Через годинку знайшли роздягнену під мостом. Вона лежала непритомна у калюжі крові. Знайшли машину і завезло до лікарні, де виявили зґвалтування і травму голови, не важко було здогадатися що її ударили пляшкою. А наступного дна до лікарні прийшов брат Іринки, Ігор і заявив, що це все накоїв, бувши п’яним...” Більше вже не читала поставила біля себе листа і обняла подругу, яка плакала. Бабуся ніяк не могла зрозуміти, я у одній сім’ї можуть народитися такі різні діти.

Негідник, як він посмів таке скоїти, навіщо взявся за пляшку, я ж попереджувала його.

Не треба Іринко, адже він визнав свою провину.

Цього мало, мало. Навіть коли і одружиться із Зіною, все одно любитиме тебе.

Я здогадувалася про його почуття, та думаю, він мене забуде, Зіна гідна заміна. І я вірю, у них буде все добре.

А як Зіна відмовиться вийти за нього і його притягнуть до кримінальної відповідальності.

Зіна, наскільки мені відомо, закохана у Ігоря, хоч це найгірший привід для одруження, все повинно було б бути інакше.

Ти права Оксанко, хлопці ніколи не думають, принаймні якась їх частина, спотикаються і зрідка переступають через себе, визнаючи свої провини.

А до помилок їх підштовхує, частіше горілка, яка задурманює розум і поглинає його.

Бабуся не говорила нічого. Подала чай і всі мовчки пили.

V.

 Минуло кілька днів, але Оксанка ніяк не могла зібратися із думками, щоб відписати матері листа. Та врешті зваживши, взяла аркуш і почала писати перші речення. Подзвонив телефон. Її турбувала Іра, яка просила прямо зараз приїхати до неї. Чому не пояснила і навіть не натякнула. Та Оксанка здогадалася, що приїхав Руслан. Поспішно одягнулася, бабуся на її прохання, заплела дві косички, які навіть на сантиметр Оксанка не хотіла обрізати.

 У Ірини на квартирі жило троє дівчат, та зараз, як вірно здогадалась Оксанка їх там не було. Двері їй відчинив високий вродливий хлопець, який одразу подав руку і жартівливо привітався.

Ви Руслан ? - питала здивована такою ввічливістю Оксанка.

А ти, очевидно, Оксанка. Така ж вродлива як і моя Іринка.

Дякую, але де ж наша Іринка ? – поцікавилась подруга.

Скоро буде, та думаю зі мною не буде сумно і не затишно.

Думаю, буде, адже Ви, обранець Ірочки і цим усе сказано.

Ти справжня подруга, та оскільки скоро станеш і моєю подругою маєш називати мене через ти, а то я почуваю себе ще на десять років старшим.

Гаразд, я постараюся. Та щоб я стала твоєю подругою ти повинен бути чесним зі мною, щоб я могла тобі довіряти, хоч правда не можу повірити у те, що реально дружити з чоловічою статтю.

О, я бачу ти ще феміністичне настроєна.

Можливо, але ще я ідейна і свідома того чого хочу.

Молодець, це мені близьке і знайоме.

Це ж не дивно, бо у нас один фах.

А коли ти вибрала рідне, то значить любиш не лише дітей, а й свою країну.

Звичайно, дуже люблю, бо не любити її це злочин.

Я знову із тобою погоджуюсь, а своїми уроками а своїми уроками намагаюся доводити це дітям.

Я б теж хотіла мати такого хорошого викладача, а то мої, або зациклені на власних проблемах, або живуть за стереотипом минулого.

І коли розпочинаємо першу лекцію ?

Коли приєднається Іринка.

Моя кохана ось-ось буде.

Лише будь-ласка не кажи моя , бо я ображуся, бо вона і моя теж.

Гаразд не буду.

Задзвенів дзвінок. Руслан підхопився з місця і сказав до Оксанки.

Вибач, іду відчиню, прийшла наша кохана Іринка.

Оксанка розсміялась, а залишившись на одинці почала роздумувати, мало не вголос: „Інтелектуал з піднесеним почуттям гумору, а зрештою, справжній син України”.

Увійшла Іра з Русланом.

Я бачу ви вже познайомились.

Ми вже встигли і порозумітися, кохана.

О, це добре. Це найкраще що мені хотілося.

Тоді я по шампанське, таку подію варто відсвяткувати.

Коли Руслан вийшов Іра запитала:

Як тобі, Ксеню, мій вибір ?

Він бездоганний. Аж тепер я заспокоюся із тим, що мені прийдеться ділитися моєю увагою.

Я знала, що він тобі сподобається, бо схожий у діях на мене.

Я ще мало знаю про Руслана, та думаю, навіть впевнена, що ми не помиляємося що до нього.

І це я вам доведу, - весело казав Руслан із склянкою і пляшкою у руках.

Приємно було дивитися на щасливу на щасливу молоду пару, яка змагалася, хто із них має відкрити шампанське щоб було справедливо віддали Оксанці, яка до того ніколи цього не робила. Як не дивно, відкрила, легко і беззвучно. Розливав вже Руслан.

Ти що, коханий, хочеш побачити нас п’яних ? – жартома казала Іра.

Але перший п’ють повний, - посміхаючись казав Руслан, - а ще за зустріч з подругою гріх не випити.

Але ж так не чесно, у тебе пів склянки, - посміхаючись казала Оксанка.

Бо із мене нікудишній п’яниця, дівчатка.

Були б такі всі, - сміючись казала Ірина.

Я знаю ще такого одного і ним є мій двоюрідний брат Тарас. А як гарно звучить, Тарас і Оксана, як у Тараса Григоровича.

Іра бачачи, як засоромилась подруга, звернулась до Руслана.

Русланчику, про твого Тарасика ми поговоримо наступного разу, тоді коли він буде із нами.

Тоді уже про весілля поговоримо.

Спочатку про ваше, - посміхнулася Оксанка.

Про наше, а воно не за горами, ближче до тепла, знаєш яку пору любить твоя подруга.

Цей день і для мене стане найщасливішим.

А оскільки ми заговорили про щастя, то скажи мені кохана із яких воно складається пунктів.

Кохання, вірність і довіра.

Це вірно, кохана, але сьогодні кому ти сказала по телефону із такою ніжністю: „Я кохаю лише тебе ?” – приховуючи посмішку казав Руслан.

Та кому ж як не тобі, моє сонечко.

От бачиш, а я хотів уже тебе приревнувати.

Ревність - це сестра розлуки і ознака не довір’я. Не вірте нікому, вірте одне одному.

Ми так і робимо, люба Оксанко. Бо нема нічого гіршого від чорної заздрості, а я вже із нею знайома.

Кохання і шлюб – це хороше підґрунтя для подружжя. А любляча сім’я - майбутнє України. Чесне, гуманне, майбутнє із ніжною українською душею, - вже надто серйозно казав Руслан дивлячись на дівчат які, звісно, погодилися.

Як би всі хлопці і чоловіки сприймали так світ і людину, зокрема жінку, як ти Руслане, я б не була феміністичне настроєною, та за права жінки може боротися тільки жінка.

Так, як я сприймаю реально світ чоловічий і жіночий, сприймають багато, та не всі висловлюють це, вважаючи для себе смішним порівняти із собою жінку. Але ж Бог створив жінку рівною чоловікові, створив її подругою а не рабинею і саме кохання оце підтверджує повністю.

Примирення повинне відбутися, повага і довір’я, цього так потрібно сучасній жінці, бо саме через ці якості трапляються розлучення. Змінює погляди світ, та в тих, у кого не охолоджуються почуття, погляди не змінюються і не розділюються, це вдалося мені з’ясувати без будь-яких соціальних досліджень, - закінчила розмову Іринка.

Якийсь час дівчата замислено дивились у вікно, очевидно, думали про своїх батьків.

Довго сумувати Руслан їм не дозволив. Смішив їх дотепними анекдотами. Дівчата повеселішали. Гумористичні і дотепні історії замінили серйозні сучасні проблеми. Говорили про державу, її сучасний стан.

Ніхто не збудує нам держави, коли ми самі її не збудуємо і ніхто із нас не зробить нації, коли ми самі нацією не захочемо бути, - впевнено казав Руслан.

А зараз хіба не той час коли ми маємо хотіти і ми хочемо і у нас вийде, лише б знайшлися хороші провідники і свідомо повели маси і порозсаджували їх на ті крісла, на які вони заслуговують, - дивлячись у вікно казала Оксанка.

Вечоріло. Іра із Русланом провели додому Оксанку, яка ще мала відписати листа додому.

Із такими однодумцями можна досягнути багато, першим казав Руслан.

Таких тільки згуртувати, щоб не говорили, що наш народ обіднів духовно і не думає про таку країну, про яку завжди мріяв, казала Ірина.

Обдумати і зважити треба все, починаючи з минулого, спів ставити його з сучасним станом і постаратися щось змінити. Змінити на краще, не ховаючи до своєї кишені скарби держави, а поділити їх кожному. В нашій державі панує анархія, яка путається під ногами демократії, що теж не є найкращою формою правління, але у поєднанні із цією от анархією у нас помітне безвладдя. Деградацію можуть зупинити лише розумні процеси, потрібні нововведення. І боротися за свою державу, за своє місце у ній потрібно прямо зараз, бо пізніше буде важче боротися із тими, хто її запосяде.

Я повністю погоджуюсь із тобою, то ж щось робімо і ми.

Я це вивчаю дуже поглиблено і на маленькому не зупинюся Іринко. Бо хочу щоб щасливі були не лишень ми.

Наприклад Оксанка, любий. І що ж ти казав про свого брата Тараса ?

Єдине що боюсь, не сподобається, це те, що будучи обидвоє і моральними і ідейними, сліпо не люблять протилежні одне одному статі. Підстави Тараса дуже смішні, та от Оксанки, ти мені розкажеш.

А що тут розказувати, суспільство у якому вона жила патріархальне і звідти погляди на чоловіків, які вважають себе мало не Богами, а жінок рабинями. А товариство студентів, у середовищі якому вона з’явилася, ставши студенткою як і вони, є аморальним, з якого важко зробити повноцінне, ще більше загострило феміністичні погляди Оксанки. Я її розумію і навіть частково підтримую.

Все ж всі погляди змінює кохання. От побачиш, познайомившись Тарас і Оксанка стануть інакше міркувати, лише, щоб гордість не переважила.

Ірина лише кивнула головою, на знак згоди.

На квартирі Ірину чекали подруги і Руслан попрощався із усіма, пішов до себе, нашептавши ніжних слів коханій, від яких її очі засяяли.

VI

 Засмучений Григорій Ярославович повернувся із роботи. Дружину застав за вишиванням. Голка раз-у-раз падала із рук, нитка заплутувалась, як ще тоді коли вона побачила вперше свого Григорія. Відставила вишивання і пішла із чоловіком на кухню.

Ти якась знервована, Любко.

Та це все через сина.

Знову у своїх роздумах ?

Поговори із ним , будь ласка, переконай його в тому, що даремно він так ненавидить дівчат. У нас тільки один син, а я так хочу онуків.

У нього цікавий період, та я думав, що це все не серйозно, що позлиться, тай забуде. І в кого він такий вдався, злопам’ятний? Не маленький вже. Обов’язково поговорю , давно не розмовляв із ним по-дорослому, по-батьківськи.

Спасибі, любий, але я бачу ти дуже втомлений.

Так, сьогодні дуже.

Ти і цю ніч не будеш спати?

Ні я, ні Петро Федорович.

Писати багато?

Більше, як учора.

Може б я допомогла.

Будеш друкувати на комп’ютері?

Звичайно, ти ж знаєш, як мені це подобається.

От і добре, я дуже задоволений тобою, моя Любко.

Я не зможу заснути, знаючи, що ти працюєш усю ніч. Краще не будемо спати разом.

А кажуть , немає ідеальних жінок ? - жартував Григорій Ярославович і вже, без сміху продовжував, - Ідеальна жінка – кохана жінка, яка без прохання тебе розуміє і вже допомагає.

А ідеальний чоловік є лише у мене, але нажаль, не завжди.

Сміється, обнімає за шию чоловіка.

Ти ображаєш мужчин, але я їм цього не кажу, а ти сьогодні ідеальний.

Лише сьогодні?

Обнімає дружину і ставить собі на коліна.

Ти пам’ятаєш наше перше побачення, любий?

Звісно ж, ти на нього запізнилася на півгодини .

І ти тільки це пам’ятаєш?

Та ні, пам’ятаю, як ти вибачалася, саме в цю хвилину я закохався.

Ти був завжди уважним. На кожне побачення приносив мої улюблені квіти, а ще мені дуже подобалося їсти із твоїх рук цукерки, якими ти пригощав і всіх моїх подруг.

А я, як любив твою посмішку, а коли запропонував тобі вийти заміж за мене і не побачив твоєї чарівної посмішки, перелякався вперше.

Бо я не чекала так швидко на твоє зізнання. О, яке воно було зворушливе, а коли я почула останнє речення, мені перехопило дух.

І ти попросила час на роздумування. О, як я хвилювався, боявся, що відмовиш, картав себе за те, що так швидко запропонував тобі стати моєю дружиною, але мене переслідувала думка , що вкрадуть тебе від мене.

Ті мої три дні, які я попросила, були роками. Я так спішила сказати “так”, що при зустрічі, замість привітання , сказала, що буду тільки твоєю.

І на щастя –є. Знаю, що часто ображаю тебе, та вдячний за те, що вибачаєш мені.

Я ж кохаю, і хоч, часом, болять твої слова, та ображатися на тебе не можу.

Ще раз дякую .

Їхні уста злилися у поцілунок .

Мені ще не остогиділи твої поцілунки, але спочатку ідемо до праці, - зупинила чоловіка Любов Богданівна. Вони підвелися і пішли до кімнати.

VII

 Минуло ще багато часу. Минула холодна зима і третина весни. Так хотілося в село, та ще сорок днів потрібно було затриматися в місті.

 Одного суботнього ранку Оксана прокинулася з думкою про те, що її чекають вдома. Ностальгія настільки велика, що ніяке заняття не було по душі. Швидко зібралася, взяла валізу з гостинцями і побачивши бабусю, яка спостерігала за нею сказала:

Бабусенько, мені так сумно за рідними, мамою, братами, за своїм рідним селом. Я їду.

А хіба я можу спинити, ти їдеш до мами.

І вона несподівано почала плакати.

Що з вами , бабусенько, - бідкалася Оксанка.

Я просто згадала свою дочку. Як би я хотіла , щоби вона приїхала, моя мила донечка, з якою я назавжди втратила зв’язок.

Це не може бути , бабусю, як це дочка покинула матір.

Не її це провина, Оксаночко, не її.

Оксанка обняла бабусю і впевнено сказала.

Все, можливо і може дуже скоро ви будете тримати в обіймах своїх рідних онуків і свою дочку, яка б вона не була і де б не жила, обов’язково мріє про цю зустріч.

Не знаю, які у мене від неї онуки , витираючи сльози казала бабуся, та я б хотіла , щоби вони усі були схожі на тебе і на одного із моїх онуків, який, може, ще і цього літа приїде. Ви сподобаєтеся одне одному. Він Лікар , зовсім не схожий за характером на батька, він схожий на мою дочку, яка ніколи не мирилася із нашим сімейним вихованням. А тепер іди, моя люба, та повертайся, швидко повертайся, бо я вже сумую.

Дуже любила Оксанка їхати автобусом. Автобус їхав, а вона розглядала мальовничу природу свого краю.

Боже, я така вдячна Тобі, що дозволив мені народитися у такій прекрасній місцевості, яку так полюбили солов’ї і лелеки. Я дуже рада, що народилася у українській сім’ї, що розмовляю на одній із наймилозвучніших мов світу. А вивчившись, зможу сама вчити дітей рідного слова. Запалюватиму їхні серця любов’ю до їх і до своєї батьківщини. О, Боже, яка я щаслива…

 На одній із зупинок Оксанка виглянула в вікно і побачила зустріч двох закоханих. Посміхнулася, радіючи разом із ними і згадала Іринку і Руслана.

Невже є хлопці, достойні хорошого слова. Хлопці, у яких можна закохатися, про яких пишуть романи, складають вірші. Можливо і я колись зустріну такого. Та ні, я не закохаюся, а коли і закохаюся, то нізащо не скажу йому про це, хто ж тоді донесе мої переконання суспільству і хто ж тоді виборюватиме рівноправ’я, яке нібито уже і є. Я не здамся почуттям, я їх подолаю.

 І ось вона в рідному селі. Ох, як заскучала за ним. Заграло серце легку музику Шопена у її грудях. Підійшла до річки, вмилася її живильною водою, присіла на зелену травицю, доторкнулася до неї рукою, відчуваючи, як тепло рідної землі переходило позитивною енергією.

 Вдома, ніхто не сподівався що вона приїде , та всі були раді несподіваному візиту.

 Змін, з часу її відсутності, не відбулося ніяких. Від батька, як і раніше не було, навіть, листа. Та у Оксанки був настільки піднесений настрій, що вона не хотіла у цей день оцим себе засмучувати. Насолоджувалася кожною хвилиною проведеною з рідними.

 VIII

 До сніданку Любов Богданівна ніяк не могла розбудити сина.

Хай поспить, сьогодні ж субота, - казав Григорій Ярославович.

А й справді, а я забула. Поснідаємо удвох.

 Жалібно дивилася на не виспаного чоловіка із балкону? Він і сьогодні ішов на роботу.

 Зготувавши обід чекала повернення чоловіка, та замість нього прийшов Віктор і сказав, що його батьки і Григорій Ярославович чекають на Любов Богданівну у них вдома. Проблеми на роботі вирішено і вони зробили невеличке свято.

 А ж тепер прокинувся Тарас і вийшов із своєї кімнати дуже радісним.

Привітався із товаришем, подаючи йому руку, поцілував маму.

Соньку мій, так можна півжиття проспати.

Заради хороших снів можна і життя проспати, - радісно відповів матері Тарас.

Чи не якась чорнобрива? - лукаво запитувала Любов Богданівна, підморгуючи Віктору.

Далеко кращий.

Не може бути чогось кращого від хороших дівчат і солодких снів про них, - підтримав натяк матері Тараса Віктор, забувши навіть і про те, що саме цим може образити друга.

Ви що змовилися познущатися із мене? - дещо ображено казав Тарас.

Та ніхто із тебе не знущається, та натякаємо на те, що тобі, сину, пора зустрічатися із дівчиною.

Ніяких пір, крім зими, весни, літа і осені я не знаю.

Не плутай пори року із періодами життя, - переконливо казав Віктор.

Я не прокинувся щоб із вами пересваритися, то ж не кепкуйте із мене, а то утрачу всяке бажання розповісти про свій сон.

Чи не президентом бачив ти себе увісні, друже.

Мій сон був про нас із тобою Вітьку, про наші пригоди у дитинстві.

Дивні сни у твоєму віці синку, - стиснувши плечима казала здивована Любов Богданівна.

 Поклала на стіл обід, запросила хлопців до столу, а сама пішла до друзів. Давненько не бачила Іванни Миколаївни.

 Ледь зачинила за собою двері мати Тараса, як Віктор перейшов у наступ.

Хто придумав функції дружби?

Я, для нас і що?

Та те, що ти і порушив їх. Їх всього сім: перша, як я не помиляюся, функція - довір’я – ти забув про неї, друга – повага, а ти уникаєш мене, третя – увага, яку ти не приділяєш, четверта – відданість, ти забув про неї, п’ята – моральність, ти, боюся, тратиш її, наступна – чесність, та ти із собою не чесний, не те, що зі мною і остання – правдивість ,- то ж ніколи не обманюй мене, бо у тебе на обличчі написано, що не все розповідаєш по-правді мені. Защо я заслужив таку зневагу від свого друга. Чи не тому, що закохався і вірю жінкам?

Саме ця віра і віддалила нас, потішайся своєю коханою, це вона вкрала тебе у мене.

Не сміши мене, бо мені не хочеться вірити у те, що цього року ти закінчуєш навчання у вищому учбовому закладі, бо твої думки схожі на думки ображеної, чи чимось обділеної дитини. Подумай про це, а коли вирішиш, згадай, що у тебе є друг, який був із тобою із самого початку і готовий іти до кінця.

IX

Кілька днів не було у місті Оксани, а за нею вже так заскучали подруги, заскучала хазяйка квартири.

- Я думала, що помру, так і не діждавшись тебе, Оксанко.

- І я, щиро зізналася дівчина, сумувала, та тепер спокійна, бо знаю, що дома діється, бачила маму, братів.

- Коли ти поїхала, у мене мало серце не вискочило, та я не мала права тебе зупиняти. Я тобі не казала, але ти схожа на мою дочку.

- Справді? – з цікавістю питала Оксанка.

- У тебе такі ж очі, таке ж пишне волосся, лише у моєї Степанії значно світліше, така ж мила усмішка і таке добре серце.

- Але де ж вона?

- Пішла за велінням серця, а вірніше, її прогнав мій чоловік, моя злість минула, та він, не дозволив мені її відшукати. Приїхав син із Одеси і нас до себе забрав. Та я не могла там жити, хоч все ж п’ятнадцять років прожила. Повернулися сюди, купили квартиру. Чоловік помер, а я залишилася самотньою, сини забули про мене, та це мене Бог покарав за дочку, якій не дала благословення на шлюб.

Все збігалося. Не вже це моя рідна бабуся, думала Оксанка, та не знала як підштовхнути бабусю сказати ще щось. Але вона згадала, про фотографії, які взяла із дому, щоб зробити сімейний альбом.

А знаєте, бабусю, я привезла вам гостинці від матері, а ще фотографії.

Фотографії? Люблю фотографії, покажи.

Одягнула окуляри і чекала на Оксанку, яка повільно виймала фотографії із своєї сумочки.

Он моя бабуся, та тепер її уже немає серед живих. А це, моя сестричка – Галинка, вона стомилася у річці. А це – Ярославчик, - також помер.

