Назарія Веснянко

 

П’єса на 2-і дії

 

«Ковток гарячої, гіркої кави»

 

 

 Для надзвичайного хлопчика В.І.М.

 

 

 

Дійові особи:

 

Євгенія – дівчина (30–ти років)

 

Софія – її подруга (25–ти років)

 

Олена – її подруга(29–ти років)

 

Ангеліна – дочка Олени (5–ти років)

 

Віка – знайома Євгенії (25–ти років)

 

Христина – сусідка Євгенії, студентка

 

Олексій – друг Євгенії (26–ти років)

 

Анатолій – коханий Євгенії (26–ти років)

 

Діти-колядники

 

 

Дії відбуваються  у місті і селі, на протязі року. В одному районі.

 

 

Час написання: 6–8.01. 2009 року

 

 

Місце написання: с. Витвиця, м. Долина.

 

 

 

Дія 1

Зима. Сніг виблискує на тлі місяця, а зорі підморгують сніжинкам, що вальсуючи, присідають на білий кожух, в який зодягнулася земля.

 

Картина 1

Євгенія і Софія після сну. Софія широко розплющила очі і дивиться на зачаровану Євгенію, яка дивиться на відстані її очей невідомо куди.

Софія: (майже налякано) Женю, ти де зараз? На що ж ти дивишся?

Євгенія: (потягуючись) Бачила чудернацький сон. Але, до чого він, не збагну.

Софія: (зацікавлено дивиться на подругу) Розповідай, я ж так люблю твої сни, вони немовби віщі.

Євгенія: (замислено) Цей, точно не реальний, я ж однолюбка, а той, хто наснився, був незнайомий, хоча не збагну, чому ще його поцілувала.

Софія вистрибує із свого ліжка  у довгому, білосніжному халаті і  хутко лягає у ліжко подруги.

Софія: (благально) Не муч, здогадками, розповідай, мені дуже цікаво.

Євгенія заплющує очі, потім розплющує, легко посміхається і ніжно дивиться Софії в очі.

Євгенія: (зачаровано) Сніг… Багато снігу… Дуже-дуже багато снігу.

Чути за стіною голоси сусідів, музику.

Софія: (дещо обурено) Ти що знущаєшся, який сніг?

Євгенія: (обнявши подругу) Не треба нервувати, так все і було. Але на тім снігу лежав привабливий хлопчина і дивився на мене, очима наляканої лані, що ледь втекла від розлюченого, зголоднілого вовка.

Софія: (роздумуючи) Це ти його так загнала?

Голосно сміються. Тоді Євгенія встає з ліжка, бере свій блакитний  халат, підходить до вікна і пальцем проводить по замерзлому склі.

Євгенія: (спокійно) Уявляєш, я закидала його сніжками, а він і не намагався відбиватися. Тоді мені стало його жаль. Переставши кидати сніжки, підійшла до нього і не розуміючи чому, поцілувала. Він же, без жодних емоцій дивився мені в очі, шукаючи в них, чи то пощади, чи…

Тремтіння рук, стукіт серця. На підлогу падає халат, який Євгенія не спішить підняти.

Софія встає з ліжка.

Софія: (піднесено) Поцілунку… Одного, ні, двох…

Пауза

Лише не думай плакати, ти що не жива людина? Не можеш закохатися?

Євгенія: (прикусивши нижню губу) Яке кохання? Я і так закохана. І мені вистачає його.

Софія: (різко) Того, що не дало тобі щастя? Платонічної радості? Ні, це хороше минуле, та перед тобою інше кохання, кохання з іншим обличчям.

Євгенія: (з награною посмішкою) Моє серце вірне коханому, нехай він і далеко, та зате мій, байдуже, що платонічно.

Софія: (сердито) Годі жити минулим, інакше, двері в майбутнє перед тобою не відчиняться. Прийми того, хто прийде.

Євгенія: (болісно) Людина людині не належить, людина належить Богові.

Двоє одночасно заплющують очі, німа сцена.

 

Картина 2

Різдво. Чути під вікном колядку: «Бог ся рождає», яку виспівують сусідські дітлахи.

В дома в Олени.

Олена: (весело) Як добре, що ти прийшла, люба Женю, а то мого Юри немає, а так хочеться із кимось побалакати.

До Ангеліни

 

Донечко, винеси будь - ласка, своїм друзям солодощі і гроші, а я дозволяю тобі трішки із ними поколядувати. Лише не довго, ти ще маленька, ще в школу не ходиш.

Ангеліна одягнена в довгу білу шубку підходить до матері, цілує її, потім цілує Євгенію.

Ангеліна: (весело) Дякую, мамусю, я не довго.

Радо вибігає із кімнати.