Заплакала, при згадці про дорогих їй осіб, яких може, тепер, бачити лише на фотографії.

Оце, бабусю, мій батько у двадцяти – п’ятилітньому віці, а ця – фотографія зроблена, певне рік тому.

Бабуся уважно придивлялася.

Здається, я знаю його, дуже знайоме обличчя, а материну фотографію маєш?

Маю їх кілька. Студентські, з батьком і з нами.

І всі розклала перед бабусею, яка одразу зблідла і вхопилася за серце. Оксанка швидко принесла води. Бабуся трохи випила і сказала.

- А знаєш, Оксанко, ти моя внучка, твоя мати, моя дочка. У цьому я не можу помилитися.

Бабусю, я така рада, така рада. В житті не може бути все так погано і після нещастя, обов’язково приходить щастя, щастя, про яке можеш лише мріяти і у яке боїшся повірити.

Як ти гадаєш, мама мені пробачить? – схвильовано питала бабуся.

Давно вже вибачила, я це знаю не напевне, як і те, що шукала, довго шукала вас у місті.

Стільки років, як я хочу її побачити.

Побачите неодмінно. Хтось має оздоровити її наболілу душу.

Бідна моя дочка, втратила двох діток і, як я зрозуміла розвелась із чоловіком, як я могла дозволити страждати їй одній

Не офіційне розлучення ще надіємось на його повернення. Скоро бабусю, дуже скоро ви зможете зустрітися і порозмовляти віч – на- віч.

Жду, не діждуся цієї радісної миті, після якої можна і помирати.

X

Після розмови і не без підставних звинувачень друга, Тарас не міг ніяк знайти спокій. Думки йому не давали спокою. Не міг цілими ночами спати. Після однієї із таких безсонних ночей зайшов до Тараса батько.

- Тарасику, ти у мене єдиний син, я люблю тебе і мені зовсім не байдуже твоє майбутнє. Та хіба воно у тебе буде нормальним, коли ти ускладнюватимеш собі кожен день. Ми народжені на світ для продовження роду. Це твій, святий, обов’язок залишити когось по собі. Чи усвідомлюєш ти все це?

- Так батьку, все розумію дуже добре.

- Інакше бути не може, але одного розуміння замало, треба довести, що ти розумієш мене.

- Це натяк на одруження?

- А чим тобі так не подобається подружжя?

- Хоча б тим, що всі свої хвилини, все своє життя потрібно ділити із жінкою.

- Та я ділю і ще не скаржився на свою долю, бо нема чого.

- Бо ж моя мама бездоганна.

- Так, бездоганна, але вона теж жінка, а оскільки ти любиш її, то неодмінно полюбиш і ще котрусь, ту, яка стане мені невісткою.

- Кохання не буває насправді, його вигадали письменники і поети.

- Ні, буває, бо якби не бувало, не було б щасливих сімей, не було б, зрештою тебе.

- Щасливих сімей майже немає, це хіба маленька горстка, інші або розлучаються, або роблять вигляд, що у них все гаразд.

- А оце синку вже інша тема, а у мене обмаль часу. Будь ласка подумай про те, що ти вже дорослий, тому грайся у дорослі ігри.

Батько вийшов, а Тарас залишився. Все, що йому було сказано правда, та цю правду важко було прийняти. Його серце, насправді, шукало іншого серця, та душа хотіла бути вільною від цього загадкового почуття.

- Я повинен із кимсь поговорити, Віктор, він чекає на мене, згадав Тарас. Через кілька хвилин був у товариша.

- Проходь друже, я знав, що ти усе ж прийдеш, сказав Віктор.

- Та я так, проходив повз будинок і вирішив зайти, - оправдовувався Тарас.

- А ти не вмієш брехати, я казав, тебе виказує обличчя і очі також. Ми самі, говори що трапилось.

- Я не розумію себе, боюсь себе і ненавиджу себе. Лише не смійся, мені маряться дівчата, з якими я не можу помиритися, бо не приймаю їх, як рівних нам.

- А ти подумав, чим ми кращі від них?

- Не знаю, але хіба варто про це говорити.

- Не будь упертим, друже, щоби життя тебе не лякало, полюби його. Усвідом свою гордість і подумай про щось суттєвіше за дитячі вибрики. Минуле залиши у минулому і почни жити спочатку. В тебе вийде, неодмінно вийде і ти відчуєш радість життя, почуєш своє покликання. Ти надто зациклився на собі, не роби з себе ідола. Комусь терпіння увірветься і ти опинишся на краю прірви і кращим твоїм вибором буде зірватися донизу, не роби ні собі, ні іншим боляче. А що до твого серця, то воно відчуває прихід кохання, хоче половинки, яка десь є, тужить за нею, та це лише бар’єр, який ти мусиш переступити, бо там, за кулісами, твоє щастя. Ти можеш не погодитись, але маєш можливість перевірити себе і врешті – решт дати надію щастю, яке ти віддаляєш.

XI

Поділитися хорошими новинами і просто розділити свою радість Оксанка пішла як завжди до Ірини. Двері відчинив Руслан, що дуже насторожило Оксанку.

- Де Ірина? – з помітним хвилюванням у голосі питала Руслана.

- Вийшла з дівчатами. А чому так з досадою і з недовір’ям питаєш.

- Намірів твоїх не знаю.

- З чого це ти я ж кохаю Іринку більше ніж життя і клянуся всім найсвятішим, що понад усе прагну одружитися із нею.

- Пробач, Руслан, але повірити комусь із твоєї статі для мене не так вже і легко, та я вірю подрузі, на яку майже у всьому рівняюсь.

- До зустрічі із тобою, я не вірив, чесно кажучи, про міцну жіночу дружбу.

- Яка базується на любові, - весело сказала Оксанка.

- А я бачу в тебе і настрій покращився.

- Так, бо у мене не залишилось сумнівів щодо тебе. Хоча, я не дружу, не поділяю думок і не довіряю хлопцям, з тобою, все навпаки, бо ти коханий моєї найкращої подруги, так Іра, це перше, що у нас є спільного. Є ще і інше, багато, можна сказати, схожого, та є лише те, єдине, із чим ти ніколи не згодишся, це я знаю напевне.

- Мені цікаво, що це?

- Я знаю, що цікаво, та давай цю розмову перенесемо на інший раз.

- Погоджуюсь, тільки, коли ти подаш руку на знак дружби, міцної, міцної, такої, як у тебе з Ірою.

- Я спробую стати хорошою подругою. Подає руку.

- Спроба, для мене значить, а може оформити все у письмовій формі, - весело казав Руслан потискаючи руку Оксанки.

- У письмовій формі у присутності Іринки, - жартома відповіла Оксанка.

- Дочекаємось, та поки нашого щастя ще немає, дай будь ласка відповідь на запитання: що ти найбільше цінуєш у людях, за що їх любиш і що тобі у них не подобається, чому ненавидиш чоловіка, і як розцінюєш зраду і любов?

- І багатьом ти задаєш таке велике запитання.

- А ти не ухиляйся від відповіді, бо я ображусь.

- А я і не збираюсь ухилятися. У людях я ціную щирість, мужність, доброту. За що люблю, це лиш серце знає, та не розголошує такі таємниці. Що у них не подобається, це те, що вони не гуртуються, як колись, а без єдності немає нації. Ненависть – це почуття, зневага, це щось інше, ближче до байдужості, саме оця зневага розділяє мене від чоловічого світу. Зрада – найпідліший вчинок притаманний чоловікам. І лише любов є найпрекраснішим почуттям, що освітлює світлом радості душу.

- Екзамен ти здала на п’ять, вітаю. Коса рано чи пізно потрапляє на камінь.

- Ти про що?

- Про зневагу до чоловіків і ненависть до жінок, бо усе інше, як на терезах, на одному рівні, на одній вазі, залишається лише справу у свої руки взяти долі.

- Мені важко розгадати твої загадки.

- Відгадка у них одна, це Тарас і Оксанка.

- Я вдам, що просто не чула цього. Ввійшла Іра. І дівчата обнялися.

- Що це виробите? – жартівливо питав Руслан у дівчат.

- А що і тобі хочеться?, - питала Іра.

- Звичайно, бо у цій кімнаті не двоє, а троє друзів. І до того ж серця трьох відчувають більший приплив.

Підходять і обіймаються троє.

ХІІ

Хоч і була заклопотана різними справами Любов Богданівна. Та для сина знайшла час. Знала, що з Тарасом розмовляв Григорій Ярославович, та боялася, щоб чоловік не накричав на нього. Все шукала підходящої хвилинки, коли все ж зможе поговорити із своїм сином.

Зготувавши, якось, вечерю, вона роздумувала в голос.

- Мій Тарасик, я його виховала так, як завжди хотіла. А він так швидко виріс і раптом став не тим, не тим милим хлопчиком якого любили усі. Найгірше, він став дуже впертим, а я боюсь, що саме ця впертість може згубити мого синочка. О, як йому допомогти, що мені такого для нього зробити, щоб він загорівся до життя. Може, так я вмовлю його поїхати до бабусі, або ж, запрошу у гості Руслана, тільки він, всі роки, мав вплив на мого синочка. А зрештою, я його мама і я не можу більше настроювати себе, як настроюють гітару і не можу більше вибирати час, я все сьогодні скажу своєму впертому сину, на якого не діють, давно не діють ні прохання, ні застереження.

Побачивши рішучу матір і зразу здогадавшись про те, що буде казати, Тарас присів і тихо сказав, що його болить голова. Він не брехав, голова дійсно боліла, та він розраховував на те, що мама змінить розмовну тему. Не хотів ще раз чути те, що казав батько і Віктор.

- В цьому домі голова болить всіх синку, але не лише голова, болить і серце, а очі не можуть вже бачити те, що бачать. Кого я виховала, мені страшно, кого привела на світ. Краще б у мене народилася дівчинка, може б із нею не було таких проблем.

- Ти про які проблеми мамо – вдавав, що не розуміє Тарас.

- Про твої.

- У мене єдина проблема, куди піти працювати, я вже майже закінчив навчання.

- Ні, це не те, ти добре знаєш про що я.

- Про те, що батько, про те, що Віктор і всі ви навіть праві, люба матусю. Я не хочу нікому ускладнювати життя, знаю, що ви хвилюєтесь за моє майбутнє, за моє щастя, але щасливим можна бути не лише в обіймах дівчини. Щастя кожен розуміє по своєму. Я от бачу його зовсім інакше.

- І доки ти ще будеш нізащо ненавидіти дівчат?

- Пробач мамусю, та така уже моя доля.

- Ні, не доля, а впертість, яка ніколи не рівнялась із щастям.

- Всі все не можуть отримати, всім щось доля дає, а щось забирає.

- Твої переконання, що вони зробили із тебе, синку, бачиш, зачинили у кімнаті і диктують яку реальність.

- Живу, діяльну.

- Ненависть, жорстокість, зрада – це три спільниці, які призводять до найбільших злочинів, ти заплутався у павутинні життя, але ж ти не комаха, ти людина. Маєш бачити двері, які тебе виведуть на світло. І пам’ятай, що ми, жінки, рівноправні з чоловіками, виходячи із будь яких обставин ми йдемо із ними пліч опліч.

- Я ще раз погоджуюсь із тобою матусю, та пообіцяти такого нічого не можу.

- То хоч із повагою стався до дівчат, ти в мене культурна людина.

- О, так, це зроблю, це потрібно, але майбутнє я собі виберу сам.

ХVIII

На сей раз Іра прийшла до Оксанки. Зустріла радісну бабусю, яка відчинила їй двері.

- Здрастуйте, Галино Семенівно, як ся маєте?

- Слава Богу, здорова.

- А Оксанка є?

- Спить, дуже солодко спить.

- То ж вибачте, що турбую, з вашого дозволу, зайду пізніше.

- Не йди Іринко, а проходь на кухню, я млинців напекла, пригощу.

Іра не пручалася. Все ж зайшла

- Очевидно, Оксанка розповідала тобі про те, що я її бабуся.

- О, так, а з яким захватом це говорила. Дуже все ж вона рада, що ваша онучка, любить вас.

- А я дуже люблю її, з великим нетерпінням чекаю коли вона повезе мене у село, до своєї сім’ї. А ж не віриться, за стільки років і таке диво. Яка я щаслива, ох яка щаслива. До мене повернулася радість життя, я не просто позбулася обридливої самотності, я віднайшла втрачене. А поки не втратиш, доти не зрозумієш, яке воно цінне. Мені не вистачить життя, щоб подякувати Пречистій, за такий най вартніший подарунок.

- Це так, це дійсно так. А головне що ви нарешті будете жити, позбувшись минулого, яке гнітило, як каміння трималося шиї, га у потрібну хвилину ці каменюки болю попадали під ноги і там, під ногами, стали зовсім не помітними.

- Ще кілька днів і я поїду із Оксанкою в село, щоби лиш ці дні швидше настали.

Чайник скипів і бабуся зробила чай і подала із млинцями. Прокинулась Оксанка, зайшла на кухню чуючи розмову бабусі і Іринки.

- Здрастуйте, - привіталася Оксанка, цілуючись з бабусею і подружкою. Присіла до столу і разом зі всіма снідала.

- Оксаночко, казала Іринка, до подруги, коли вони вийшли на вулицю, у мене є до тебе велике прохання, та я розпочну із того, з чим воно пов’язане.

- І з чим, - посміхаючись питала, Оксанка.

- В останній день літа у мене з Русланом весілля.

- О, я така рада, це надзвичайна подія.

- І найбільша моя перемога.

- Казка із хорошим закінченням, хороша казка, а ще коли вона твоя, то цим все і сказано. Вона твоя.

- Моя радість немає меж, бо ж відомо, що щастя – це паспорт долі.

- Це так, але і моя радість за тебе, також немає меж.

- Розділяючи мою радість тобі, поправу, належиться бути у мене старшою дружкою на весіллі і це без відмов.

- Хоч як мені цього, повір, не хочеться, та для тебе я зроблю це.

- Єдине, на що прийдеться тобі зважити, що твоїм дружбою буде брат Руслана, Тарас, про якого дещо тобі відомо. І єдине прохання до тебе, не дуже ж то переймайся його викривленими висновками про нашу стать. А вони думаю будуть.

- Може це буде і важко, та це я зроблю з любові до своїх друзів Ірини та Руслана.

- Та це зваж на те, що Тарас відповідає твоєму, можливо дитячому ще ідеалу, як зовні, так і рисами характеру.

- Це натяк на почуття?

- Можливо.

-Я не ображаюсь, а скажу гордо, що кохання не мої пісні і хто знає колись, може і мріяла.

- А як захоче, то на краще.

Подруги переглянулись і розсміялись.

XIV

- Моя люба бабусю, їдемо у село. Моя мама любить лише приємні несподіванки. А побачення із вами буде найприємнішою несподіванкою. Якщо ми за годину виїдемо, то ще на вечерю встигнемо.

- Так, Оксаночко я готова їхати, хоч мені дещо моторошно і дуже соромно, але я впевнена, що мені варто поїхати, хоча б для того, щоб побачити дочку і інших онуків. Їдемо.

Степанія Ярославівна варила вечерю. Раптом загавкала собака і вона виглянула у вікно. Бачила дочку із якоюсь жінкою, що так не рішуче заходила на подвір’я, та вирішила що це хтось із сусідів і не стала приглядати. В кімнату увійшла тільки одна дочка. Зрадівши приїзду донечки Степанія Ярославівна забула і питати хто був із Оксанкою на подвір’ї.

- Матусю, ти любиш приємні несподіванки і живі подарунки, я віднайшла такий подарунок, якого тобі так не вистачало.

- Що за сюрпризи доню, - питала здивовано Степанія Ярославівна.

- Бабусю, проходьте, казала весело Оксанка відчинивши двері, за якими стояла Галина Семенівна із повними очима сліз, та коли переступила поріг і зайшла до кімнати розплакалась в голос.

- Мамо! – радісно вигукнула Степанія і вони обнялися.

- Дочко пробач за те...

- Ні, чого просити пробачення, моя провина була також. А краще скажіть, як батько, брати.

- Батько помер, та смерть була у нього страшна, не хочеться, навіть, розповідати. Та все ж, він любив тебе доню і так хотів бачити, та був як ти знаєш, дуже впертим і зізнався про це аж на посмертній постелі, дуже жалкував, що все так вийшло.

- Я шукала вас, неодноразово.

- Одразу, після твого весілля, на якому нажаль не було нас, я із твоїм батьком поїхали в Одесу, до твого брата, який підтримав батька і розлютився на тебе не менше нього. Я ледве умовила чоловіка повернутися. Звісно ж, на іншу квартиру. Та все ж, я мала надію побачити тебе. Несподівано захворів твій батько і я не могла зайнятися твоїм пошуком. Хвороба виснажувала, та твій батько був мужній. Два роки безперервної боротьби положили кінець усьому. Він помер. На похорон приїхали сини, без дружин і дітей. Через три дні усі поїхали, залишився зі мною тільки один онук, який, ще перед смертю дідуся був у нас, проходив медичну практику у клініці де я працювала.

Листуються зі мною усі сини, в кожному листі запитують про тебе, тепер буду мати що їм відписати. Ось так я жила доню, не хочеться згадувати свої сірі будні.

- Тепер мамо, вам буде веселіше, живіть у мене, скільки захочете. Я така щаслива знову вас бачити. А ще, мені дуже цікаво, як вас відшукала моя Оксанка, чи то ви її.

- Вона, наша Оксаночка жила у мене, спокійно почала переповідати все по – порядку.

Прийшли брати, Оксанка вже наперед про все їм розповіла. Привіталися із бабусею і з цікавістю спостерігали за нею і матір’ю.

Після вечері діти пішли спати, а Галина Семенівна із дочкою не спали до ранку. Їм було про що поговорити. Узгодили, що тепер будуть завжди разом, а на свята будуть просити братів, щоб приїхали, бо так хотілося усіх побачити. І вони вирішили що так буде.

XV

До кінця літа Оксанка була вдома, була у них і бабуся, сподобала собі сільське життя, полюбила онуків. Всі вже звикли, що мають бути разом. Веселіше було із матір’ю Стефанії.

Оксанка допомагала матері по господарству, а у вільний час ішла на своє улюблене місце над рікою, порозмовляти із природою, або просто сиділа біля вікна чи в своєму вишневому садочку і читала.

З Ірою і Русланом бачилась рідко, оскільки жили вони у місті. Дванадцять днів залишилося до весілля подруги, а Оксанка хвилювалася так, ніби це її весілля. Та найбільше боялася вона зустрічі із Тарасом. Чому боялася, та хіба розуміла чому. „Мій ідеал, невже правда” – годинами роздумувала над цим. „- А якщо так, якщо я закохаюся?” Ні, не хочу, не хочу цього. Як не старалася, та ніяк не могла прогнати думку, яка диктувалася серцем, яке поза її волею хотіло і навіть прагнуло кохання.

Такі ж хвилювання були і у Тараса. Руслан довго вмовляв його, щоб він був йому за старшого дружбу. Зрештою він згодився та лише таму, щоб не образився Руслан. Його переслідувала думка про поцілунки. Знав, щоб поцілувати дівчину, треба чималих зусиль прикласти, як це заставити себе, зіграти роль, яка була йому не під силу. А тут, ще й необережні слова брата, про те, що вона йому сподобається, бо у всьому погляди сходяться, а ще, що вона дуже вродлива і схожа із ним. Не вірив у це, та ці слова дзвеніли, як великодні дзвони у нього у вухах, ще й досі, напередодні весілля. „Я повинен зіграти роль, це всього – на всього два дні, а потім, як би нічого і не було” – заспокоював сам себе Тарас. О, як зраділа Тарасова мама, коли Руслан запросив її з чоловіком на весілля, а сина обрав за дружбу. Вона вірила в те, що Тарас, а ж після весілля брата примириться із жіночою статтю. І навіть до неї підкрадалася думка про те, що, можливо, закохається. Добре розуміла, що зараз лише почуття змінять його, що він стане таким життєрадісним як раніше.

Що думав батько, не відомо, та очевидно що був задоволений, бо все ж присів біля сина і розповів йому, як він дружбив у свого шкільного товариша.

І нарешті у село приїхала Іра.

- Пора запрошувати на весілля, - нагадала їй мати.

Дуже сподобалось Оксанці з білою квіткою у косах запрошувати гостей.

Літо доживало свої останні дні. У Сокульських ішла інтенсивна підготовка до весілля. Зійшлися сусіди, поміч була.

Приємно було вибирати весільне вбрання для нареченої, яка у цьому виборі була дуже вимоглива. Весь день стратили, та нарешті одне все ж таки задовольнило Іринку, а вона у ньому була, як справжня королева. Фата була дуже довга, бо саме така подобалась нареченій. І єдине, що із туфлями була невеличка проблема, Іра, як і Оксанка носили взуття, таке, як у попелюшки, так часто жартував Руслан. А оскільки колір мав значення, прийшлося уважно передивитися не все взуття на ринку і в магазинах. Та, на щастя знайшли. Тепер вже подруги полегшено зітхнули, бо їм вдалося купити те, що хотілося і таке, як хотіли.

Минав останній тиждень Ірининого дівування. А останні дні наречена вже навіть почала сумувати за коханим.

XVI

І от прийшов день якого так усі чекали. Іра дуже нервувала. Стоячи біля дзеркала вперше так довго дивилася на себе. Оксанка і Надя заспокоювали подругу.

- Ти найкраща наречена, яку я лише бачила, - щиро казали Оксанка.

- І король би не відмовився від такої вродливої нареченої, - підтверджувала друга дружка, студентська подруга Надя.

- Спасибі за підтримку дівчата, та я відмовляюся від будь якого знатного принца, бо мій Русланчик усіх їх перевершив.

- О, ти веж із перших днів, проявляєш властивості вірності, - сміялася Надя.

- Кохання і зрада несумісні, - впевнено казала Іра.

- Іринко присядь, я із Надійкою фату поправимо, а то трохи на ліву сторону зсунулась.

- Дівчатка, я так хвилююсь, так хвилююсь.

- Тобі нічого хвилюватися, Руслан приїде, а побачивши яка ти сьогодні гарна ще більше закохається, - підбадьорювала Оксанка.

- Іра, а скажи мені будь ласка який із себе мій дружба? – запитувала Надя.

- Вродливий, високий хлопець, та більше не можу сказати про нього нічого, бо сама на передодні весілля його побачила вперше. А от Тарас, Оксанки дуже впертий, та зате у нього багато хороших якостей.

- Нічого, що впертий, побачивши свою дружку забуде і як називається, - бадьоро казала Надя, бачачи як Оксанка починає червоніти.

- Іринко, весілля у тебе, тож давай Надійко зосередимося на подрузі.

У хату забіг сусідський хлопчик і сповістив дівчат про приїзд нареченого. А на подвір’ї вже чекали гості і з весільними старостою Козульським Ігорем Михайловичем.

Дорогу на подвір’я перегородили нареченому діти і парубки звичайним письмовим столом, на якому запалена свічка і образ Пресвятої родини.

Весільна атмосфера сприятливо діяла на усіх. Жарти, дотепні слова врешті поступилися конкретним діям. Парубки діставши за наречену від Руслана кілька пляшок горілки, а діти смачного печива, спокійно звільнили прохід.

Старости привіталися, обнялися. Ігор Михайлович запитав ввічливо, що потрібно цим мирним людям, що прийшли. І вже за хвилинку вийшов сусідський парубок переодягнений нареченою з великим будяком у руці. Розмальоване обличчя швидко привернуло увагу і на устах у всіх присутніх з’явилася посмішка. Переодягнений парубок метнувся до Руслана і намагався його поцілувати, та Руслан ухилився від поцілунку, заявляючи, що ця наречена не його. Потім це кілька жінок і зовсім юних дівчат виходило у ролі нареченої, та жодна не задовольняла гостей. І нарешті вийшла та котру так всі бажали бачити. Повільно сходила по східцях, відчуваючи себе королевою, а вигляд натякав на те ж. Під східцями, під руку взяв її батько і підвів до Руслана, який зачаровано дивився на свій вдалий вибір. Без слів обнялися. Наречений підняв з обличчя нареченої фату і дозволив собі поцілувати її в присутності гостей. Кілька пляшок шампанського відкрилися і гостям почали наливати. Перші випили молодята, які вже встигли обмінятися подарунками, потім дружки з дружбами пригощали гостей печивом.

Як не дивно і в Оксанки і в Тараса сьогодні настрій був піднесений. Вони посміхалися, жартували, та це поки з нареченими.

Майже на дві години затягнулося вінчання. Та про те, гості не виглядали втомленими. А молоді були безмежно вдячні священикові, коли дочекалися, коли він назвав їх подружжям.

Після шлюбу священик привітав подружжя, жартівливо пояснив їх подружні обов’язки. Дозволив піти, залишивши собі на кілька хвилин Тараса і Оксанку, щоб засвідчили підписами шлюб Руслана і Ірини, як свідки. Отець Микола, жартував з дівчиною і парубком, які йому сподобались, казав, що із них прекрасна б пара вийшла і що коли надумають взяти шлюб то щоб про нього незабули, тільки в нього і у цій сільській церкві. Оксанка присоромлено опустила очі, а Тарас запевнюючи що буде саме так. Виходили мовчки, поряд, але не брались за руки, за порадою священика, який із дяком любувалися і цією парою.

- Вони такі схожі, - казав захоплено дяк.

- Наступне подружжя, посміхнувся отець Микола.

Під церквою чекали вже їх.

- Ми думали, що ви вже там шлюб берете, моргаючи на Руслана, - казав другий дружба Віталій.

- А чому б і вам не піти до вівтаря, - весело відповідав Тарас дивлячись на щасливих Віталія та Надійку.

Всі посміхнулися і пішли за старостами, які, здавалося, за покликанням були спортсмени – легкоатлети.

Через кладку Руслан переніс свою кохану дружину на руках, це саме зробили і дружби, чого ніяк не могла сподіватися Оксанка, їй було дуже приємно, та не менше задоволення отримав Тарас, коли ніжно – білі руки дівчини легенько обняли його за шию.

Весільний староста запрошував гостей до святкового столу. Помолилися, за сільським звичаєм і вже потім випили за молодих. Оксанка відчула приємне сп’яніння, не могла нічого їсти. Не міг їсти і Тарас, та заставляв себе подумки так, як у дитинстві батьки.

- Ти чому не їси Оксанко, - питав Руслан, який сидів поряд.

- Не бійся, не погладшаєш, - казав чоловік, який сидів поряд.

- Я, напевне, не схильна до цього – присоромлено казала Оксанка.

- Дружку потрібно годувати, або добре припрошувати їсти, щоб вона вподобала собі дружбу, – казав Віталій, легко обнявши Надю.

До молодих підходив староста і перевіряв чи усе є на столах. Глянув на Іру і жартома сказав: - Заміж іти – треба знати, що нема ні вислуги, ні відставки.

- Не лякайте, пане старосто завтрашнім днем, бо і він мені буде любим.

Ігор Михайлович посміхнувся і сказав до Руслана: „А ти пам’ятай, той свою сім’ю чубить, хто чужу жінку любить”.

- Дякую за хорошу пораду, та нехай чужих жінок люблять чужі чоловіки, я багато не втрачу, - посміхаючись казав Руслан.

Переглянувшись гості засміялися.

Хтось із гостей голосно сказав наступне:

- „життя складається із діяльності, але ж так багато є ледарів, то що вони не живуть?”

- Хто живе тільки для себе, сам із собою вмирає, а хто живе для людей, буде життя і після смерті, а ще є такі , що живуть ні для себе і ні для другого, от отакі ще в житті вмирають – червоніючи казала Оксанка.

- Життя складний процес і вся наша діяльність чи бездіяльність це підтверджують. – казала котрась із дівчат.

- Де сови гучать і скрегочуть сороки, там соловей мовчить, - саркастично казав до дівчат Тарас.

- Коли хочеш, щоб інші не називали тебе дурнем перестань називати себе мудрецем, - не втерпіла Оксанка.

- А я бачу інколи жінки бувають розумними, - продовжував у тому дусі Тарас.

- А що хлопці розумними народжуються, та якими вони виростають, - казала замислено і дещо роздратовано Оксана.

Тарас, я іншого боку біля якого сиділи самі хлопці завів із ними розмову, так би мовити, проти дівчат. Звинувачував їх навіть і не в їхніх злочинах, прирівнював їх до тварин. Хлопці радо слухали, підтримуючи у всьому. Оскільки він це говорив тихіше, то лише Оксанці вдалося почути ці принизливі, як на її стать неправдоподібні речі. І тому вона вичікувала хвилинки, коли її злість трохи вщухне, щоб заступитися за свою стать, та кожне слово сказане Тарасом, було новою хворостиною кинутою у вогонь неминучої сварки.

- Товариство із зіпсованих холостяків тут не з фортуни жінконенависнику, - крізь сльози сказала Оксанка, що так сподівалася на взаєморозуміння.

- Не личить дружці плакати біля дружби, - казав Руслан, здогадуючись що могло трапитися, ледь зберігаючи спокій, витирав своєю хустинкою сльози Оксанці.

- А не подобається тобі, то віддай мені, - жартуючи казав хтось із хлопців.

- На чужий коровай очей не піднімай, - дещо з образою казав до нього Тарас.

- Оце мені вже й може подобається братику і зваж, що якби зникли дівчати й жінки, то хлопці і чоловіки залишились самі, були б чужинцями у цьому світі. Бо ж жінка єдина радість чоловіка, а без неї все не потрібне і мертве, - переконливо казав Руслан.

- Жінка – це помилка Бога, яка його зрадила згрішивши у раю, - казав Тарас.

- Єва і Адам – життя і Земля. Створена після чоловіка, досконаліша за нього. Перебуваючи лише у блаженному не віданні лише помиляється, а справжній грішник чоловік, - піднесено казала Оксана.

- Жінка – це все те, що Бог забрав у чоловіка, але у чому , він йому не відмовив, - казав посміхаючись староста, що підходив до молодят.

- І тільки жінка може вчасно зупинити час, - підтримуючи Ігоря Михайловича казав Руслан.

- До таких чудових підходів потрібно налити, а перед тим як наллємо і вип’ємо, всі гості зараз дружно попросять дещо молодять, - казав староста.

Люди почали співати гірко. Піднялися молодята, поцілувалися, потім співали дружбам і дружкам. На третій раз, а ж як заспівали підвелася ображена на Тараса Оксанка, не зважаючи на те, що він устав одразу. Поцілунок був ніжний і щирий, але дуже короткий. Віталій і Надя піднялися із крісел одразу і показали гостям мистецтво справжнього взаємного поцілунку.

Здавалося, Тарас і Оксана припинять свої дискусії, перейдуть до жвавої розмови, забудуть про образи, та нажаль нічого не змінилося.

Гості пішли до танцю, на запрошення старости весільної забави.

- Жінки рівні із чоловіками перед законом, у двох статей однакова правоздатність і однакові можливості її реалізації. Вони, зокрема, забезпечують їм рівні права при укладанні договорів і управлінні майном, а також рівне відношення до них на всіх етапах розгляду в судах і трибуналах. Обмеження правоздатності жінок, вважаються недійсними. Місце перебування, проживання за свободою вибору також однакові, - впевнено казала Оксанка Тарасові.

- І що ж це за права такі, де ти їх прочитала? З іронією питав Тарас.

- Їх проголосили держави – учасниці Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок.

- Організація Об’єднаних націй перестаралася, рівноправність двох статей несумісна, знову з іронією казав Тарас.

- Воістину, що не могли чоловіки, те змогли жінки. Історія дає нам величні приклади самопосвяти і жертв жіноцтва для добра вітчизни чи народу у часах давніх і нових. Легендарні Іфігенія й Андромаха часів Троянської війни; жінка Госдрубаля Карфагенського, Клеопатра Єжнетська; сестра Спартака Аїда Арабська; Цариця Грузії Тамара; Жанна д 'Арк, про яких пам’ять – житиме серед людства довгі віки. Щодо жінок України, ми також маємо чим пишатися. У княжій добі – це Либідь, сестра легендарного засновника Києва. А також Гіпероха, Лаодика, Уліба, княжна Ірина Аскольдова, княгиня Ольга, Малуша Любченка, княгиня Рогніда Рогволодівна, Наталія Всеволодова, Анна Володимирова, Інгігерда – Ірина Ярославова, Лредслава і Доброніга – Марія - дочки Володимира Великого; Анна і Єлизавета і Анастасія – доньки Ярослава Мудрого; княгиня Гіда – Єлизавета Мономахова; Анна Всеволодівна, Євпраксія Всеволодівна; Марія й Агата Мономахові; Княгиня Христина Мстиславова, княгиня Єфросинія Мстиславова, княгиня Берладникава, Ольга Осмомислові; Анастасія Чагрович, Єфросинія Полоцька; Єфросинія – Ярославна Сіверська, Анна Романівна Галицька, королева Анна Мста славна Данилова, княгиня Констанція Львова, Ольга Аскольдович – Овруцька, Марта Борецька, княгиня Анастасія Слуцька, Олена Гринька, Роксана Раїна Могиляка княгиня Вминевецька. В козацькій Україні: Цісарева Османська – Ганна Фатима, жінка гетьмана Богдана Хмельницького, Роксана Хмельницька, Олена Завісна, Олена Виговська, Олена і Катерина Хмельницькі, Пріська Яненко – Хмельницька, Марія Магдалина Мазепина, Мотря Кочубеївна, Поліїха Полковниця Фастівська, Анастасія й Уляна Скоропадські, Ганна Орликова, Єлизавета Петрівна, цариця Російська.

Письменниці і артистки: Олександра Кулішеві ( Ганна Барвінок ), Марія Марков'яка (Марко Вовчок), Надія Білозерська, Людмила Драгоманова, Теофіла Романович, Олександра Єфименкові, Ольга Косач (Олена Пілка), Наталія Кобринська, Марія Садовські, Софія Русова, Надія Кибальчич, Катерина Антонович, Марія Адасовська (Заньковецька), Любов Яновські, Людмила Березина – Василевська (Дніпрова Чайка), Юлія Снайдер – Нементорська (Уляна Кравченко), Марія Грінченко (Загірня), Ольга Кобилянська, Олександра Косачева (Грицько Григоренко), Людмила Старицькі – Черняхівська, Олена Киселівська, Ганна Борисоглібська, Лариса Косач – Квітка (Леся Українка), Катя Гриневичевева, Христя Алчевська, Наталія Романович – Ткаченко, Катерина Наметова, Марта Писаревська, Олександра і Глафіра Псьол, Стефанія Лобода, Іванна Затиркевич, Любов Молотковська, Настя Переверзєва, Меланія Загорська, Катерина Соколівна, Олена Косач, Софія Ковалевські, Фернандо Смоленська, Елеонора Стечинська, Марія Савина, Антоніна Осиповичова, Уляна Суслова, Ганна Затиркевич – Карпинська, Михайлина і Ольга Рошкевич, Марія Проскуріна, Одарка Романова, Іванна Біберовичова, Марія Дейш – Соницька, Софія Станкевич, Євдокія Боярська, Галина Комарівна, Клементина Попович – Боярська, Софія Окуневська – Морачевська, Ольга – Олександра Бажанська – Озаркевич, Олена Родакова, Любов Лінницька, Францішка Волоська, Євгенія Яротинська, Зінаїда і Софія Левицькі, Володимира Жуковецька, Лідія Сохачевська, Костянтина Маміцькака, Соломія Крушельницька, Філамена – Юлія Лопатинська, Марія Крушельницька, Любов Жигмайло, Зінаїда Мирна, Марія Омельченко, Анна Ковачева, Людмила Волошка, Ольга Горська, Олена Кабарівська, Катерина Рубчакові, Одарка Шухевич, Ольга Дучимінська.

Митці і письменниці. Західної України: Марійка Підгірянка, Софія Дністровська, Марія Кузьмова, Олена і Ольга Кульчицькі, Ганна Чикаленко – Келлер, Ірина Невицька, Іванна Блажкевич, Софія Стадникова, Наталка Дорошенко, Галина Журба, Наталка Королева, Сидолія Никонович – Гніда, Олена Курило, Катерина Козак – Вірленська, Софія Борщакова, Дарія Віконська, Марія Дольницька, Михайлина Степанович – Ольшанська, Марія Морська, Єлизавета Скоропадські, Олена Сахновська, Софія Парафінович, Софія Яблонська, Любов Колеса, Ірина Вільде, Миколая Божуківна.

Митці й письменниці Східної України: Наталка Полянська – Василенко, Софія Налепинська – Бойчук, Варвара Андріянова, Ольга Дорошенко, Фросина Дарницька, Варвара Чередниченко – Ковалівна, Домініка Дудар, Введенська Наталія, Марія Литвиненко – Вольгемут, Наталка Лисенко, Віра Ничаївська, Галина Орлів на, Оксана Павленко, Олена Фурлива, Катерина Лазаревські, Софія Рокосовська, Зінаїда Радченко, Марія Котляревська, Олександра Козловські, Попова Катерина, Єлизавета Трипільська, Наталка Мирза, Наталка Забіла, Докія Гуменна, Мацієвська.

Можу ще назвати культурно – громадських і національних діячок різних століть. Жінок на Американському контингенті і зокрема охарактеризувати їхню діяльність як в мистецтві, так і в літературному житті і журналістиці. І тільки не думай, що це всі, ні це маленька горстка відомих жінок, яких знаю я, але є ще багато таких, про яких нічого не знаю, а взагалі є багато і досі нам не відомих імен, які заслуговують поваги і світлої пам’яті.

- О, так, ти маєш ким похвалитися, - знову цинічно казав захоплений розмовою Тарас.

- Жінка прощає презирство, грубість, ненависть, але ніяк не іронію, - ображена сказала Оксанка і повернулася, щоб піти. Руслан і Ірина спостерігали за ними, підійшли.

- З дозволу, я запрошую тебе Оксанко до танцю, а Іринці я дозволив запросити Тараса, - казав Руслан

- Як тобі наше весілля Тарасе?, - питала Ірина.

- Бездоганне, дивлячись на вас не можеш не думати про щастя, - посміхаючись казав Тарас.

- А як тобі у товаристві Оксанки?

- Я почуваю себе її учнем і це мені подобається

- Лише це?

- А ти хочеш почути щось інше?

- Все, що ти відчуваєш до неї.

- Я, не знаю, як це назвати, мені подобається і я навіть хочу проводити із нею час.

- О, це добре, дуже добре.

- Можливо, можливо.

- Що за таємниці, вона ображається на кожне моє слово, але ж це мої погляди.

- Тоді зміни розмовну тему.

Танець закінчився і Руслан із Тарасом обмінялися партнерками.

Наступний танець танцювали Тарас і Оксана. Не розмовляли, та з облич було видно, що думають про щось приємне.

Після танцю Тарас попросив Оксанку вийти із ним прогулятися.

- Найвищі людські добре, краса, воля і правда живуть у мріях, в реальному житті відсутні, через це і жити не хочеться, - замислено опустивши голову казав Тарас.

- Померти встигнеш, а жити потрібно, хоча б тому, щоб оживити красу, волю і правду в людських серцях, бути людяним, робити людей щасливими, бо саме в цьому сенс усього життя.

- О, чули б це наші вельмишановні депутати, а ще краще виконували і свої обіцянки.

Переглянулися, посміхнулися.

Говорили довго і на різні теми. Коли повернулися, то вже всі збиралися їхати до Руслана. Побачивши що вони повернулися, тримаючись за руки Руслан і Ірина переглянулися, та не спішили задавати жодних запитань. Всю дорогу співали українських пісень, які так любили Руслан і Ірина і їхні друзі і гості.

Другий день весілля був у Руслана. Весілля було ще цікавішим завдяки музиці і їхнім розважальним іграм. Але добігаю до кінця. Ірині зняли фату і зав’язали хустину, вона ще перетанцювала з дівчатами і парубками і на цьому весілля закінчувалось. Гості розходилися по домівках.

Перед від’їздом додому Оксанка знову сварилася із Тарасом, який відстоював чоловічі інтереси і засуджував жінок. Отак погано і розійшлися, не розуміючи, як розізлили Руслана і Ірину, а ще, що прирекли свої серця на страждання. Натомість Віталій і Надія вирішили не прощатися, а продовжувати зустрічі, які мали б їм дозволити пізнати більше одне одного, щоби у найближчому майбутньому, як у них усе вийде стати також подружжям.

XVII

Іванна Миколаївна була також на весіллі у Руслана і Ірини, разом із чоловіком і сім’єю Толочків.

Вся її увага була на прекрасну пару, як усі зауважили, Тарасу і Оксанці. Ой не важко було здогадатися, що Оксанка наступне кохання Тараса. І знову її бажання не реалізуються. Знову її дочка залишиться в тіні. О, це не давало їй спокою.

- Що тобі жінко, - питав Петро Федорович.

- Не чіпай мене, бо я зла.

- О, ти дуже розлючена, та хто є тому причина, чи не я?

- Ні, я сама собі причина.

- Ти сама себе звинувачуєш, та я тебе просто не впізнаю, чи може на весілля мені і нену підмінили.

- Облиш свої жарти, щоб бува не став моєю жертвою.

- Жертвою, це вже набагато складніше, та ти у мене і мухи не вбила, то чому мені тебе боятися.

- Залиш мене будь ласка, залиш.

- Ти просиш неможливого, не ображайся, я не можу, а коли ти в відчаї накладеш на себе руки, тоді що? Ти подумала про мене, про наших дітей, як ми житимемо без тебе кохана.

- До відчаю це не дійде, до самогубства тим паче. То ж будь ласка залиш мене саму.

- Але я умію вислуховувати, розраджувати і допомагати і навіть, деколи вгадувати.

- Не знаю, що я ще можу зробити.

- У цьому випадку абсолютно нічого. Долю конем не об’їдеш, все, нажаль, відбувається поза волею людини. Змирися із тим, що Тарас не буде нашим зятем, мені теж прикро, але що вдієш.

Іванна Миколаївна погоджувалася із словами чоловіка повністю. І лише думки про долю, про незрозумілу долю, її це довго непокоїли. Згадувала своє дівування. Свого першого хлопця, з яким зустрічалася маже п’ять років. Їхньому коханню заздрили і дивувались. А напередодні весілля він розбився на мотоциклі. Важко пережила біль втрати коханого і ніколи не думала, не хотіла навіть вірити у те, що зможе вдруге закохатися. Та саме так і сталося. Вона закохалася, вийшла заміж...

Минулого не повернути, майбутнє не наворожити. Підганяти події не потрібно, час все і всіх розставить на свої місця. У неї хороші діти і вони заслуговують, як і всі інші, не щастя, якого сподіваємося, прагнемо. Син знайшов свою половинку, вона як мати, дуже задоволена його вибором. А дочка, вона у відчаї, та час їй допоможе, а життя запросить на рушник щастя – долі і для неї гідного нареченого. Все має бути добре. На це просто не можливо не сподіватися. І вона у це вірить.

XVIII

Одразу після від’їзду Оксанки Тарасу здалося, що у нього пів - серця забрали. Із першої хвилини розлуки йому ставало все сумніше і сумніше. Картав себе за те, що так погано розійшлися. А з іншої сторони, він пишався тим, що думки про Оксанку скоро залишать його і він зможе жити так, як жив до того часу, як побачив її вперше.

Несподівано, сильно заболіла голова і він ліг на ліжко. Проспав до вечора другого дня. Ніхто його не турбував, ніхто не чіпав. Прокинувся із думкою про Оксанку. Бачив її не заплющуючи очей. О, це йому дуже подобалось. Забувши приємніші спогади. Згадав той переший несміливий погляд, першу щиру і дещо сором’язливу усмішку, перше солодке слово, гарячі уста, які розквітали від поцілунку.