Євгенія: (замислено) Час так швидко йде, а ж не хочеться вірити, що в цьому році мені тридцять. У мене зовсім немає бажань, які нібито мали б зробити мене щасливою.

Олена: (ввічливо) Присідай, Женю, до столу. Сьогодні, Різдво і не думай про те, про що змушують тебе думати інші. По-перше, кожному свій час і своя доля, а, по-друге, ти потрібна нам всім і це ти добре знаєш.

Євгенія: (замислено) Чому все так? Чому все саме так складається. Навіщо, навіщо так безнадійно кохати. Не можу без нього, ніщо не радує.

По паузі.

 

Шаленіла хмільна вода

У моїй подарованій чарці

Я жалію, що я молода…

 

Знову пауза. Олена обіймає подругу.

Олена: (дещо грізно) Не смій! Не смій так навіть думати, де ж твій оптимізм? Де ж твоя сила волі? Згадай себе тоді, коли ти стояла за крок від нього, та не заглянула в його очі. Навіть, коли розуміла, що бачиш його востаннє – не плакала. О, ти завжди усіх розуміла. Навіть, матір свого хрещеника, яка перехрестила хлопчика в іншу віру. Ти мужня!

Євгенія: (гірко) Була! Була, колись! Я і досі, як куленепробивна стіна, та невже це добре? І взагалі, що корисного зробила в цім житті? Навіть і дитя не народила…

Ледве  стримуючи сльози.

Колись, я зневажала усіх чоловіків, бачачи у їхніх очах лише похіть і зарозумілість, а потім не вірячи в кохання – закохалася у майже янгола, та його янгольське життя, не знайшло для мене місця. Він пішов, можливо і кохаючи мене. Потім, були інші, вони приходили і відходили, так і не торкнувшись мого серця. Були серед них і такі, що віддано кохали мене, та я не могла переступити через серце. Не могла зрадити його, навіть, після того, як зрадив мене… А я – заради нього пожертвувала своєю молодістю, дітьми, яких боюсь, що не народжу і мрією досягти чогось в цім житті.

Бере зі стола стакан із заздалегідь налитою водою.

Олена: (спокійно) Ти пізнала ціну любові і ціну кохання, невже це мало? А щасливою ти ще будеш, звісно, коли цього захочеш.

Євгенія: (болісно) Моє щастя не належить мені, та гірше, не знаю, чи щасливий він. Іншого щастя боюся, не хочу, не впущу.

Олена: (спокійно) Не можна так, говорити, подруго. Твоє щастя дивиться на тебе, розплющ лише очі і ви неодмінно зустрінетесь.

Чути колядку під вікном. Олена і Євгенія прислухаються до чудних дитячих голосів.

 

Картина 3

Вечір. Євгенія приходить з роботи і втомлено падає на ліжко. Пізніше, Христина.

Євгенія: (сама собі) Яка ж ти погана дівчинка, не дружиш сьогодні із телефоном, а скільки залицяльників тобі телефонувало? Не підіймала. Невже не хотіла їх чути? Ні, ти просто не могла їх чути. Краще б зателефонував тільки він один. Не телефонує. У нього свої справи, яке йому діло до тебе і до твого серця. Зупинися, не обманюй сама себе. Поглянь на тих, хто дивиться на тебе, як на своє майбутнє. Не втікай від них. Так, матеріальні блага ніколи не вабили тебе, то подивися на них, так, щоб не бачити їх «шершавого» досягнення. Вони теж люди, хороші люди, хоч із занадто примітивними підходами до тебе. Обдури серце, яке чіпляється за того, кому ти зовсім не треба. Страшно. Не хочеш свою волю обміняти на «золоту клітку». Не хочеш для одних бути матір’ю, а для інших – вчителькою…Заміжжя…Та невже ти готова для цього?

Дзвінок у двері. Заходить з великим букетом троянд сусідка.

Христина: (весело) Такий день, а ти як завжди сама, зі своїми книгами. І коли ж вони тобі обриднуть?

Євгенія: (ледь посміхаючись) Хтось вельми розумний сказав: що між книгами і квітами відпочиває душа людини. Невже в тебе ще є сумнів, що книги мені обриднуть? Я і книги – це щось невід’ємне, це – доля.

Христина: (банально) І що це за доля? Самотність тебе згризе. От бачиш, який шикарний букет я серед зими одержала і втекла до тебе, фліртуючи і кокетуючи. Маю не одного хлопця, кожний розписаний по днях. Вони ж на те і є, щоб дарувати нам квіти і діаманти.

Євгенія: (сумно) Невже зараз такі цінності, а де ж поділася мораль? Нею що вже і не пахне?