Йому, неодноразово казали, що у нього вродлива дружка, та він бачив, насамперед її у очі. Чув далеко не усі прізвища, та йому було приємно, що вона так багато знає. В цей час, коли вона говорила у нього були дивні бажання. Він поза все прагнув обняти її, поцілувати, сказати їй щось дуже приємне. Зупинило бажання його вперте переконання. І що ж він, замість того, щоб сказати те, що так хотів, сказав зовсім інше, сказав те, що не могло не образити Оксанку. Вона пішла, а він залишився. Залишився, щоб роздумати і зважити. Зважив. Аналізував. Подумки сварився із собою, та це нічого не вирішувало. Та проте був хороший варіант. Знав, що може попросити брата і Руслан неодмінно подбає про наступну зустріч. І зробить це із великим задоволенням. Може, на це б вже і зважився, якби не безглузді переконання та чомусь сталося зовсім не так. Виправити становище було зовсім не важко, та Тарас і не думав про ще одну зустріч, якої так жадало поєднання із тим другим. Але ж коріння може підгнивати, може бути не придатним і врешті плід цей може засохнути, зігнити. Та чи так це у житті? Як воно усе насправді. О, це Оксанка, щоб він про це дізнався.

Зайшов Руслан і хвилин п’ять постояв, щоб його помітили.

- А, Руслан, як тобі спалося?

- І тобі я бачу добре.

- Здається так.

- Але ж я помічаю, ти сумуєш?

- О, ні, немає за чим.

- А от за ким є.

- Ти про що, братику.

- Про красуню Ксеню. Що, жалієш, що посварився із нею.

- Так мало бути.

- Не виправдовуй себе.

- І без прощання вона була вдоволена.

- Ти хоч усвідомлюєш що кажеш?

- Думаю що так.

- Думаєш? Та ти ж дорослий хлопе3ць, в найближчому масі працюватимеш із дівчатами, жінками, бо ми живемо у цивілізованому світі. У світі, де долю треба здобути самому, а ти випускаєш так легко із рук щастя.

- Воно саме вислизає.

- Не будь наївним, бо мені тебе шкода.

- Терпіти не можу, коли мене жаліють, бо я не жебрак.

- Та пожалкуєш що не є ним, бо зрештою ним якби і був, то думав насамперед про те, що народилось у серці.

- Ти про що?

- Попробуй запереч, що не закоханий.

- І що ти хочеш почути?

- Тільки правду.

- Можливо це так, але почуття теж згасають.

- Ти дурень.

- Якщо не хочеш почути поганих слів від інших, не кажи їх сам.

- Ти навіть її словами розмовляєш, може і її думками думаєш.

- А тобі не все рівно?

- Ні, бо я бажаю вам найкращого і не можу дивитися на страждання брата, через його тупі переконання. Вийди і запитай кого хочеш, всі тобі скажуть те, що ти ніяк не хочеш визнати, а я не можу мовчки спостерігати, почуття треба не викидати на сміття, а леліяти і оберігати.

- В адвокати напрошуєшся?

- Я знаю, щоб ти не казав, це все з досади, ти щира душа, душа віддзеркалення, у якій є і у Оксанці. Але ж від тебе так багато залежить. Щастя бажають тобі всі, хто тебе любить, щиро бажаю його тобі і я.

- Задовольнись своїм.

- Не змушуй мене думати...

- Думай що хочеш, а мені дай спокій.

- Нехай, я піду і мовчки спостерігатиму на свого зубожілого братика, який без жодних не це причин відмовляється від особистого щастя.

- О, ти ще й образився.

- Так ти зіпсував мені настрій, - зачинив невдоволено двері і вийшов.

- Що я накоїв, спам’ятався Тарас, адже правий Руслан.

Якийсь час ще ходив по кімнаті, потім присів на ліжко, переконав себе, що зробив і робить правильно. Посміхнувся сам собі і обняв подушку.

XIX

Минув місячи, Оксанка ніяк не могла оговтатись від весілля. Гірше було те, що була не на навчанні, а вдома і мала багато часу на роздуми. Її запитували про Тараса, про заміжжя і стільки йшло зусиль на те, щоб зіграти роль байдужої. В день це виходило, а вночі, обнявши подушку тихо плакала. Сон утік від неї, а різні думки осіняли її серце, та з жодного із цих думок вона була безсила боротися. І лише лірична поезія була бальзамом душі. Звичайно вона зрозуміла себе, своє серце, та безсила була щось вдіяти. Нікого і нічого, напевно так не боялася, як закохатися, та це все рівно сталося. Не зважаючи нінащо, їй хотілося дуже його побачити, почути голос. Навіть, хотіла відправити йому листа, якого подумки вже складала. Адресу пам’ятала і може б і зважилась, та боялася пережити те, що Пушкінська Тетяна. Хотіла буди йому царівною, ангелом. Для ангела немала крил, а от для царівни годилася, та де ж її царевич. Вона ж горда, як Наталка Верховичівна, але ж і Тарас людина. Може одружитися на якійсь іншій дівчині, навіть іншої національності. Може поїхати із нею у чужу країну. Невже так закінчиться власне кіно? Це так, думки, та чи вона кохана? Серце кричить що так, що інакше і бути не може, та от розум угамовує його. Та де ж гордість, вона ковзала по невідомій ковзанці її ж життя і напевно теж прагнула про те, що закохане серце.

Приходила в церкву, а отець Микола без жодних її слів, казав, що Тарас до неї повернеться, бо ще тоді помітив в його очах те, що приводить двох до церкви, щоб вийти єдиним цілим.

Ставши смиренно на коліна прохала єдиного – побачити його щасливим, хоча, навіть і не з нею.

В такий важкий для неї час, не могла забути Ірина, що є в неї подруга. Покинувши все, відчуваючи себе потрібною вдома, поїхала в село.

Зрадівши, взаємно, одна одній, подруги щиро розмовляли, не приховуючи навіть незначного.

- Давай поговоримо про моє весілля.

- Воно було бездоганним, ще й досі мені сняться окремі уривки.

- Це дуже добре, бо я навіть здогадуються які.

- Та це нічого не значить.

- Нічого не значить для кого?

- Для майбутнього.

- Ти що не хочеш заміж кохаючи?

- Навіть кохаючи, ніколи не вийду заміж.

- Не кажи так упевнено, якщо не зараз, то потім. Не сьогодні то завтра.

- А навіщо виходити заміж? Невже, щоб бути рабинею власного чоловіка?

- В коханні рабства не буває.

- Не буває кажеш, а поглянь на свого, де в кого було і взаємне кохання.

- Можливо ти і права, та не до кінця. Чоловік, який по справжньому кохає і поважає жінку не захоче рабині, а сам стане рабом для неї, коли вона, жінка робитиме те саме у них буде міцна і щаслива сім’я.

- Маєш великий досвід.

- Маю коханого чоловіка.

- І досить розумного. Пробач, що виявляю свої погляди, це так, ніби про вас двох, але це далеко не так, бо і справді, хто кохає, той не ображає.

- Ні, не ображаюсь, хіба ображусь, коли заперечу, що і сама закохана.

- Заперечувати не стану, бо це буде звичайнісінька брехня. Я дуже, дуже проти своїх переконань, закохана у Тарасика і це жахливо.

- Ні, це прекрасно, я з Русланчиком із самого початку знала, що саме так і буде.

- Може ви знали і про мох страждання наперед. Хоча я готова до цього, тільки би бачити якомога більше щасливих людей.

- Благородства тобі не бракує, але не варто жертвувати власним, можливим щастям.

- Щастям, та воно боїться мене.

- Тебе може боятися тільки зло, а Тарасик закоханий, та нажаль, впертий.

- От бачиш нічого із цього не буде.

- Але ж Русланчик його брат...

- Я благаю, не кажіть Тарасику нічого, не тисніть на нього.

- Та сам він не зважиться.

- Але я вмію чекати. І я буду сподіватися.

XX

Неспокійна поверталася Ірина до чоловіка. Вона думала про матір, про брата, який вже десь тепер доїжджав до Праги. Думала про Оксанку.

Мати залишалася сама, Ігор втікав від проблем, від власної совісті, а Оксанка вирішила чекати, хоч це чекання може стати і вічністю.

Руслан зустрів її замислену і заплакану. Забрав валізу, поцілував.

- Чи не образили тебе, бува вдома?

- Образити не образили, але засмутили до краю.

- До краю не так вже і страшно, добре що не до середини, - жартував Руслан.

- Все що ти кажеш мені до душі, але проблеми не зникають, самі по собі, їх потрібно вирішувати.

- Ми можемо допомогти?

- Боюся що ні.

- А що ж це за проблеми такі, кохана, розкажи будь ласка.

- Мама залишилась сама з тяжкими думками. Брат поїхав.

- Поїхав, куди?

- До Праги.

- Навіщо йому працювати на чужу країну, коли і його праці потребує Україна.

- Поїхав, радше, щоб втекти від себе, хоча це йому не вдасться.

- Це важко зрозуміти.

- Сказав матері, в якої вже є онук, що дуже хоче побачити Зіну, та боїться.

- Як це боїться?

- Боїться, що не зрозуміють його візиту батьки.

- Може у нього хороші наміри, батьківські почуття.

- Здається.

- То це добре, дуже добре, може коли повернеться зважиться і піде до них. Хоч я і проти таких методів, та може саме цей не добрий вчинок розкрив йому очі і він виправить зроблену помилку. Щоб Зіна тільки не була проти.

- Думаю не буде, любить його, а тепер ще є син. Звісно, мені дуже неприємно, що так сталося із такою хорошою дівчиною, що зловмисником є саме мій брат – невдаха.

- Не переймайся, сонечко, Ігор розумний і в глибині душі добрий, адже його виховувала мама.

- А ще, мені болить за Оксанку.

- Чи не закохана бува у Тараса?

- Так, дуже – дуже.

- То що і вона вперта.

- Я б не сказала, вона терпляча, я б так не змогла.

- Як це терпляча?

- Казала, що чекатиме, але це чекання може затягнутися.

- Я неодмінно поговорю із Тарасом, може за місяць часу, він усвідомив, от у Віталія і Надійки планується весілля.

- Оксанка дуже просила не робити цього, а я так хочу бачити їх разам, щасливими.

- Ідеальні пари мають бути разом, бо інакше, моя люба зіронько, навіщо жити. І знай, я не погоджуюсь із висновком Оксанки і зроблю другий хід, хід конем, - посміхаючись сказав Руслан.

- Тільки б вийшло на добре.

- На це я сподіваюся.

- Вийшло у нас, вийде у них.

- Але ж ти робив спроби, підходи і врешті я здалася.

- Буде і він робити, тільки б лишень серденько застукотіло сильніше.

- Хочеться, хочеться усіх зробити щасливими і Україна буде батьківщиною щастя.

- Так, моя ластівочко.

- Співай, співай мені мій коханий соловейку, тебе я не втомлюся ніколи слухати.

Розділ 5

І

Ні Ігор Сокульський не поїхав до Чехії, як всі думали. Хоча він дійсно збирався туди. По дорозі, заїхав провідати свого студентського товариша Василя і зупинився у нього. Василь, який добре знав товариша одразу запідозрив, що із ним щось трапилось. Розпитувати не було сенсу, бо добре знав, що тим тільки набридатиме, а в кінцевому результаті просто розсердить Ігоря, а цього йому зовсім не хотілося. З розмови він дізнався що його друг чимось дуже пригнічений, а це шукає роботу.

- Навіщо тобі їхати до Чехії, коли я тобі допоможу і тут знайти роботу.

- Я в деякій мірі сам злочинець, мені не пасує представляти закон.

- Це добре, бо знатимеш підхід до злочинців, яких захищатимеш, - жартував Василь нічого ще не знаючи.

- Але ж я хочу бути далеко від дому.

- І що працювати руками?

- А це хіба важко.

- Для того, хто нічого не вміє, важко. Не ображайся, я теж такий.

- Але при бажанні можна навчитися.

- Можна, та це ти завжди встигнеш. Але ж пам’ятай про освіту.

- Освіта, не задуй про академію.

- Що з тобою друже, ти ж був кращим студентом.

- Був і що це вирішує щось?

- Тит неодмінно будеш хорошим спеціалістом.

- Спеціаліст із мене буде нікудишній, я це знаю.

- Звідки знаєш?

- Насамперед потрібно бути хорошою людиною, а із поганої людини ніколи не буде добрий спеціаліст будь – якої галузі.

- Ти погана людина?

- Невже ти мене не знаєш. Ми разом вчилися, дружили.

- Так, ти був хорошим другом, а наша дружба, оскільки ти не забуваєш триває.

- Другом, може і був, може і є, та хіба лише другом.

- Це вже багато.

- Тобі так здається.

- Згадай наші студентські роки, нам було так добре.

- Хіба лишень нам, скільки було знедолених і принижених навколо нас. І це все ми, ми доводили їх до відчаю.

- Але нам було весело.

- А з кого ми сміялись?

- Ми були юні і це виправдовує нас.

- Навіть совість нас не виправдовує.

- А в кого вона чиста?

- Та чому ж тоді ми завжди беремо приклад із гірших, а потім нарікаємо, що нам так погано, що погане суспільство, що погана нація.

- І це тому ти вирішив поїхати.

- Так, я вирішив.

- Жити, ти теж хочеш від них навчитися?

- Переймаючи їхнє, не забуду і свого.

- А не соромно буде, коли хто спитає чому ти залишив рідне і перейшов на чуже.

- Не буду надавати цьому значення.

- Хочеться вірити, та я здається більше знаю тебе ніж ти сам себе.

- Тоді ти не впевнений щодо мене?

- Я впевнений тільки в тому, що ти маєш залишитися, бо як я зрозумів правильно, від когось утікаєш. Але повір мені, цей хтось тебе знайде і там, навіть не їхавши за тобою. І ти добре знаєш як.

- Але ж я...

- Ніяких заперечень, на тебе там що вже хтось чекає?

- Ні.

- От бачиш, ти більше потрібний тут і ти мене маєш вислухати і послухати. Погоджуйся.

- Але ж я...

- Не кажи більше нічого. А якщо ти про те, що хочеш щоб знали що ти у мене, це не важко влаштувати, головне, щоб знали що ти є.

- Дякую, щиро дякую Васю.

- Ти що забув, що Вася – це жаргон. Сміються, потискаючи руки.

- Тоді я залишаюся. Не їду.

- Молодець. Житимеш у мене, все рівно я живу мам, на дівчам не щастить. І працюватимеш разом зі мною.

- У мене коротка практика.

- Біля досвідченого судді і в тебе буде практика.

- Я погоджуюсь.

- Тоді завтра зранку і підемо.

- А сьогодні?

- Я чекаю сповіді, - весело сказав Василь.

- І скажи що дівчати лише цікаві.

Сміються.

А ж надвечір Ігор почав свою розповідь. Спочатку розповідав про щасливе дитинство, потім згадував про роки навчання, до яких був причетний і Василь. Він пам’ятає, що стежка по якій вони ступали була алеєю кохання, на яку дощем виливалися сльози ними зраджених дівчам. Таке життя швидко набриднути не може.

- Село, навіщо я туди переїхав, адже там почалися всі біди, всі мої невдачі, злочини. Захотілось мені стати головою сільської ради, не думаю навіщо мені цього і чи я зможу чогось доброго зробити для людей, просто хотів перемоги. Пам’ятаєш, як я тиждень ні з ким не розмовляв, та це зі злості, що мене не обрали, тільки тому, що людям було смішно, що я вчитиму їх. Я вперше відчув себе переможеним, не міг собі цього пробачити. Та чи лиши собі, я не міг пробачити нікому. Щодо дівчати, то й тут мені їх не бракувало. Та я втомився грати Казанову у тай момент, коли побачив Зіну. Та хіба я тоді міг збагнути, що це та дівчина, якої ми прагнемо на усе життя.

- Пробач, що перебиваю, ти закохався?

- Так, але якось тоді цього не зрозумів. А найгірше було наступне, вона напевно мене боялася, до втікала і не хотіла розмовляти. Я ще більше розізлився. Випадково дізнався від хлопців, що є така дівчина у селі, що все віддасть для мене. Я скористався цим, розігруючи закоханого, а коли вона прибігла і з радістю заявила, що завагітніла, я розізлився і сказав, що це не моя дитина і що її не кохаю, хоча добре знав, що кажу неправду по відношенні до дитини. У відчаї бідне дівча втопилося, забравши із собою плід нашого гріха. В селі здогадувались, що причиною її самогубства є я, особливо її подруга, та ніхто не наважився, знаючи становище батька, подати мене до суду, навіть маючи моє визнання. Та правда із того часу дівчати не хотіли зі мною навіть розмовляти. Забувши на якийсь час про Зіну, я помітив іншу, найвродливішу дівчину, яку коли – небудь доводилося бачити. І даремно хлопці казали, що вона неприступна, я вирішив це перевірити сам. Вона відштовхнула. Мені б4уло боляче, бо вона приходила до мене в дім до сестри, яка виявляється дуже її любила. Сестра запідозрила що зі мною щось коїться. Я знаю Іра хотіла нас звести, та серце Оксанки було і є досі ображене на всіх нас, хлопців, а до того ж не лежало до мене, можливо через лиху славу, що ішла по селі про мене. Розбитий морально я взявся з пляшку і даремно просила мати і застерігала. Гайдук, голова сільської ради, дочці справляв таке День народження, як весілля, на її честь вечором у будинку культури були танці. О, як я зрадів, побачивши її саму на вулиці. Без слів взяв її на руки і поніс. Перелякана дівчина не могла кричати, а це мені було на руку. Я думав про одне, про те, що аж тепер вона буде моєю. Я зґвалтував її і втік. Ще й досі не можу забути її погляду, яким вона сколола моє серце. Завдяки їй і її матері я лише не потрапив до тюрми. Моєму сину вже рік, а я ніяк не наважусь піти і бодай глянути на нього.

Мало не заплакав Ігор закінчуючи свою розповідь.

- Спочатку вип’ємо за твого сина, а вже потім подумаємо як повернути повагу батьків Зіни і як освідчитись їй. Якщо вона і досі кохає, то обов’язково вибачить тобі. Все ще попереду, не журися.

Василь пішов по випивку, а Ігор залишившись сам заплющив очі намагаючись уявити свою кохану в весільнім одязі. „Їй би личило плаття, фата, та вона вже не одягне її через мене”, - роздумував Ігор і в цей час йому так хотілося заплакати, ат почувши кроки відданого друга заставив себе заспокоїтися.

II

Нещастя Красовської продовжувались. Та тепер уже були чітко помітні сліди від побоїв. Баба Ганя не змогла вдержати в собі і розповіла всім сусідам про те, що діється кожної ночі, доки вони спокійно собі сплять.

Зговорившись, сусіди вирішили покласти цьому край. Вислідивши коли повернеться Василь Васильович. Та якийсь час Красовський взагалі не приходив додому. Повернувся і одразу дізнався від дружини, що вона вагітна. Бо це було важко повірити, зважаючи на її вік, але це було дійсно так. Всі аналізи це підтверджували.

- Ти збожеволіла, навіщо нам ще дітей, - кричав п’яний чоловік.

- Не кричи, побудиш хлопців.

- Що, боїшся, щоб не сміялись із тебе.

- Вони вже знають.

- Може все село знає про це. Тільки я дізнаюся в останню чергу, та хто я тобі чоловік, чи брудна ганчірка?

- Дорікаєш мені?

- Ні, але уточнюю.

- Ага, я здогадався, та ж це не моя дитина і тому ти мовчала, думала сказати п’яному.

- А ти тверезим майже не буваєш, а що до дитини, не сумнівайся, всі хлопці тільки твої.

- А ти думаєш я повірю? Та хто вірить жінці, хіба лиш той, хто у неї під каблуком, а в домі я хазяїн і мене тобі не обдурити. Кажи по – правді хоч один із усіх син є мій?

- Усі і навіть та дитина, яка росте у мені.

- Ти брешеш.

- Ні, я кажу правду.

- Жінка ніколи не каже правду, вона завжди обманює і чоловіка і кохання.

- Лягай спати, хоч раз ляж спокійно спати.

- А, ти думаєш сьогодні вислизнути мені із рук, не буде цього, ти вартуєш доброго ляпасу.

- Це пошкодить дитині, будь ласка, заспокойся.

- Дитині, а кому вона потрібна?

- Нам.

- Та не сміши мене, як вона може бути потрібна нам, коли я навіть не знаю чи вона є моєю. Я ж тобі не вірю.

- Я тебе прошу, заспокойся.

- О, я заспокоюся, коли ти лежатимеш на подвір’ї з розбитою головою. Я так люблю твою кров.

- Тобі потрібно до лікарні.

- Як я розіб’ю тобі голову до лікарні візьмуть тебе.

- А тебе, до в’язниці.

- А це ми ще побачимо.

- Ти серця не маєш, ти про дітей не думаєш.

- Діти? У нас немає дітей, а наші хлопці дорослі, проживуть і без мене.

- Боже, Боже, де ж мої очі були?

- О, зараз я тобі покажу де були, а ну виходь із кімнати.

- Я буду кричати, облиш мене.

- Не будеш, бо своїм голосочком побудиш село, яке із тебе і насміхатиметься.

- Не з мене, дорогенький.

- А ти ще навіть такі словечка не забула, та я буду ще дорожчим, коди відлупцюю тебе і ще навіть за те, що ти тратиш всі мої гроші.

- Тоді звільни мене від домашніх обов’язків, тільки тих, які по – правду твої і я також зароблятиму.

- Ти вже заробила живіт, щоб я годував чуже дитя, нізащо.

Витягує за каси жінку на подвір’я. За ними вибігає найстарший син Олексій і не дозволяє батькові бити матір. Чується крик, вибігають сусіди.

- Що не пощастило тобі, люципере, - кричить від своєї хати баба Ганя.

- Вона носить не мою дитину, - виправдовується Василь Васильович.

- Екзамен на вірність вона давно склала на відмінну, а ти, ти всі свої подружні обов’язки порушив, бити жінку – це злочин, ти маєш відповісти перед законом, - казав хтось із чоловіків.

Красовського заспокоїли, а до переляканої дружини довелося викликати лікаря, який звелів негайно забрати її до лікарні. Через кілька днів у неї виявили пухлину і запалення грудей. Хвороби всмоктувалась глибше і лікарі розуміли, що безсилі щось зробити. Дітей і чоловіка підготовили до неминучої втрати. Надія померла у всіх, та не у Галини Дмитрівни, яка не могла так легко здатися в руки смерті, залишивши дітей сиротами.

З ліжка не могла піднятися, та знаючи багато молитов, молилася, бо лиш на Бога була у неї надія.

III

Рік випробувань переконав Тараса у тому, що не варто ховатися від власного щастя. Але ж минув рік, Оксанка могла вже бути заміжньою. Це не давало йому спокою. Звісно, він знав її домашню адресу, міг поїхати у село і про все дізнатися, але йому не вистачало смілості, або просто боявся розчаруватись ще раз. Думки і сни його довели до самотності, та зате кохання зробило із нього ще кращу людину. Це не могла не помітити мама, яка з одного боку ріділа, а з іншого не розуміла чому її син втратив сміливість. Оксанка, яку вона знала так мало, одразу припала до душі. Вірила, навіть у те, що страждання її єдиного сина припиняться, мріяла про весілля, про онуків, та її знову приходилось чекати. Підштовхувати сина до здійснення бажань не хотілося, та робила спроби, але замріяний Тарас майже ніколи її не чув. Знесилений, впалий духом, як завжди пішов до Віктора, попросити доброї поради. Окрім Інни удома не було нікого і Тарас уже зібрався піти, коли несподівано і для себе Інна затримала його.

- Я знаю, тобі потрібен мій брат, його немає, та зате є я.

- Але я не можу зостатися.

- У дівчини що безтямно закохана ні, а в друга, забутого друга, можеш. Я готова тебе вислухати і навіть порадити.

Вони зайшли у Вікторову кімнату і разом присіли дивлячись одне одному в очі.

- Я ніколи не виливав душу дівчині, ніколи.

- Бо у тебе не було такої хорошої нагоди, тепер є.

- Але мені важко.

- Бо ти нас недооцінюєш.

- Вже починаю оцінювати.

- Тоді кажи.

- Не вмію почати.

- Розпочни так як Віктору, ми у його кімнаті, а я його сестра, яку і ти колись дуже любив.

Заплющивши оці Тарас почав розповідати.

- Зі мною щось дуже дивне діється. Я наче літаю по хмарах, забавляюсь промінням сонця, люблю зорі, які так спритно утікають. Все інакше стає коли я опускаюсь на землю. Моє серце приваблює важкий камінь, який мені не під силу відсунути. Я, немов скривджена дитина, в якої все забирають і нічого за її бажанням на дозволяють. Здавалося міцна моя скала переконань непорушна, та каміння раз – у – раз сиплеться із неї. І для цього мені достатньо було заглянути у душу, у яку я не зміг не подивитися. Моє серце відчуло стукіт того іншого серця і відтоді кинуло мені виклик. Я помалу йому здаюся. Але чи правильно я роблю. Чи може зупинитися, в моєму віці соромно вже мріяти. Вона кличе мене у сні, серце виривається із грудей, а я накриваюсь подушкою. Боротись із собою я вже втомився, але не маю чіткої мети, повернути її чи забути. Ці думки як хижі птахи обсіли мене і вимагають негайної відповіді. А я не можу, не можу дати їм відповідь. Заплющив очі міцно стиснувши зуби, закінчив розповідь Тарас.

- Боротися із серцем даремно. Переконавши його, ти станеш жорстоким, засохнеш, як листок і тебе шепотять і наступлять на тебе, бо ти будеш непотрібен. А коли ти зважатимеш на серце, знайдеш йому зв’язок на розум, відчуєш гармонію, хижі птахи полетять від тебе. А ти, сміливо іди назустріч долі. Не потрібно забувати ту стежину, яка веде до щастя, а коли з суттєвих чи не суттєвих причин ти загубиш цю стежину, шукай її серцем, воно підкаже куди ступати. Я вірю в тебе, ти її знайдеш.

- Спасибі подруго за добру пораду, але і твоя стежина є, пробач, що вона не веде до мене, пробач.

- Нема чого вибачатися, серце примхливе, у нього свої вподобання.

Двоє піднялися із ліжка, кілька хвилин дивилися одне одному в очі, обнялися.

- Ти справжня подруга, - прощаючись казав Тарас.

- А я ще тебе перевірю, чи і ти справжній друг.

- Матимеш таку можливість.

Вона стояла на балконі і махала йому рукою зверху, а він їй знизу. По щоках котилися сльози, сльози радості, що щастя на цей раз не втече, а затримається надовго. Про себе, вона не думала, їй було просто приємно сидіти поруч із Тарасом і підштовхувати його до правильного рішення. Так, вона добре розуміла, що послухавши її Тарас ощасливить ніяк не її, а іншу, якої Інна можливо і не знає, та спробує повірити у те, що вона його заслуговує.

IV

І знову в селі стало гамірно. В селі зникали спочатку кури, гуси, а потім і продовольчі і продуктові товари із магазинів. Повибивали вікна і винесли із будинку культури нову апаратуру. Люди боялися і спати лягати. Міліція не виїздила із села. Навідувались до кожної хати і всіх питали, хто на їхню думку у їх селі міг таке чинити.

Були і в Петра Семеновича Гайдука, як голови села. Не злюбив він міліції ще із того часу, як не знайшли того зловмисника, що підпалив йому сарай. Та щоб розійтись із ними по – доброму, сказав, що в їх селі є лише один такий байдикуватий безбатченко Марко.

Марко був єдиним сином, любив бешкетувати, обманювати на словах, коли хтось пізно вечором повертався і щось ніс, обов’язково із побратимами викраде і швидше за нього віднесе до його чи її хати. Через такі жарти не раз діставав по вухах від матері, та знову подовжував своє. Всі діти у селі його дуже любили, любили і дівчата, яким він був за брата і товариша одночасно. Після школи його забрали до армії, в відпустку жодного разу не приходив, бо і там не забув своїх пуштунських звичок. Повернувшись додому трохи порозумнішав. Навчився від дідуся столярської справи і скоро у селі здобув пошану від односельчан. Такого столяра годі було десь знайти. У своїх двадцять сім, вже мав свою майстерню і добре заробляв. Через кілька місяців мав женитися, бо матері дуже кортіло бачити невістку, тай помочі вже треба було їй.

 У ті ночі, коли вкрали товари із магазинів і із будинку культури апаратуру, він спокійнісінько сидів в майстерні і робив на замовлення стіл. Про викрадення дізнався від матері аж наступного дня.

І сьогодні він сидів за роботою, коли до нього увійшли поліцейські. Одного він навіть упізнав, бо служив із ним в одній частині. Замість привітань Марко почув звинувачення на свою адресу.

- Хлопці, заспокойтеся, я всю ніч, одну і наступну був у своїй майстерні.

- Ти вроджений злодій, твій батько сидів і ти будеш

- Як ви не вірите?

- А хто тобі віритиме, з тобою тюрма плаче, - казав той з яким служив Марко.

- Максим, тобі не соромно, то за хліб каменем кидаєш?

Його ніхто не слухав, тоді і він постарався зосередитись на своїй роботі і не звертати на нього уваги. З – під нього вибили стілець і вдарили. Розлючений Марко підняв стілець і кинув одному в ногу.

- Ти відповіси за це, - казав кульгаючи потерпілий.

Всі вийшли. Розлючений Марко вже не міг нічого робити, він розумів, що йому приписують і що допишуть і ще щось.

Наступного дня незважаючи на сльози матері його взяли, як головного підозрюваного.

Ігор Сокульський, випадково дізнавшись про останні новини села і зокрема про Марка, якого мало знав, та не вірив, що це його рук справа, приїхав до нього у в’язницю, знаючи, що має бути суд, запропонував адвокатські послуги. Марко, в якого не було жодної надії на виправдання, згодився. Ігор попросив не гарячкувати самому і ні з ким, окрім нього не говорити. Єдине, що залишалося Марку і його нещасній матері вірити у справедливість суду і допомогу Ігоря. І вони вірили і надіялись, бо це була їхня остання соломинка.

V

Четвертий курс навчання завершився. Оксанка повернулася в село. Вдома не було нікого. Заглянула у поштову скриньку, а там лист. Уважно витягла і не повірила своїм очам. Листу був від батька, та заадресований іншою рукою. Не читаючи вона зрозуміла, що мусить побачити батька. Вона має поїхати до нього. Витягнула із сумочки ручку і аркуш паперу, переписала адресу, а лист не розуміючи чому вкинула назад у скриньку. Тоді написала, на іншому аркуші паперу матері невеличку записку, що їй потрібно іще повернутися в місто і що може на тиждень, два затримається. Вставила аркуш списаного паперу в дверну щілину і швиденько пішла, щоб не зустріти когось із рудних і не пояснювати їм причину від’їзду. В автобусі розгорнула аркуш із адресою і мало не скрикнула, адже це було місто в якім жив її коханий Тарас і про якого не переставала думати. Але заспокоїла себе тим, що це обласне місто, велике і навряд чи що їхні шляхи перетнуться. Про батька думати не могла, бо в її розумній голівці була лише одна людина – Тарас, все інше, практично не мало місця. Забути його була безсила, вірити у зустріч не хтілося, щоб ще більше не завдати болю ні йому, ні собі. А щоб їм бути разом, знала, що потрібно зректись своїх переконань, та не вірила, що у них це вийде.

Приїхала вона дуже рано, вийшла із автобуса і їй здалося, що вона тут дихає повітрям коханого. Було на душі приємно і радісно. Йшла по цьому древньому місті, забувши чому вона тут, навіть про те, що не знає його. Всі ці вулиці, які минала, були наче рідними. В крамниці не заходила, окрім книгарень. А також заходила в церкви, собори і костели. О, це її захоплювало і дозволяло забути про жорстоку сторону світу, яку вона вже встигла помітити.

 По обіді згадала про батька. Зупинила на вулиці, привабливу жінку і запитала куди їй іти. Та виявилось, що зовсім не далеко. Через два квартали, вона вийшла і на будинок, у якому жив батько. Жінка не цікавилась ким йому приходилась Оксанка, але і не казала, що живуть вони в одній квартирі. Говорили про красу міста, про його історичні і культурні пам’ятки.

Жінка, із якою ішла Оксанка відчинила двері і запросила її увійти. Оксанка хотіла заперечити, хотіла сказати, що до неї зайде іншим разам, та побачивши номер на дверях увійшла.

- Толю, до тебе прийшли, гукнула жінка і пішла на кухню.

Оксанка стояла посеред кімнати, не звертаючи уваги на дорогі меблі, думала, що скаже батькові. А ще, не могла ніяк зрозуміти, що це за жінка, яка жила із її батьком, боялася робити припущення.

З іншої кімнати виходив Анатолій Віталійович з похнюпленим виглядом. Оксанка зауважила, що він дещо постарів і що чимось незадоволений.

- Хто прийшов до мене, люба? – питав не підіймаючи голови.

- Дочка, - голосно сказала Оксанка, мало не розплакавшись.

- Оксанко, - зрадів Анатолій і обняв доньку, яка стояла як кам’яна і не могла обняти батька.

- Що тобі доню, - не зміг не помітити батько незадоволення в її очах.

- Добре, що хоч ім’я згадали.

- Чому ти так.

- А ви чому втекли від нас.

- Але не забув про вас, піклуюся.

- Піклуєтесь матеріально, та нам потрібні ви, як порадник. Невже ви забули свої батьківські обов’язки?  Невже не цікаво як ми живемо. Та ви просто нас не любите, інакше знайшли б кращий вихід. Даремно, даремно я приїхала. А може ні, я побачила який в на справді, бачу вам тут добре. Нова квартира, нові меблі, нова дружина.

Вже не могла зупинити невблаганних сліз і розплакалась.

- Оксанко, ці звинувачення не правдиві, чуєш, не правдиві.

- Вважайте, що мене просто тут не було, але вже і не буде.

Розвернулась щоб піти, та Анатолій взяв її за обидві руки і сказав.

- Вислухай свого батька, так, я міг знайти інший вихід, та тоді його не бачив. Ат зате, я зупинившись у свого товариша віднайшов, дуже випадково свою єдину сестру, твою тітку.

Звісно, ти можеш мені не повірити, але у мене є докази, залишися і все побачиш і про все дізнаєшся.

Оксанка замислилась, нікуди іти їй не хотілося.

- Оксано, у мене свято, моя дочка приїхала, ходи швидше, познайомся із своєю племінницею.

- А ми вже знайомі.

- Як це? - не розуміючи питав Анатолій.

- Скажемо, правда Оксаночко, казала тітонька, підходивши ближче.

Обнялися. Оксанка розгубила усі свої підозри і пішла з батьком і тіткою на кухню. У них було свято.

Анатолій Віталійович розповів дочці про шкільного товариша, до якого поїхав. Залишився у нього і працював із ним на фірмі у чоловіка своєї ж сестри. Розповів все щиро і по порядку.

А після розповіді батька, Оксанка повинна була розказати по сім'ю. Про маму, братів, бабусю. Єдине, про що не сказала, то про Тараса, який здавалось був із нею і у цій кімнаті. Потім розповіла про погані і добрі новини рідного села. Змучена із дороги, так і заснула розповідаючи.

VI

Три дні прожила у батька Оксанка. Та за ці три дні її вже встигли полюбити і тітка , і дядько. Своїх дітей вони не мали. З дитячого будинку боялися брати, наслухавшись різних правдоподібних версій. Наступного дня, після приїзду, Оксанка із тіткою ходили по магазинах. Тітка купувала для неї нові хороші речі, хоча Оксанка і не любила, коли їй на неї тратять гроші, то зараз їй не подобалось.

Оксанка розповідала тітці про свою сім'ю, про бабусю, маму, батька і тітки Оксани. Вона з захопленням слухала, та час від часу витирала набіглі сльози.

Можливо, ще на кілька днів Оксанка би і залишилася, та гортаючи альбом із фотографіями, побачила Віктора, друга Тараса, а на одній із фотографій і їх двох разом, а від тітки дізналася, що Віктор її хрещений і що найближчими днями у Віктора День народження, на яке піде тітонька і дуже хоче взяти її із собою.

Оскільки Тарас і Віктор друзі, то на Дні народженні і він мав би бути. Ця думка спочатку подобалась, а потім злякала. Там, можна сказати, що вона втекла, втекла, розуміючи, що Тарас може її зустріти. Хотіла вона цього дуже – дуже, та щоб це сталося не так, не в такій сімейній обстановці, краще вже на вулиці.

Проводила до автобуса Оксанку тітка, батько і дядько ніяк не могли, та зате пообіцяли, що найближчим часом обов’язково всі троє приїдуть у село. Оксанка вирішила нікому ні про що не розповідати.

- Оксаночко, я тобі розповім про День народження. Обов’язково передам Вікторі твій подарунок. Шкода, що ти їдеш, а то б познайомилась із хорошими людьми. З моїм любим хрещеним і його милою дівчиною, а також із Інночкою, його сестричкою. Вони б тобі неодмінно сподобались.

- Сподіваюсь, тітонько, що ми обов’язково познайомимось наступного разу, коли я приїду на довше.

- А ще, Оксаночко у Віктора є дуже хороший друг, вони товаришують із дитинства. Коли пішли здобувати вищу освіту, на якийсь короткий час розійшлися, та тепер знову разом. Батьки навіть сподівалися що порідняться, та Тарас вперто шукав собі пригод.

- Яких пригод, - насторожившись питала Оксанка.

- Пропагував ненависть до дівчат, бо його перша дівчина, яку він напевно дуже кохав на своєму Дні народженні була п'яна і в якогось хлопця сиділа на колінах. Пояснень не прийняв. Зараз вона в Америці.

- Він і досі ненавидить дівчат, чи вже когось полюбив?

- Останнім часом дуже змінився, більше полюбив життя і здається знову закохався, та про цю дівчину мені невідомо нічого.

- Може тепер вона його переконає, що не всі дівчата погані.

- Але вони знову не разом. Хоча, може це накраще, я неодмінно познайомлю тебе із ним, ти йому сподобаєшся, безперечно.

- Але ж ви самі сказали, що він закоханий.

- Закохається втретє, - весело сказала тітонька цілуючи на прощання племінницю, яка намагалася зберігати спокій.

VII

Майже всю дорогу додому Оксанка проплакала, раз – у – раз витираючи хустинкою очі. Невже і на цей раз їй не судилося побачити коханого. Коханого, який можливо, кохає не її. Та тільки залишившись на кілька днів знала б. Та, можливо, на краще що їде, так і не дізнавшись нічого. Все рівно вона щаслива. Батько повернеться, мама буде рада, а можливо ще і материні брати приїдуть. Їй теж буде радісно, за усіх. Ще рік і вона зможе вчити дітей у школі, зможе бути корисною. Буде допомагати усім, щоб лише всі були щасливі, а з ними і вона обов’язково буде. Єдине, що про своїх діток їй прийдеться забути, та нічого їх у неї буде так багато чужих, які все ж любитимуть її. Та єдине що ще їй хотілося, це ще раз побачити Тараса. Ні, не зараз, через кілька років. І відтак знову жити для людей і заради них.

Знаючи що бабуся в місті, поїхала до неї, щоб уже і з нею поїхати у село. Заспокоївшись на автовокзалі приїхала до бабусі. Розповіла про зустріч з батьком, тіткою і дядьком і попросила її нічого не говорити матері, доки не приїдуть вони усі у село. Бабуся принесла для неї листа від друзів Іринки і Русланчика, та причитати його вже не встигла. До них прийшли гості. Точніше, один молодий хлопчина, високий на зріст з темними великими очима і ще в дверях обняв щасливу бабусю.

- Іванку, а це твоя сестричка Оксанка, - казала бабуся.

- Оксанка, яке гарне ім'я, а вродлива яка, бабуся, яка коса. Шкода, що моя сестра, - сумно казав Іванко потискаючи легко руку Оксанці.

- Він лікар, - казала до Оксанки, - хороший лікар.

- Бабусю, мені соромно.

- Немає чого тобі червоніти, наша Оксаночка в майбутньому хороша вчителька. В мене одна інтелігенція, - сміючись казала бабуся.

- А між іншим бабусю і ти завтра побачиш своїх нечемних синів.

- Як ти знаєш, що вони приїдуть?

- А вони вже приїхали до того ж не самі, а з сім'ями.

- Де вони внученьку, ще на вокзалі.

- Ні бабусю вони у Оксанчиному селі, ти ж сама написала їм де живе моя тітонька Стефанія.

- А як ти знав що я тут?

- Я теж був у селі, та приїхав щоб швидше побачити тебе і познайомитись із Оксанкою, про яку мені вже встиг розповісти її менший братик.

Всю ніч Оксанка і Іванко не спали, знайомство одразу привело за собою товариськість. Оксанка знала про брата практично все, навіть про його незабутню кохану. Дівчина з якою він мав одружитися потрапила у автомобільну аварію, померла на операційному столі. Важко переживав втрату коханої Іванко і це не могла не помітити Оксанка, яка старалася його розрадити. Від тої страшкої події минуло п’ять років, а він і досі жив нею. Біля Оксанки він почував себе більш впевнено і вона розуміла, що саме їй доведеться вплинути на брата, та у неї був час, адже він приїхав надовго. Звичайно, розмовляли і про неї, та робити висновки по її почуття і про обранця вона заборонила Іванкові.

Наступного дня бабуся з онуками поїхали у село. Які приємні були зустрічі і знайомства. Нажаль, ні з ким, окрім Іванка із братів і сестер не заприятелювала Оксанка, та саме Іванко їй замінив їх усіх. Оксанці з ним було дуже весело і приємно проводити час.

VIII

Кілька днів після Дня народження Віктора, Оксана Віталіївна запросила до себе в гості свого хрещеника з Тарасом.

Дуже сподобався Тарас Анатолію Віталійовичу, захоплений ним він забажав собі його за зятя і сказав, що у нього є донька, дуже вродлива донька із темними і дуже довгими косами. Але Тарас не розуміючи що це та дівчина, яку кохає, сказав що у нього вже є кохана. Анатолій Віталійович трохи розхвилювався, та більше не став розповідати про дочку. І тільки перед відходом додому, Тарас зрозумів, що він познайомився із батьком коханої.

Поверталися додому друзі через парк.

- Знаєш Тарасику, я щасливий.

- І я за тебе. Та лиш єдине мене непокоїть це те, що ти їдеш.

- Ми будемо листуватись і зідзвонюватися.

- Це вже на те.

- Дружбу не так легко розбити, ми все рівно дружитимемо.

- Я поїду не спокійний друже.

- Чому Вітьку?

- Бо ти не щасливий.

- О, ти помиляєшся щасливий. Щасливі друзі, рідне місто, улюблена робота

- Ні, ти мені вибач, та де особисте щастя?

- Я не егоїст, хоч і один в сім’ї.

- Ощаслив себе, ти знаєш як.

- Сімейне життя, не моє життя.

- Але ж дітей ти любиш.

- І навіть ця любов не змінить мого рішення.

- Але його може змінити ще одна зустріч.

- Її не буде.

- В житті все буває, а до того ж ти знаєш куди їхати.

- Хіба я знаю її почуття.

- Спитайся і знатимеш.

- Зроби це зараз, щоб не жаліти пізніше.

- Я порушив усі свої правила, переконання, відчувши що вона моя царівна.

- Не втрачай шанс, доля як риба, вислизне із рук і потрапить комусь іншому у руки.

- Я не можу поїхати.

- Гордість закуй у кайдани і їдь.

- Гордість померла.

- Тоді що є запорукою?

- Я сам.

- Як це розуміти.

- Боюсь, боюсь що не скажу того, що хочу і знову вона образиться.

- Але ж ти знаєш на що вона ображається, того і не кажи.

- Та чи зможу.

- Звичайно, коли контролюватимеш себе.

- Тоді я заставлю себе і поїду.

- Повернення із нею буде найкращим подарунком твоїм батькам, мені і моїй сестрі.

- Я поїду, обов’язково поїду.

- Так поїдеш, а зараз час познайомити тебе із моєю коханою, тобі б мало би бути соромно, що ти ще досі із нею не знайомий.

- Мені вже соромно.

- Тоді ідемо. Я, здається знаю де вона.

- Сьогодні я їй скажу хто ти для мене і про те, із ким вона повинна ділитися тобою, - посміхаючись казав Тарас.

- Не мою нічого проти, можеш казати, вона зрозуміє.

- У цьому я не сумніваюсь, бо вона твоя без цінна половинка.

IX

Дні зустрічей, знайомств і повернень у сім’ї Наливайків продовжувались.

Анатолій Віталійович з сестрою і її чоловіком приїхали на третій день, після приїзду братів дружини. Стефанія Ярославівна прийняла чоловіка, не дорікнувши йому жодним словом. Після приїзду хазяїна родина ще більше здружилася. У хаті було шумно і весело.

Тільки Оксанці не довелося побачити, коли приїхали батько і тітонька з чоловіком, бо у цей час була у Зіни. Зіна була вдома із своїм синочком, який тихо спав у своєму ліжечку.

- Не сумуй Зіно, у тебе такий хороший синочок.

- Мені соромно на люди вийти.

- Але ж все сталось не з твоєї провини.

- Не з моєї.

- Чому, чому він так зробив, забагато собі дозволив. Йому немає прощення.

- Я йому давно вибачила, бо я незважаючи ні нащо і досі його кохаю.

За дверима почулись чиїсь кроки, та за хвилину усе стихло.

- Серце важко зрозуміти, воно щодень шепоче щось інше, або одне, не завжди зрозуміле.

- Оксаночко, якби ти знала, як мені його не вистачає.

- Знаю, розумію.

- Та він не знає. Не розуміє, бо не любить. Я мушу із цим змиритися, мушу.

Він мав би хоч на сина прийти подивитись.

- Не хочу, щоб із почуття вини щось робив.

- А може він прийде? Зрештою ти дуже хороша, славна...

- Не пророкуй, не можу такого чути.

 У двері постукали. Зіна витерла сльози і дозволила увійти. З великим букетом троянд зайшов Ігор, який очевидно чув розмову дівчат, привітався і впав на коліна перед Зіною.

- Зіно, пробач, пробач кохана, що я заставив тебе страждати. Пробач за найпідліший вчинок, за те, що кинув тебе у най прикрішу хвилину. Мені було соромно, дуже соромно, та я зважився і прийшов сказати тобі, про ті почуття, які ти запалила своїм привітним поглядом. Якщо я достойний бути твоїм, то будь – ласка погоджуйся стати мені дружиною, я тоді буду найщасливішим у цілому світі і ти зі мною також. Сьогодні Марко вийшов із в’язниці, я виграв свою першу справу, я тепер маю роботу, свою квартиру, та без тебе у ній буде темно і холодно. Будь – ласка скажи щось.

Замість відповіді Зіна схопилася із місця і стала на коліна перед коханим.

- Хіба я можу позбавити щастя тебе і себе, а сина позбавити батька. Я твоя від початку і до кінця.

Ігор обережно поставив квіти на ліжко і продовжуючи стояти на колінах обняв Зіну. Яка від щастя плакала.

- Благаю, не плач моя ластівочко, а покажи мені краще сина. Піднялися з колін разом. Дитятко тихо спало. Ігор підійшов ближче до сина і поцілував його, тоді взяв за руку Зіну і без слів почав цілувати.

Оксанка тихенько вийшла і щаслива поверталася додому.

X

Про хворобу тітоньки Оксанка знала, плакала, молилася, та боялася що безсила. Стільки всього приємного сталося за останній час, що вона просто забула про нещастя, та аж ніяк не про тітку. Від Зіни поспішала до Галини Дмитрівни. О, як вона зраділа, коли побачила тітоньку за вишиванням, братів життєрадісними.

- А матуся здорові, - сказав малий Івась, вибігши Оксанці назустріч.

- Господь дозволив мені і ще пожити, - радісно казала Галина Дмитрівна.

- Я здивована, але дуже рада.

- О, ти не бачила вигляд лікарів, які ще так недавно написали мені смертельну хворобу, а я ви здоровіла. Цього вони не могли припустити. Ніякої пухлини, ніякого запалення. Це неймовірне чудо, що не підвладне людському розуму. Молитва, молитва – ось справжні ліки. Господь не пожаліє, що ще залишилась серед живих, - весело казала Галина Дмитрівна відставивши своє вишивання. Прийшов час до молитви. Олексій з матір'ю і Оксанка пішли молитись. Після години молитви погасили січку і розмовляли до ночі. Олексі пішов провести Оксанку додому.

- Оксаночко, я так давно хотів тобі сказати, та після неймовірної події зважуся і скажу.

- Я здається здогадуюсь, та все ж не хочу поспішити, кажи будь – ласка.

- Я не продовжу своє навчання у аспірантурі, як на те усі сподіваються, я піду у монастир.

- А це не останні події на це рішення вплинули?

- Ні, я хотів цього ще із школи, за п’ять років навчання і ще два останні роки готувався. В вже навіть таємно кандидат, мене вже чекають і братчики і Бог. Зрештою, мені вже майже двадцять п’ять. Я зважив усі за і проти і в кінцевому результаті зрозумів, що це те, до чого я йшов увесь цей час.

- Я вітаю твій вибір.

- Дякую, у тобі я не помилявся.

- Можливо я покину все і прийду до монастиря також.

- Оксаночко, я знаю що ти любиш Бога, але пам’ятай і те, що до спільноти потрібно покликання. Кожна людина до чогось покликана і цей її поклик стає сенсом життя.

- Як ти знаєш, що ти вибраний?

- Довго розказувати, та скажу коротко, мене Ісус кличе за собою і я радо іду. А ще, я бачив Марію і це я повір не вигадую, розмовляв із нею, це вона вилікувала мою Матір. О, якби ти тільки знала який я щасливий. Кожна людина має три шляхи: подружжя, спільноту, і просто безгрішне, чисте життя. Світ наш зіпсований. Багато бруду, а я молитимусь за всіх грішників, за те, щоб вони навернули до Бога, якби ж то вони тільки знали який Бог добрий, знали б, як там добре у раю, то роздумували б над кожною прожитою хвилиною.

- Я хоч трішки подобаюсь Богу?

- Він тебе любить, як усіх інших, але хоче бачити твоїх діток.

- Я не хочу заміж.

- Не кажи так, бо твій суджений вже думає про тебе, він приїде. Чекати залишилось тобі не так уже й довго.

- Братику, ти не забудеш про мене.

- Я ні про кого не забуду, та я зречусь всього земного, ти зрозумієш усе потім. Пам’ятай, що життя починається з Богом і з Богом має бути до кінця. Люби його і люби людей, але служи Богові правдою і молитвою.

XI

У Петра Федоровича і Іванни Миколаївни Грушок був особливий день. Вони одружували свого сина.

Тарас встиг не тільки познайомитись із Галинкою, але й заприятелювати із нею. Вірив, що шлюб їх буде вдалим, знаючи добре Віктора і тепер уже і Галинку. На весіллі, звичайно мав він бути старшим дружбою. Весілля розпочиналося, як і кожне інше за своїми окремими звичаями. Тарасова дружка Руслана була ще юною, їй ледь виповнилось чотирнадцять років. Середнього зросту ще з дитячими рисами обличчя, надто виділялися великі темні очі. Сором’язливою вона не була, бо виросла із шістьма братами. Життя ще зовсім не знала, вимальовувалось все їй наче казка, казка щасливим закінченням.

Дивлячись на неї, хоч далеко не схожа, бачив у ній Оксанку, слухаючи ще дитячий її голосок, пригадував Оксанчин, торкаючись її уст, уявляв, що це уста коханої.

До закінчення весілля Руслана зізналася Тарасу, що закохалася у нього. Наче прокинувся парубок чуючи освідчення дівчини.. слів одразу не міг знайти. Розумів, що своїми діями, словами додав їй впевненості і сміливості, може навіть дав надію. Щоб не образити її, попросив пройтися із ним по парку, що тут був близько.

- Русланко, ти дуже гарна, ще юна дівчинка і звичайно ти не можеш не подобатись, у тебе можна навіть і закохатися і я б неодмінно закохався, але я вже закоханий. Але ти неодмінно зустрінеш того, хто тебе покохає.

- Але де ж твоя кохана дівчина, чому не з тобою?

- Буде, я вірю у це.

- Але я б тебе любила більше як вона, чому ти не даси мені перевагу, невже тому що я юна?

- Звісно не тому, а тому, що моє серце вже заполонила інша.

- А я на неї зовсім не схожа?

- Трошки схожа.

- Можна я подумаю.

- Так, можна, але я не хочу щоб ти була тут сама.

Посиділа на лавочці, а він стояв неподалік і бачив, як вона раз – у – раз витирає сльози. Встала і підійшла.

- Тарасику, ти не образишся як я попрошу про щось тебе.

- І про що ти хочеш просити, - лагідно питав хлопець.

- Щоб ти мене поцілував по справжньому так, як цілуєш свою кохану. Бо до тебе я ще ні з ким не цілувалася, будь – ласка.

Тарас легенько обняв її за плечі і поцілував. Після поцілунку відчув себе зрадником. Йому марилась сердита Оксанка із кришталевою сльозинкою у очах.

- Мені сподобалось, дяку, не сумуй, твоя кохана не здогадається, - втираючи сльозу весело казала Руслана. Прощаючись Тарас поцілував її в щоку і шепнув, що скоро її неодмінно покохають.

Всі розійшлися спати, окрім Віктора, Галинки, Інни і Тараса. Не хотілося їм спати! Хлопці взяли гітари і пішли із дівчатами в парк.

О, як давно Тарас не тримав улюблений свій музичний інструмент в руках, та свої знання незабув. Всі разом співали свої улюблені пісні. Було ще веселіше, як на весіллі. Відставивши гітари, просто розмовляли. Інна з Галинкою розуміли, що друзям потрібно побути трохи на одинці, бо Віктор із Галинкою мав вже сьогодні їхати до Варшави, де йому була робота. Зостатися надовго там не хотіла молода сім’я, та все ж, найменше на рік повинні були.

- Мені тебе бракуватиме, Вітько.

- А мені тебе, Тарасику.

Потиснули руки і якийсь час мовчали.

- Коли я повернуся, що б ти мені знайшов Оксанку, бо я вже не міг сьогодні і вчора дивитись твоє поводження із Русланкою, у ній не заперечиш, ти бачив Оксанку.

- Бачив друже, але ще й зрозумів, що дуже заскучав і завжди хочу бачити.

- Я буду ще щасливішим, як ви будете разом.

- Я буду старатися, щоб все було по твоєму слову. А ти, Вітько, тільки мову не збудь і не дозволяй Галинці народжувати на чужій землі. Пам’ятай про нас, пиши, телефонуй.

- Неодмінно, Тарасику.

Хлопці обнялися, а потім знову взяли до рук гітари і заграли. Почувши музику дівчата повернулися. Ще якийсь час повеселилися і пішли збиратися.

Прощалися, обмінюючись обіцянками. Інна і Тарас однаково раділи за Віктора і Галинку. Про своє щастя мріяли та на нього не сподівалися.

XII

Відпочинок закінчився разом із відпусткою. Брати Стефанії Ярославівни із сім’ями повинні були їхати. Зі сльозами на очах відбувалось небажане прощання. Ніхто нікому нічого не обіцяв, ніхто нікого нічого не просив, та всі взаємно сподівались на хоч якийсь зв’язок. Віра має велику силу, силу, яка рівняється із бажаною реальністю.

- Ми не владні над своїм часом, бо час як місяць сьогодні світить увесь, завтра лиш його половинка, а після завтра одні зорі, - зітхнувши казала до матері Стефанія Ярославівна, коли від’їхали брати.

- Доля жартує не до сміху. Забирає дітей із дому і веде їх до чужого, щоби із того чужого зробити свій.

- Але хіба можна інакше мамо?

- Інакше не можна, бо земля велика, а на кожному її обійсті повинен жити син чи дочка тієї чи іншої матері.

- А раси, це що для різноманітності? – сміючись питав наймолодший онук, тримаючи бабусю за руку.

- Не до сміху нам синку, серце рветься на шматки, а ти про своє, про дитяче, - лагідно казала Стефанія.

- Пробачте, я зрозумів. Дядьки можуть вже наступного разу не приїхати.

- Можуть, та ми всі надіємось на те, що неодмінно приїдуть, - замислено казала Оксанка.

- А як вам брати і сестри, - веселіше питала Стефанія.

- Мені усі сподобались. Особливо Вадим, який навчив мене найкрутіших жаргонів, тепер ніхто не переможе мене на словах, весело казав хлопчик.

- Жаргони – це слова паразити не варто, братику їх застосовувати у нашій прекрасній мові.

- Та що від цього зміниться?

- Культура особистої поведінки.

- А я не бачу проблеми.

- Бо вона лише назріває.

- Сестричко, ти не сучасна, поглянь навколо, пташки вже вивчила новий алфавіт, а ти ще його не знаєш.

- Ти що хочеш щоб мені було соромно.

- Так хочу.

- Не мені, а тобі має бути соромно, за те, що найяскравіше світло перетворюєш у темряву.

- Як це перетворюю у темряву?

- Вимикаєш.

- Та чи лише я.

- А ти не бери приклад із поганого, бо незчуєшся, як таким і станеш, завжди є взірці, хороші взірці, тільки їх потрібно побачити.

- І хто є твоїм взірцем, коли не таємниця?

- Світоч ідейного народу.

- Шевченко не забороняв вивчати чуже.

- Але і не поєднувати з своїм, хіба лиш порівнювати і робити висновки.

- Може ти і із – під лоба дивилась на наших сестер і братів.

- Взагалі я не проти російської, але про проти роти російської на Україні, хоча б тому, що у нас є не гірша своя.

- Людина має право розмовляти на тій мові, яка їй подобається, - казала наша Аліна.

- А в цьому винні батьки, які не прищеплюють любові до рідного змалку.

- Наші дядьки теж винні, але всі там гам говорять так.

- Всі там, та всі ми на єдиній Україні і чому би то встидатися свого. Ні, своїм треба пишатися і про своє розповідати, а не шукати чогось чужого, думаючи, що воно може бути кращим.

- Чув би батько, йому сподобався би твій патріотизм.

- Так, свідома того що кажу, бо я дочка своєї нації і цим пишаюся, а ти неодмінно повинен викреслити із своєї вимови свої жаргонізми.

- Тоді я буду не цікавим і ніхто не схоче зі мною товаришувати.

- Навпаки, ти станеш не таким як усі.

- Білою вороною не хочеться бути.

- Будь же тоді вожаком, - сміючись казала Оксанка. Чи ти ще боїшся, що вчасно не розправиш крил?

- Не знаю, але над цим варто замислитись, та я не впевнений, що ти мене переконаєш..

- Цього я не пропагую, бо переконаю я, а потім ще хтось і будуть суцільні терези, ти сам повинен усе усвідомити і вирішити.

- Геніально, бачите, яка у мене розумна сестричка, я вже завидую тим дітям, яких вона буде вчити.

Бабуся із матір’ю слухаючи усе уважно переглянулись і легко посміхнулись. Чи поділяють погляди Оксанка важко було здогадатись, та те, що пишаються нею було у них на обличчі написано.

XIII

Тарас отримав листа від Руслана, зачинившись у своїй кімнаті розгорнув і почав читати. Захоплююча розповідь про невигадане, взаємне кохання підносила його душу до неба, щоб пересвідчитись, що дві найяскравіші зорі залюблено світять одна одній. Ще одна приємна звістка потішила його змучене гордістю серце. З лита він дізнався, що Іра вагітна. Ще раз і ще раз перечитував враження молодого, майбутнього батька, як великий абзац слів умістили на невеличкому аркуші, дуже дрібно списаному. Наприкінці листа Руслан запитував про життя діяння Тараса і його сім’ї. Про його плани на майбутнє. Звичайно розумів Тарас натяки брата. Думки, мрії, марення, бажання, добрі поради все це злилося в одне – єдине ціле, в якому в найкращих барвах розкривалося його життя. І єдине, що йому залишалося, це виконати обіцянки, втілити все у реальність. Кохання його перемогло, а любов здолала ненависть. Нарешті все стало на свої місця.

- Навіть, якщо б вона мене принизила і відштовхнула, все рівно я не перестану її кохати. В такому разі я зупинюся на інших почуттях, не менш важливих. Наприклад, засвічу ліхтарик для свого народу, щоб він міг добре бачити минуле, сучасне і майбутнє, міг спів ставити і вибрати свою життєву позицію. Я зроблю це, хоч би це коштувало мені життя. Все рівно, бездіяльне життя нічого не варте і дорівнює смерті, без почуття відповідальності.

Поставив листа на письмовий столик і сів на підвіконник, просидів так до опівночі, так йому було приємно і спокійно на душі, як ніколи. Йому так хотілося взяти гітару і поділитися із нею своєю маленькою радістю, та добре розумів, що порушить сон батьків і сусідів. І нарешті йому захотілося спати, встав з підвіконника із на пів заплющеними очима пішов розстеляти ліжко, яке через години дві потрібно було вже і застеляти, та на щастя, наступного дня був вихідний і можна було довше зазвичай поспати і подивитися хороші сни, які неодмінно насняться. Приємно повертатися хоч у сні у світ дитинства.

XIV

Побачивши стурбовану і зблідлу дочку мати одразу ж поцікавилась що із нею, чи не хвора бува.

- Ні матусю, не хвора, мені просто сумно.

- Біля рідної матері, дочці сумно.

- Не ображайся, матусенько.

- Та ні, я розумію, ти заскучала за друзями, от піди до Світличних, кажуть з їх дочкою не все гаразд.

- З Надею?

- З нею, з нею.

По дорозі до однокласниці Оксанка зустріла Галину Дмитрівну і зупинилась біля неї.

- Куди Оксаночко?

- Та йду до Світличних.

- Надя навіть з батьками не розмовляє, вигляд у неї жахливий, я бачила її.

- Може пощастить мені.

- Дай Боже.

- А як ваш Олексій, - отак між іншим запитала Оксанка, якій так кортіло дізнатись чи не повідомив тітоньку про своє рішення піти в монастир.

- Олексійко, - розхвилювалася Галина Дмитрівна, - він у мене дуже хороший син, та нажаль іде від мене, не буду ж я йому перечити. Господь вибирає собі сам.

- Так, тітонько, я розумію і підтримую братика.

- Були б у мене усі інші такі. А то молодші до ранку на гулянках, або випивають із батьком.

- Мені прикро це чути, та я маю надію, що вони і дядько зупиняться.

- От про це я щодня прошу у Пречистої матінки.

Привітавшись із батьками Надійки Оксана увійшла до неї в кімнату. На шкільну подругу важко було й глянути. Дуже худе, зблідле, змарніле обличчя, великі очі, які колись сяяли вогниками надії, тепер загубивши всякий вогник, були холодні і не привітні, а губи були близькі до посиніння.

- Що із тобою, Надійко? - ледь стримуючи сльози питала Оксанка, бачивши що її помітили.

- Будь – ласка іди собі, я не можу бути в одній кімнаті із тобою.

- Не піду, бо я тут потрібна.

- Своєю присутністю я не маю права забруднити тебе.

- Забруднити, ти чиста.

- Ні, я дуже, дуже і .., - розплакалась.

Оксанка підставила своє плече і обняла Надійку.

- Я хочу померти.

- Смерть і так прийде треба жити. Надіятись, вірити, любити. Вірити, щастя прийде, тільки поклич.

- Без черги тебе б в рай взяли, а мені відкрилося пекло. Життя стало не потрібним.

- Не кажи так, бо хоч і життя не є казкою, але будні і свята є у ньому. Є також горе і радощі. Ми зрештою, які визначаємось, та часом плачемо і падаємо. Подарунки у долі різні. І найбільші люди роблять помилки. Гріх – це схильність людини, яка завжди має можливість покаятись і змінити життя.

- Моє не можливо вже, бо я вже не людина, я тінь.

- Неправда, ти хороша людина.

- Ні, я зіпсована світом, його розвагами, брехливим коханням, корисливими хлопцями, легким способом життя. Та я сама собі винна, бо поза все мріяла залишити дім і втекти із сім’ї, із села. В гуртожитку моя допитливість переросла у бажання. Я закохалась і відчула блаженство, а після розриву із коханим я образилась на всіх хлопців, та проте находила у них розвагу, щодня у іншому ліжку прокидалася, доки зі мною не заговорила совість. Від неї я захищалась алкоголем, та і він не зміг вилікувати розбите серце. І ось, я приїхала додому, щоб тут померти, бо я не достойна жити.

- Неправда, ти роз’їлась, Господь тобі вибачить.

- Але я сама собі не вибачу, ніколи не вибачу.

- Не кажи так.

- Мені соромно, боляче дивитись на терплячих батьків, а до того ж я напевно хвора якоюсь венеричною хворобою.

- Я неодмінно піду із тобою до лікаря. Все зміниться, я тобі обіцяю, бо після поганого завжди приходить щось добре.

- Доля кинула виклик нашим однокласницям. Валя, Люба і Люда заражені на СНІД, Таня, Тоня і Катя не можуть народжувати, а все тому, що шукали кращого, як і я забувши настанови батьків, твої застереження.

Оксанці хотілось плакати, бо про інших дівчат не знала, та розуміла, що тепер їм лиш молитва допоможе. Пригорнувши до себе Надійку, заспокоювала, роздумуючи над щойно почутим і спів ставляючи можливі варіанти самаритянського вчинку.

XV

Ні, не додому, а до річки спішила Оксанка, що б там роздумати, про все. Її дума була неспокійною. Хотілось помститися всім хлопцям, які були причетні до дівочого горя, та добре розуміла, що помста породжує ще більшу ненависть. Умилася і заглибилась у думки, які годі було у цей час прогнати.

- Невже ми винні, що хочемо бути жінками, почувати себе бажаними, поміченими, невже не можемо бути жаданими і коханими. Спокушені чоловіками і коханими? Спокушені чоловіками, коли і виходимо заміж, не знаходимо очікуваного щастя. Драма заміжжя нівечить жінку, прирікає її на одноманітність. Дружні стосунки, світське життя – це все тільки набридаючи розваги, які не знищують обмежень. Це всього – на всього фальшиві втечі, які не дають змогу жінці заволодіти своєю долею і навіщо тоді ототожнювати себе із коханим. Кохаючи, кожна жінка намагається подолати залежність, на яку її засуджують. Але ж світ ніби – то і цивілізований, та і досі гостро відчувається дискримінація жінки. Жінка ніби то має права, рівноправ’я, та хіба чоловік дасть їй реалізуватися у тій чи іншій галузі? Жінки на Україні становлять п’ятдесят чотири відсотки населення, а у парламенті лише вісім відсотків, а все тому, що чоловіки і самі не здатні щось доброго зробити, то ще і жінкам не дають такої можливості, вважаючи політиками лише себе. Та краще хороша розумна, співчутлива жінка, ніж корисливий, жорстокий чоловік. Добре б було проголосити в країні ліберальний фемінізм, фемінізм рівності, щоб ще сміливіше жінка ішла до соціальних, політичних і економічних ресурсів. Ліквідація патріархальних засад суспільства має бути переможеною Жінкою, бо чоловікові вона на руку. Я ж, за інтелектуальний фемінізм, який спрямований на знищення насильства як провідного компонента світосприйняття. Але ж таке розуміння фемінізму вимагає радикальних, інтелектуальних зусиль революції у свідомості. Жінки погодьтесь зі мною, чоловіки, зрозумійте правильно бо ж вашим чоловічим обов’язком є не що інше, як надати оце належне право жінці, од цього вам гірше не стане. Жінки змінюють історію, але чому нам не вдається змінити, переконати у нашій правоті чоловіка. Я обіцяю собі і всім тим жінка, які мене хоч частково підтримують, що зроблю хоч те, найменше, напишу роман, у якому намагатимусь пояснити, що жінка – це запрошення до щастя, що не потрібно із неї робити рабиню, бо саме в рабстві вмирає всяка мораль, яка руйнує усі святі обов’язки. Писатиму про жінку розумну, сміливу, мужню, яка жила в минулому, живе зараз і має бути у майбутньому. Ми хочемо справедливості, поваги, а не співчуття. Взаєморозуміння, допомога, рівність, відданість і ніякого виявлення ніякої дискримінації. Жінка – це не тільки мати, дружина, берегиня, це ще і партнерка чоловіка, чому ж тоді про це ніхто не каже світ не одностатевий, світ різноманітний і непередбачений. А змінити рух його колеса може лише взаємна згода двох свідомих людей, чоловіка із жінки, носіїв моралі, без вірусів винищування і стереотипних переконань.

XVI

Марфа Іванівна прокинулась серед ночі і не побачила поряд чоловіка. Здивувалася, та знаючи що він ніколи не встає вночі. Заспокоїлась, кілька хвилин полежала і почула стукіт у коридорі, а потім дивні звуки і їй здалося, а може так і було, що її покликали. Зірвалася із ліжка, накинувши на себе халат і вийшла. Посеред коридору лежав чоловік, з розбитою головою, з якої стікала кров. Обличчя було біле і холодне, як у мерця, а губи посиніли, тільки очі благально дивилися шукаючи порятунку.

- Що з тобою Петре? – перелякано питала Марфа Іванівна.

- Відповіді не було, тоді вона нахилилась до нього, щоб послухати серце, воно ледь билося. Підвелася і швиденько побігла до телефону, подзвонили на швидку. Швидко пішла до ванни, намочила холодною водою рушник і витерла кров з обличчя, приклала рушник до голови, кров продовжувала литися, пішла швидко на кухню і взяла м’яку частину чорного хліба і приклала до голови. Згадала про нашатирний спирт, принесла і розкрутивши пляшечку дала понюхати чоловікові, це подіяло. Допомогла йому встати і підтримуючи повела до ліжка.

- Ти можеш говорити, - питала коли він вже ліг на ліжко.

- Можу.

- Тобі погано?

- Поганий сон.

- Розкажи мені.

- добре. Я бачив увісні вродливу жінку у калиновому вінку, вона розсердилась на мене і називала мене яничаром, казала що через таких як я вона не може знайти свою долю. Жінка зникла і я бачив сходи до низу по яких пішов і потрапив і потрапив у пекло, де бачив батька, який колись повісився, дівчину, яка з моєї провини скочила в криницю, хлопців, які втопилися через мене, четверо жінок, що були вагітні і не народили, знову із моєї провини. Мене всі кликали, казали щоб залишався із ними, бо немає кому дрова носити.

- Заспокойся, це всього на всього сон.

- А може це моє майбутнє.

- Не кажи так, а хочеш побіжу по священика.

- І він мені не допоможе, знаєш що я маловірний, а до того ж ти не встигнеш, бо я вже іду від тебе.

- Куди ідеш? – перелякано питала дружина. Та замість відповіді почула наступне.

- Пробач, що зіпсував тобі життя, та тепер ти будеш вільна, незабаром з’явиться той, кого ти кохала усе життя, прийми його, бо тільки із ним відчуєш себе щасливою.

- Що ти таке кажеш? – стурбовано і перелякано питала Марфа Іванівна.

Під’їхала швидка і забрала Гайдука, але до лікарні доїхати йому не судилося, по дорозі він помер у дружини на руках. Не плакала, не кричала, лише уважно розглядала його мертве обличчя і тихо шепотіла. „Ти ще міг жити, та тебе згубила ненависть”. Тоді тремтячого рукою закрила мертві очі чоловікові і нахилившись поцілувала зимове обличчя. І тихо сказала до лікарів: „Можете їхати повільніше, він помер”. Водій повернув машину і вдова повезла тіло свого щойно померлого чоловіка додому.

XVII

Нахилившись на д письмовим столом, Оксанка пише листа друзям.

- Мої любі, щирі і найкращі друзі Іринко і Русланку, насамперед, скажу що поділяю ваші радість. Того дня, коли я про це дізналася мені було так весело і ця звістка дуже потішила всіх хто знає вас. Може із перших рядків листа не пишеться про те, що окрім радості у серці живе смуток, так я дуже і дуже сумую за вами. Як мені хочеться вже вас побачити, обняти і просто порозмовляти, як у старі добрі часи. На друзів які поряд не нарікаю, та буває і таке, що біля них я почуваю себе, як то кажуть не у своїй тарілці. Вони жартуючи, мені кажуть, що я далеко не сучасна, що занадто люблю людей, в яких не треба вірити, бо вони по своїй природі злі, що з моїми ідеями, бажаннями і переконаннями я мала б народитися на початку ХХ сто рілля, бо саме в той час я б пригодилася Україні, а тепер їй не потрібна. І даремно я намагаюся їх переконати у тому, що любов творить дивні дива, що без неї не можна жити, а рідна держава наймиліша і що зараз у час, який ми всі народилися, маємо згуртовано діяти. Ми потрібні Україні, а вона нам. Все так не буде, завтра буде краще. Та вони втрачають віру у краще майбутнє не маючи можливості проявити себе! Світ прогресує матеріальністю, духовність, мораль розбиваються, як дзеркальця на шматочки. Хочеться кричати, застерегти від помилок, та хто тебе чує, вмикають музику, телебачення, як якому транслюють аморальні фільми і дурманіють, як наркомани, а наслухавшись і надивившись ідуть і випробовують, те що властиво і заборонено законами моралі і держави. Жахливо на це дивитися і часом сама собі дивуєшся ж іще ти якась хоч трошки інша, бо живучи і товаришуючи із ними сприймаєш кожне явище на свій розсуд. Стараєшся, а ж зі шкури вилазиш, щоб пояснити їм усім бодай найменше і найкорисніше, а вони ще й глузують. Та не дружити і зачинитися у собі теж не вихід.

В своїм думках допливаю до краю берега, над яким пульсує ріка життя, п’ю ту чисту джерельну рідну, милу серцю воду і думаю про те, як дати тої води сучасним молодим людям, щоб вони випивши зрозуміли, який добрий Бог, від якого віддаляються, яка у нас славетна Батьківщина, якої часто соромляться, який мужній наш народ, якому вони причіпляють ярлики зірвані з уст чужого народу.

Дивлячись на все ще, робиш для себе певні висновки, а такі висновки дають підстави і козирі тим, кому вигідно, щоб Україна стала колонією знову віддала тризуб і взяла серпа і молота, щоб знову працювати на чужий народ.

Не хочеться взагалі деколи жити, зіткнувшись із байдужість, чи нахабством, хочеться того світла, яке б запалило б до перемог над собою, а всі власні перемоги були цеглинами, на будівництво такої держави, як свідомі попередники прагнули, дехто прагне і зараз.

А щодо мого особистого, як в запитуєте, то яке там особисте, коли немає всезагального. Від своїх ідей і поглядів цілковито не відмовляюсь і навіть збираю по архівах матеріали до написання роману, історичного роману про жінку, її народження, діяння, прагнення, бажання, хочу довести, що вона дійсно рівна чоловікові, не нижча і не вища у всіх відношеннях, від нього.

З нетерпінням чекаю закінчення весни, чекати ще не довго залишилося. Нарешті прийму ваше запрошення і відвідаю вашу вже на той час, більшу сім’ю. От тоді і наговоримось досхочу.

Всього вам доброго. З великої любові і пошани ваша завжди Оксанка.

XVIII

Пізно вечором до Оксанки приїхав Іванко, за яким вона вже встигнула заскучати, хоч залишив її на два тижні.

- Тепер я на довше, весело казав Іванко, - цілуючи сестричку.

- О, я дуже, дуже рада, заскучала.

- Значить сьогодні нам не судилося заснути, будемо усю ніч розмовляти і я навіть знаю на яку тему ти хочеш поговорити.

- Я рада, що ти здогадуєшся, та погодься, що бути жінкою важко, хоча бо тому, що все ж приходиться мати справу із чоловіками, які майже не дають можливості жінці реалізуватися в своїх власних інтересах пов’язаних із інтересами усього суспільства.

- Звичайно, жінка як і усі священні істоти оточена різними табу, бо вона сама – табу.

- Тереза з Авелі блискуче довела, що жінка здатна піднятися так само високо, як чоловік, коли їй надають рівні з чоловіком можливості. Та чи лише одна Тереза довела?

- Я повністю погоджуюсь із тобою Оксанко, бо ж Бог навіть створив жінку як подругу для чоловіка і справжнім основоположником фемінізму був Леон Рішьє, ставши організатором міжнародного конгресу Права жінок, зібраного 1878 року.

- Так, Іванку це мені відомі факти, шкода тільки, що Губертіна Оклер втратила свій добрий вплив і загубила діяльність, та це все лише тому, що ми жінки не згуртовані, наші інтереси далеко не збігаються, нажаль.

- Але ж жінки і гуртувалися і добивались свого належного. Велика заслуга в досягнутому Луізі Отто, Кларі Цеткін, Розі Люксембург, пані Кюрі і багатьом іншим, що внесли всій вклад. Різні діяльні жіночі рухи, в яких були і чоловіки, які теж поділяли прагнення.

- Та все ж незгода між чоловіком і жінкою триватиме до тих пір, доки вони не визнають обопільної рівності, тобто доки залишатиметься незмінний світ жінки, уособлений у „жіночності”.

- Тож не варто переходити в наступ, щоб виправдатися нашим статтям, бо ж як відомо похибки одного не вибачають прорахунків другого. І заради найвищої перемоги чоловікові і жінці належить піднестися над їхніми природними відмінностями – без сумнівів і недовіри – утвердити братерські стосунки.

- Все це дає мені вагомі підстави, погодитися із тим, братику, що світ чоловіків і жінок не просто перетинається, що він перетинається на певних природних етапах і погано я досі ідучи вже свідомою людиною, вважала, що всі чоловіки однакові. Світ індивідуальний. Чоловіки, зрештою як і жінки є дуже добрими, щирими, діяльними, але і є пихатими, поганими і не щирими, байдужими до інших і бездіяльними.

- Я радий чуючи справедливі твердження.

Потім говорили за спланований Оксанкою роман. Велика підтримка з боку Іванка була, як моральна, так і матеріальна. І вже наступного дня, зібравши достатньо фактів Оксанка сіла за написання.

Вже до кінця весни роман був написаним і роздрукованим на комп’ютері.

- І що тепер? - питав Іванко.

- Для початку відвезу почитати Іринці і Русланку.

- А друкувати?

- Хіба до жінки редакторки занесу, - засміялася Оксанка.

XIX

Ні робота, ні нові друзі не приносили задоволення Тарасу. Залишивши все, він все ж вирішив поїхати в село до бабусі, щоб хоч трішки перепочити.

Бабуся дуже зраділа приїзду онука і як завжди розпитувала про все, та все ж зупинилась на Тарасикові.

- Тарасику, скажи мені будь ласка, коли я і від тебе правнуків діждуся?

- Думаю, чекати залишилось зовсім мало часу.

- О, це вже мені подобається, та ще, я дуже хочу бачити твою обраницю, коли я побачу її.

- Спочатку, мені треба про це їй сказати.

- Неодмінно скажи, бо я вже у тебе стара бабуся, а відтягуючи із знайомством я можу померти, так і не побачивши її, а я цього дуже хочу. У мене є лише два онуки, яких я дуже люблю. Один з яких мене вже ощасливив, тепер твоя черга, зваж.

- Добре, добре бабусю, завтра ж поїду по неї.

- Маєш поїхати і мусиш, коли ще не запропонував, запропонувати їй вийти за тебе, бо може з’явитися інший і тебе випередити, а таке буває досить часто, повір мені.

- Вірю бабусю.

І хіба після цього сказаного бабусею онук міг спокійно спати? Одразу ж, ще ранком зібрався до Оксанчиного батька, щоб поговорити із ним про свої наміри і заодно дізнатися ще не вивчені смаки його дочки. Від Руслана знав, що Оксанка заміж ще не вийшла і що цього року закінчує навчання. Перевірені часом почуття зупинили усі вагання.

В автобусі проспав до обіду. Снилася Оксанка, яка їхала цим же автобусом разом з Іванком до Іринки і Русланчика, везла їм роман, ще не знаючи, що цієї ночі у них народилися двійнята.

Тарас спав насолоджуючись прекрасним сном, а Оксаночка у цей час читала Іванку свій перший твір, який зберегла її мама.

- Я вірю, що доля це жінка, яка живе у небі. От, народилося немовля, а вона швиденько за ручку і пише у книжці чорним по білому, для неї майбутнє. В якій школі має вчитися, потім д е продовжити навчання, якщо буде бажання до навчання, підшукує пару і розписує їх зустрічі і весілля, а вже потім придумує їм дітей, чи то хлопчиків чи дівчаток. Коли я слухняна, кажуть моя мама і діти у мене будуть слухняні, а коли пустуватиму з братом, то таких же пустунів і ми матимемо. Дуже шкода тих діток, що ще в малолітньому віці, чи після школи помирають, їхня половинка тоді залишається самотньою. Батькам, коли у них народиться дитинка потрібно просити Боженьку про хорошу доленьку, а якщо не попросять, то хоч би і доброго навчила, стане поганою і з такої людини всі будуть сміятися. Оді вже самій людині потрібно просити про добру долю, жінку яка трохи вередлива і вибаглива. Я ще не розумію добре чому то одну сміються багато, а інші багато плачуть, та це певно тому, що у кожний день не у всіх однаковий настрій. Тут доля розділяється із своїми улюбленцями і не улюбленцями, як деколи наша вчителька. Але наш священик казав у церкві, що доля – це спосіб життя, а життя у людини є, а ж два. Перше на землі, а друге на небі. Я казала йому що хочу уже у небо, а він казав, що я маю ще його заслужити тут на землі. Маю вирости, знайти собі хорошого хлопця і вийти заміж і народити дітей, як моя мама. Та я не хочу заміж за хлопця, я хочу за казкового принца, може він прийде до мене, модна і без коня, у нас кінь вже є. Брат Степан каже що з нехай машиною, та я боюся машин і не люблю їх краще ходити пішки і дивитися одне на одного коли схочеш, а тоді коли машина зупинена.

Доля мені учора снилася і казала, що я вже скоро виросту і закохаюся, але як це закохатися? Треба спитати у мами, або у вчительки.

Доленько зроби вже мене великою, бо хочу бути вчителькою і також як наша Віра Степанівна перевіряти і розказувати дітям про Україну, країну яку я вже трішечки люблю і про людей що знають тебе долечко. І ще приснися мені ще завтра. Дякую я буду чекати. Твір закінчую, може вчителька поставить п’ятірку.

- І все так як тут читала вчителька? – посміхаючись питав Іванко.

- Читала, та вже тоді, коли я закінчувала школу.

- І в дитинстві ти була сміливою.

Переглянулися, посміхаючись.

Автобус зупинився і водій об’явив, що на цій зупинці стоятиме тридцять хвилин. Пасажири почали виходити на повітря. Оксанці не хотілось , а Іванко вийшов сам, купити воду і печиво. Дочекавшись коли вийдуть усі виходив і Тарас дивлячись уважно на звільнені місця. Серце билося, як скажене, нашіптуючи щось несподіване. І не повірив своїм очам, коли побачив, майже на самому переді свою кохану, із тими ж ознаками серця.

- привіт дівчино моєї мрії.

- Привіт, мрійнику.

- Але це не лише мрія.

- Тоді що?

- Спочатку дозволь присісти біля тебе, бачу тут вільно.

- На кілька хвилин можна.

- Спасибі.

Обоє дуже хвилювалися, а це було досить помітно, бракувало тільки третього, щоб визначив.

- Як життя?

- Прекрасно.

- Навіть без мене?

- Не один ти особливий.

- А у тебе що хтось є?

- А це так важливо?

- То тоді хоч скажи куди їдеш?

- До своїх друзів.

- А може і мені до них, з твого дозволу.

- Я не маю права розпоряджатися чужим життям і чужим часом.

- Невже чужим?

- Та що ти розумієш під цими звинуваченнями

- Намагаюсь тільки зрозуміти твоє серце.

- А може ще і мрію тобі реалізувати?

- Тоді будеш дівчиною життя.

- Я давно не читаю казок.

- То значить і в щастя не віриш.

- Щастя повинне бути можливим.

- А що заважає.

- Напевне гордість.

- Але можна і з гордістю домовитись.

- А хіба варто.

- Так.

- То скажи будь – ласка чому?

- Хоча б тому, щоб бути моєю царівною.

- Але я не твоя.

- Ти справді горда, як Наталка Верковичівна.

- А ти як Василь Орядин.

- Він же був закоханий у Наталку.

- Та його зухвалість перекреслила це почуття, через гроші пішов і проти переконань.

- Але ж причина була у ній.

- Перечитай ще раз цей твір і подумай, чи варто називати мене царівною.

- Але ж я не зроблю помили Орядина.

- Тобі ніхто і не забороняє одружитись і з українкою, будь – ласка.

- Моя обраниця ненавидить чоловіків.

- Не ненавидить, а зневажає.

- За що?

- А хоча б за їх поведінку.

- Тоді як із тобою поводитись.

- Найперше не турбувати серця.

- А що, просто перекотити його до свого?

- Та ти ж ненавидиш дівчат

- Люблю, гострі відчуття наприклад, як коса потрапляє на камінь.

- Донжуанів і Казанових не сприймаю.

- А підкорити не хочеш?

- І це як?

- На рівних правах.

- О, а ти що до феміністичних іде й пристрастився і як я хочеш ліквідувати патріархальність?

- Жінки спосіб ні на все.

- Якщо доводять чоловіки, що не залишають нам вибору.

- А ти я бачу будь – якого суддю переконала б.

- Тобі чим не подобається мій фах?

- Занадто ти розумною стала.

- А може я такою завжди була і зрештою жінки всі розумні.

- Розумні, бо і зраду вміють приховати.

- А тобі хоч відомо що є зрадою жінки?

- Цікаво, цікаво.

- Це є форма захисту проти домашнього поневолення, соціального пригнічення і будь – якого іншого гноблення. А зрештою чоловіки підліші, вірних так мало, навіть нема у кого автографа попрости.

- Але чоловіки все рівно...

- Гірші, - перебила невиражену думку Тараса.

- Це що насмішка?

- Ні, це переконання.

- А чому так цинічно?

- В цинізмі жінки винний чоловік.

- А у твоє хто? Який чоловік?

- Усі.

- Так не буває. Я бачу твоє серце, ти не щира зі мною.

- І ти не намагаєшся бути.

- Ідеалі в не буває.

- Але наближення має якесь бути.

- Стань такою.

- А це вже після тебе.

- Для тебе, не важко.

- Ти ж не знаєш моїх переконань.

- А ти мене переконаєш.

- Агітацій не люблю і не практикую.

- А може вам пора позбутись своїх переконань.

- Невже для того, щоб сформувати власні?

- Саме так.

- Не люблю коли за мене вирішують.

- Але ж ти вільна погодитись, чи відмовитись.

- Тоді відмовлю, - не розуміючи чому казала розчервонівшись Оксанка.

Тарас уже просто розсміявся.

- Просимо вас, не сміятися з нас, ми об тім не споримо, що вас не стоїмо, ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже.

- Я тобі байдужий? Краще б ненавиділа.

- Для ненависті потрібно мати причину.

- Тоді зневажай мене, як і всіх інших.

- Декого я поважаю, а ще інших і люблю.

- Шкода що мене нема у тих списках любові, дуже шкода, та все одно я бажаю тобі щастя, та ідеального чоловіка.

- Ідеалів серед чоловіків немає, бо давно вони не виконують своїх функцій і завдань.

- Ти що заміж не хочеш?

- Щоб позбутись волі і потрапити у неволю?

- Не всі чоловіки погані.

- Заступаєшся, тобі пасує, ти ж їх роду.

В цю мить зайшов Іванко з кульком у руці.

- Оксаночко ти не сумуєш тут без мене? – казав не помітивши Тараса.

- Дуже, дуже сумую.

- Але ж я тебе вже не залишу і не дозволю сумувати.

Аж тепер помітив Тараса, що швидко підвівся і подав руку Іванку.

- Мене звати Тарас.

- Мене Іван, - потискуючи руку Тарасові казав Іван, швидко усе зрозумівши.

- Може мені ще вийти, а ви порозмовляєте, - питав Іванко в двох.

- М вже порозмовляли, - вперто сказала Оксанка опустивши очі.

- Бажаю вам щастя, - стримано казав Тарас, ще раз потискуючи руку Івану.

Іванко спохватився щось йому сказати, та Оксанка не дозволила.

Автобус від’їжджав. Тарас сів на своє місце, мало не плачучи, невже його вже випередили, так, він втратив свій шанс, пізно, вона йому не судилася. За що це йому так, не розумів. Дівчина, єдина дівчина яку він кохав, яка можливо те ж його кохала, вирішила ощасливити когось іншого. За що йому таке розчарування, коли зрозумів вже так багато. Оксанка змінила його життя і водночас давши надію, забрала. Боліло серце, боліла душа. Такі ж відчуття були і в Оксанки.

- Оксаночко, це твій коханий? – питав Іванко.

- Він самий.

- А чому ти так із ним обійшлася, невже він щось не те сказав?

- Тому, що я зла на себе, за те, що підпустила його заблизько до серця, тому, що закохалася і не можу розлюбити, - плачучи казала Оксанка.

- Але ж і він закоханий, глянувши на нього не важко було зрозуміти.

- Знаю, відчуваю, розумію, як йому зараз важко, він плаче душею.

- То що заважає тобі підійти і заспокоїти, ощаслив його і себе.

- Не можу, не гордість навіть це.

- Невже переконання?

- Переконання, яке не дозволяє переступити через себе.

- А що це за переконання?

- Ні, не зневага і не презирство, вони перемінились у любов, а те, що я не хочу заміж.

- Як це не хочеш?

- Боюсь помилитись.

- Де є взаємне кохання, там не може бути нещасного майбутнього.

- Я не проте.

- Тоді про що?

- Коли я не матиму власних дітей, чоловіка, буду думати і всю себе віддавати дітям, які мене оточуватимуть і Батьківщині.

- Але можна поєднати особисте і всезагальне.

- Особисте переважатиме.

- Але ти не повинна зрікатись можливого, не вбивай своє щастя.

- Так буде краще.

- Краще для кого?

- Для двох.

- Не кажи те, чого не приймає серце, не супереч сама собі. Я, з твого дозволу підійду сам і поясню, як розумію, покладися на мене.

- Іванку не роби цього. Я дуже тебе прошу, - крізь сльози казала Оксанка.

Ще півгодини їхали мовчки, роздумували над тим, що трапилось. Коли виходили, Оксанка забула сумочку в якій був зошит – щоденник, фотографія Тараса і звичайно ж завершений роман, який везла друзям. Тарас виходив пізніше на зупинку, а побачивши забуту сумочку взяв як найдорожчу реліквію.

XX

Уже тиждень живе Оксанка у бабусиній квартирі з Іванком. В Іринки і Русланка була два дні, за зошит не сказала. Помилувалась дітьми і поїхала бо треба було готуватися до останніх екзаменів. Треба було вчитися, та вона ніяк не могла зосередитись ні на чому. Її увага розсіювалась при найменшій згадці про Тараса. Про нього думати ніяк не могла. Та знала, що щастя яке було так близько вона сама ж і віддалила, не розуміючи чому. Знала що не справедливо поступила по відношенню до нього. Роздумувала про його великодушність, його прагнення до найгероїчніших вчинків заради неї. Змінити щось зараз було, як вона вважала неможливим. Чужі ролі залишились чужими і вона уже грала свою. Свою найважчу не повинна була вона ні найменшим виказати себе.

- Завтра перший екзамен, а я не знаю нічого, - якось сказала Іванку.

- Не хвилюйся сьогодні ж я потрачу і свій увесь час, для твого зосередження, не говори нічого, тебе я розумію. Знаю, що зараз ти відчуваєш, кілька років тому у мене було майже те саме. Та мене із коханою розлучила смерть, а тебе безумство.

- Не кажи будь – ласка, все я знаю сама.

- Нічого ти не знаєш, не усвідомлюєш, що накоїла, а Тарас у цей час, час страждань і розчарувань може зробити найбільшу помилку, це і тобі зашкодить.

- Не наступай на душу, понівечену тереном.

- Гаразд, я зупиню оцей справедливий натиск, на тебе, та тільки на час твоїх іспитів.

Вчилися, справді разом і це було далеко легше, як одному. Студентські роки закінчувались. Та жаль за ними не було, тільки тому, що виключно всі думки були зосереджені на іншому, можливо втраченому з власної ініціативи. Боліло ще і те, що все її писання виявилось даремним, а ще вона втратила щоденник, на сторінках якого висвітлювалось її не вигадане почуття. І одна єдина фотографія Тараса, яку вона, як ікону завжди возила із собою, інші, залишила вдома і не дозволяла собі на них навіть глянути. Не знав про це Іванко, не сказала, вперше приховала від нього, щоб і він не хвилювався, та він хвилювався також. Його хвилювання були двохсторонні. Зациклена на своєму Оксанка все ж побачила, якусь дивну переміну у ньому. від нього, щоб і він не хвилювався, та він хвилювався також. Його хвилювання були двохсторонні. Зациклена на своєму Оксанка все ж побачила, якусь дивну переміну у ньому.

- Що тобі? – якось спитала.

- Серце посвітлішало.

- Чи не закохався ти бува, знову.

- І ця гідна заміна з’явилася напередодні. Але зараз, коли ти вже успішно склала іспити я не можу мовчати про можливі, навіть реальні щасливі долі.

- Я рада за тебе, але за останній час стала не терплячою. Хто вона і де ти і коли познайомився із нею.

- О, багато запитань, та всі вони мені подобаються.

- Вона, тобто Інна повне віддзеркалення мого попереднього кохання, моєї дівчини. Познайомився я із нею в ті дні, коли ти була у друзів. У лікарні, вона наковталася таблеток, втративши рівновагу через нещасне кохання. Я боровся за її життя з особливими зусиллями. І не даремно. Вона знову повернулася до життя та вже з моїми поглядами. Я бачив її рідних, навіть того, хто був причиною. Через кілька днів їду її провідати.

- Гадаєш тобі пощастить?

- Упевнений у цьому. Здається і вона, знайшла у мені для себе заміну, але я дам час ще їй, щоб зрозуміла це.

- Геніально.

- Так, все прекрасно, зважаючи ще і на те, що у мене з’явився ще один щирий, справжній друг, ой що був причиною, так би мовити нашого з Інною знайомства.

- Тепер я розумію хто Іванку до тебе, кілька хвилин тому телефонував. Інна сказала, що дуже хоче тебе бачити, і ще, завтра із твоїм другом чомусь не називала імені його, будуть у нас.

- О, це бездоганно. Я вже від сьогодні щасливий.

- Але ж я, маю завтра їхати до Іринки і Русланка, завтра хрещення їхніх діток.

- Ох, як я забув. Але і тобі потрібно було залишитись.

- Я дуже б хотіла бачити Інну і тебе із нею.

- А я тебе із своїм другом.

- Як це із своїм другом?

- Як, як, та звісно що разом.

- Не знущайся знаєш, хто живе у моєму серці і то вже скоро, я присплю його там.

- Знаю, знаю, та приспати не потрібно. Не це раз має бути все по іншому, бо моїм другом є ніхто інший, як твій коханий Тарас.

Мало не втратила свідомість Оксанка від почутого, та Іванко і це передбачив і знав, як запобігти цьому.

- Не може бути.

- Так усе і є.

- Та це нічого, головне, що він заради тебе готовий на все, ти ж тільки знову не супереч сама собі. Знає він твої почуття, переживання і хвилювання і навіть твій роман йому до душі.

- Що? Він взяв сумочку? – розхвилювавшись питала Оксанка.

- Коли ми її забули і пішли.

- Ти знав, що у мене її немає?

- Я це побачив не одразу, та потім підходив до водія, того автобуса, де її вже не було. Та водій бачив, хто її взяв. Він описав мені Тараса і я чомусь, заспокоївся.

- Мені соромно, після всього, я не посмію заглянути йому у очі.

- Ти маєш це зробити.

- Не посмію.

- А я не відступлю від тебе доти, поки ти не підеш назустріч долі.

- Багато від життя мені не потрібно. Щасливий ти, щасливі мої друзі, то значить і я разом ними.

-  Так, щаслива, та ти заслуговуєш на щось більше.

- Я не хочу порушувати свою гармонію.

- Ти її не порушиш, усе буде гарнію вати веселковими кольорами.

- Я більше люблю дощ.

- А я знаю що не любиш.

- Тепер люблю.

- Любиш, от і добре. Всерівно це нічого не змінює.

- А може навпаки?

- Тебе точно не змінить. У цьому я впевнений.

- А це ще як сказати. Я можу стати байдужою до всіх.

- Не зможеш, бо твоє серце любить. А любов і байдужість далеко не схожі.

- Це тобі так здається.

- Ні, це не можливе. І що б ти ще не казала, не повірю, бо знаю тебе.

- Тоді зроби вигляд.

- Не так легко обдурити серце.

- А я не збираюсь його обманювати, та дам йому зрозуміти, що від щастя треба відмовитись, що б не уярмити не закувати своє життя міцними кайданами.

- Які кайдани, яке ярмо? Ти так розумієш святу таїну подружжя?

- Здається так.

- Повір мені, це хибна думка.

- Повірити тобі? Та ти ж не одружений.

- Але я знаю складові подружнього щастя.

- Це добре, дуже добре, вони тобі знадобляться.

- Любов знайшла ваші серця і поріднила і невже ти зречешся її солодкого ярма.

- Заради волі.

- Шлюб – це не в’язниця.

- У деякій мірі так.

- Тоді ув’язнених буде двоє, а злочин один – кохання.

- Він розлюбить, переживе.

- А ти?

- Я і так поживу, досі ж то якось жила.

- Ти ніколи не була жорстокою.

- До дітей, жінок і тварин.

- Залишися всякого ділення.

- Множення теж не буде, бо я неприступна як фортеця.

- Була, поки не віддала свій ключ від серця.

- Нікому його не давала. Він сам його знайшов, та я зміню замок.

- Але забудеш зачинити квартирку.

- Ні.

- Тоді чим заповниш пустоту, як даси собі раду з нудьгою.

- Запрошу вітер.

- Вітер може ще більше нашкодити. Роздмухає полум’я.

- Тоді я згорю у ньому. Серце покличе смерть.

- Частіше вона приходить до тих хто не прагне.

- А я буду сподіватися.

- Не треба просити смерть, вона рано чи пізно прийде, треба зосередитись на житті.

- Тоді житиму для інших.

- Та тебе весь час буде мучити совість, як найбільшого грішника.

- Я не вбила і не ....

- Пробач що не даю продовжити, але ти вб’єш морально. Вб’єш щастя. Згадай свій дитячий твір, ти зрадиш сама себе. А ця мила жінка доля не захоче навіть і у сні до тебе з’явитися.

- Все проходить, все минає.

- Та тільки не кохання.

- Не всі так гадають.

- А ти повір своєму серцю.

- Ти ж лікар, знаєш, що не завжди можна вірити хворому.

- Але намагаюсь знайти лікарство і вилікувати.

- Не думала, що коли не будь це станеться.

- Станеться що?

- Ти перестанеш мене розуміти.

- Не я, а ти не розумієш мене. Хоча істина на моїм боці.

- І лікарі помиляються.

- Як і всі інші. Хоча, я розумію трохи тебе.

- І невже даси пораду?

- Заспокоїтись і ще раз добре все зважити.

- Терези життя поламалися.

- То дозволь часові їх відремонтувати.

- Щоб не образити тебе, дозволю.

- Отак вже краще.

Залишившись на одинці сам – на – сам із собою, Оксанці було гірше. Боліла душа, розривалося серце. Та проте боялася змінювати своє рішення. Потрібно було зосередитись на чомусь хорошому. Вона, навіть, знала чому, та ні серце, ні душа не підкорялися розуму.

- Оксаночко, що із тобою, - схвильовано питав Руслан прочитавши все з обличчя, зустрівши її.

- Не зважай, це минеться.

- Минеться що?

- Мої дрібні невдачі.

- Може чимось можу допомогти?

- Ти вже допоміг, всі, всі допомагали, а я відкинула всі ваші старання. Не люблю того, що легко іде до рук.

 Не вдержавши сліз заплакала на підставленому плечі друга. Руслан обняв Оксанку і дозволив їй поплакати.

- Все буде добре, Оксаночко.

- Як я виправлю помилку.

- Яку?

- Переконаю серце, що кохання не його пісні.

- Чому не його? Усякого серця кохання пісні.

- Я занадто собі довіряла і ось, що із цього вийшло.

- Але вийде.

- Уже нічого, я відмовляюсь.

- Безглуздо відмовлятись від щастя.

- Не від щастя відмовляюсь, а від кохання.

- Це зайве. Тарас закоханий теж.

- Знаю.

- Ви що бачились?

- Так.

- І що так просто розійшлись?

- Так буде краще.

- Ні, це буде гірше. У вас обох не буде майбутнього.

- Буде.

- Ні, ви житимете минулим, а хто живе ним, той нещасний, це вже давно відомо.

- Значить така доля.

- Ні, не доля, а примха.

- Можливо, та змінювати все щось пізно.

- Ніколи не пізно.

- Пробач, що засмутила, розказавши своє, та не тому приїхала.

- Знаю.

- Тоді ідемо, хочу бачити Іринку і маленьких.

- Хрещена матір має право. А про все інше ми ще поговоримо, інакше ні я, ні Ірочка не відпустимо тебе.

Оксанка не хотіла сперечатися із Русланом і взявшись за руки вони пішли вузькою стежкою.

Чуже село зустрічало Оксанку привітно, їй вже тут подобалося. А на подвір’ї вже чекала Іринка і бабуся Руслана і Тараса.

- Яка гарна дівчина, таку б нашому Тарасу, - весело казала бабуся, а то поїхав тоді, коли казала вам і повертається.

Оксанка залишилась із подругою, а Руслан з бабусею пішли в сад, де бабуся докладно все дізналася від онука.

Після повернення із церкви гості яких тут було чимало, пішли до хати, випити, за сільським звичаєм, за здоров’я і добру долю дітей. А вже тоді, коли гості пішли, подруги швидко помили посуд, приспали діток, лишивши із ними бабусю, вийшли погуляти.

- Що із твоїм волоссям? – питала Іринка.

- Воно не чесане днів зо три.

- Це натяк на те, що тобі погано.

- Дуже погано. Мене болить душа.

- Спочатку, я розчешу тобі твої пишні коси, а потім ти про все розкажеш.

- Звичайно, від тебе нічого ніколи не вдається приховати.

Розчесавши коси не заплітала.

- Нехай буде так, тобі личить. І хоч на дворі трохи вітряно, підемо до річки, це не твоя улюблена, але ти любиш природу, а я покажу тобі наше із Русланом тут улюблене місце.

- Я дуже рада, ідемо.

Взявшись за руки вони пішли, не знаючи, що Тарас вже приїхав, та йому прийдеться спочатку порозмовляти із братом і бабусею, яка так чекає на нього. Бабуся обняла Тараса і сказала:

- Внученьку, а чому ти сам приїхав?

- Не питай про це будь – ласка.

- Не хочеш, не кажи, але тоді скажу тобі я, що Оксанка тебе випередила.

- Я знаю.

- А чому так пригнічено?

- Бо я не знаю що я скажу їй при зустрічі, щоби вона не образилась.

- Покладися на серце внученьку, воно обов’язково підкаже що тобі казати.

- Дякую бабусю, саме так і зроблю.

- Іди в хату, атам чекає на тебе Русланко, а дівчата вийшли погуляти.

Привіталися, обнялися.

- Тарасику, давненько я тебе не бачив, добре, що хоч на листи мені відписував.

- Русланку, не ображайся на мене і дякую за те, що ти такий терплячий у мене.

- Не проте зараз говорити.

- А що, розказати тобі, що із мене зробило кохання?

- І це залишимо на потім. Бо зараз головне порозумітися з Оксанкою, яка теж закохана у тебе, та боїться майбутнього із тобою.

- Все це я знаю. Прочитав у її щоденнику і розмовляв із її братом, багато дізнався від нього. Також прочитав роман, який вона везла вам, та забула у автобусі, яким ми їхали троє. Звичайно мені трохи не зручно буде перед нею, за те, що без її дозволу дозволив собі більше, та може це на краще. Інакше, навряд чи зрозумів би її.

- О, це досить цікава розповідь поки не повернулися дівчата розповідай.

- Гаразд, та тільки із тією умовою, що ти дай мені добру пораду.

- Звичайно дам, навіть здогадуюсь на що натякаєш.

А тим часом подруги розмовляли біля річки.

- Тут дійсно гарно Іринко.

- Бабуся казали, що це місце для побачень вже не одного покоління.

- І для хороших роздумів.

- Тільки про моральні почуття. І ти, Оксаночко зараз про все мені зізнаєшся, я бачу що тобі зараз важко.

- Так, мені шкода за романом і щоденником, які я забула в автобусі, хто знає де вони.

- Так, думки лякають. Звичайно, я розумію твій страх, але не муч себе ще цим. Чернетки є, а я допоможу напишемо кращий і обов’язково віддамо до друку.

- Про це я навіть не мрію.

- То що писала ти його для шухляди?

- Ні, писала я його, скоріше за все, для Тараса і себе.

- Добрі підходи.

- Але без майбутнього. Потяг зупинився.

- Кохання і смерть не спиняє.

- Мені страшенно соромно і боляче з а нього. Не хочу, що б він сумував.

- Радість повинна бути взаємною.

- Не знаю.

- Та зате знаю я. Пробач, що не надовго. Залишу, дітей треба погодувати.

- Нічого, нічого, я подумаю про твої слова

Іра пішла, а Оксанка присіла на край берега і дивилася у річку.

- А де Оксанка?

- Хороше, хороше запитання, правильний підхід, - весело казав Руслан.

- На річці, на твоєму улюбленому місці.

- Це вже добре. Подайте мені будь – ласка її зошити і скажіть чи варто брати на річку квіти.

- Достатньо буде зошитів, - весело казала Іринка, про все здогадуючись.

Тарас взяв сумочку і сказав: ”Побажайте мені успіху”.

- Бажаємо, - в один голос казали Руслан і Іринка.

Оксанка сиділа на березі річки, як і залишила її Іра і продовжувала дивитися у річку. Думати ні про що не могла. Хотілося плакати, кричати, навіть втекти, та ніяк не могла піднятися. Серце стукотіло, підказуючи, очевидно їй про щось, та зараз вона його не розуміла і не старалася зрозуміти. Позаду себе чула кроки і чекала їх наближення. Все тіло трусило, а з очей, навіть, скотилося кілька перлинок.

Сміливо, хоча весь у тремтінні, підходив до коханої Тарас. Зупинився, неподалік, та все ж заставив себе знову іти. Підійшов і став поряд.

- Привіт, моя царівно!

- Привіт, не мій царевичу!

- Значить буду, лише ти маєш мене поцілувати, бо я обезсилів перед тобою і до того ж прийшов ще раз.

- Ти не заслужив такої честі, а до того ж нікого ще не цілувала.

- Це ще краще, тому що твій поцілунок буде щирий і найкращий. Цілуй, бо я для тебе щось маю, - весело казав Тарас дивлячись в очі коханій, тримаючи за спиною її сумочку.

- Від тебе не хочу нічого, гордо казала Оксанка.

- І навіть мене? – жартівливо питав.

- А тебе, тим паче.

- Твої зошити значить тобі не потрібні теж?

- Мої зошити?

- Твій пречудовий роман і не перевершений щоденник, у якому головний герой я, бо ще і фотографія там же.

Присоромлена Оксанка заплющила очі.

- Як ти посмів прочитати?

- Повірив, що ти навмисне залишила для того.

- Віддай! – казала швидко підхопившись із місця.

- Тільки після поцілунку, - стояв на своєму вперто Тарас.

- Тоді залиш собі.

- Невже я такий тобі осоружний?

- Ненавиджу тебе.

- О, це добре, я чекав цього від тебе, а тепер переступи через ненависть, зроби крок до любові.

- Не буде його. Нас підтримують всі, навіть твій Іванко.

- Він мене зрадив.

- Ні, допоміг. І я прийшов, щоб бути з тобою.

- Я і ти? Ніколи.

- Назавжди, - заперечував Тарас, я більше не піду один, хіба з тобою.

- Тоді я піду сама.

- Але серце тобі цього не дозволить.

- Чиє серце.

- Наше, єдине, велике.

Стояли і сперечалися, Оксанка навіть хотіла втекти, та раптом несподівано для двох той край берега на якім вони стояли обірвався. Падаючи у річку, Тарас ледве встиг викинути на берег сумочку з зошитами.

- Залиш мене, - казала Оксанка.

- Не можу.

- Відпусти, я тебе...

Не дозволив закінчити, поцілував. Засоромлена дівчина штовхнула хлопця в річку і побігла по воді. Він наздоганяв. Вона зупинилася. Бризкались водою, а потім вона дозволила себе обняти.

- Я кохаю тебе, - сказав Тарас.

- І я тебе, - тихо відповіла.

Вони стояли у воді, що сягала по груди і цілувалися.