Христина: (весело) Залишилась у минулому столітті. Часи міняються, мораль вже нікому не є до душі. А що тобі з того, що ти продовжуєш залишатися моральною? Після одруження хто оцінить твої принципи? Ще й звинуватять… та краще, нагадаю тобі про те, що пора тобі на дискотеку. Востаннє, коли ти там була, за тебе мало не побилися два хлопці. Ох, якої радості було…

Євгенія: (весело) Став квіти і йдемо чай пити, а то щічки добряче пообпікав мороз.

Євгенія готує чай, Христина перечитує есемески в Євгениному телефоні.

Христина: (зацікавлено) А хто такий Юліан? Я його знаю?

Євгенія подає чашки з гарячим чаєм і тістечками.

Євгенія: (замислено) Занадто самовпевнений, матеріаліст, з повними кишенями грошей, що всі пороги сходив, щоб я сказала йому: так!

Христина: (насупившись) А що тебе стримує?

Євгенія: (замислено) І його аморальність також.

Христина: (банально) Пробач, та із твоїм способом життя, тобі підійде хіба що священик.

Пауза.

А хто такий Степан, Денис і Юрій?

Євгенія: (лагідно) Давай про щось інше, а то не хочеться їх ображати, вони також люди і по своєму хороші хлопці. Та я не продаюся і не купуюся… І не спрагла збагачення.

Христина: (здивовано) Дивна ти, хто у наш час гроші не любить. І кому вони не треба. От, попроси собі у Святого Валентина хлопця, якого ти хочеш, та щоб не бідного, бо тоді думатимеш про гроші.

Євгенія: (посміхаючись) Яка ти ще юна, Христю, не знаєш, що хоч світом і правлять гроші, за них щастя не купиш. Тільки любов робить із нас світліших, добріших, милосердніших і розкриває перед нами істину.

Христина: (банально) Ти як наш філософ.

Сміються, прислухаються до музики, що лунає через стіну сусідів.

 

Картина 4

Вулиця освітлена ліхтарями, по ній бігають Євгенія із Софією, кидаючись сніжками.

Софія: (весело) Добре, що вже темно і ніхто не бачить, бо не зрозуміли б нашої радості.

Євгенія: (весело) Невже ти залежна від людської думки? Сказали б, що ми легковажні, не маємо дітей, то самі і бавимось…

Софія: (весело) Ні, сказали б дещо інше, та нехай… та проте, я б відповіла всім насмішникам, що радію твоєму щастю.

Євгенія: (розчервонівшись) Облиш, це міф. Щастя там не можливе. Він ніколи не зможе мене зрозуміти і прийняти такою, якою я є! Тому мені треба піти, втекти. Втекти від нього і від себе.

Кусає нижню губу.

Софія: (налякано) Що ти таке кажеш. Ти одне щастя випустила, як пташку і це хочеш?

Євгенія: (болісно) Не маю права зазіхати на його долю, хоч він мені любий. Не вірила, що закохаюся вдруге. Та і це кохання – не моє щастя. А він такий милий, такий ніжний хлопчик, якби ж хоча ровесником був, а то, на кілька літ молодший. Ні, ні, не можу… У нього такі можливості… А хто я така: не кіноакторка, не співачка, не красуня… нащо я йому така.

Софія: (спокійно) О, Боже, яка в тебе занижена самооцінка. Не вмієш ти відстояти себе, ні у роботі, ні у коханні. Не можна такою бути. Ох, не можна. Невже ти думаєш, що Богу треба твоїх страждань?

Євгенія: (крізь сльози) Забагато щастя не буває! А я чи достойна його?

Софія: (збентежено) Тобі мало стількох років страждань?

Євгенія: (розважливо) Вони були солодкими. Чому моє серце обирає собі тих, із ким не можливе щастя? Не уявляєш, як боюсь того, із чим мала б зіткнутися, ще тоді, десять років тому.

Софія: (збентежено) Невже ти про те, про що я думаю? Але таких як ти, майже немає, це безцінний скарб.

Євгенія: (мало не плачучи) Часом думаю, що мала б його давно ще позбутися, а зараз, хотілось би віддати його Толіку. Але ж усі мої обіцянки і моя мораль…Боюсь його втратити, та і Божу ласку не хочеться втрачати. Проте, знаю, що надовго цим його не втримаю. І взагалі, не хочу змушувати його до того, чого він сам не хоче. А те, що хоче, о як мене болить… не можу здатися його бажанням, хоч боляче, не здійснювати їх.

Вмивається холодним снігом, витираючи залишки сліз і туші.

 

Картина 5

Кілька днів потому. Євгенія, Олена, потім Ангеліна.

Євгенія: (піднесено) Наші сніговики житимуть довго при такому хижому морозі.

Олена: (погоджено) Звичайно, що так. А як ти з роботою?

Євгенія: (похмуріше) На годинку відпросилася.

Олена: (гукає Ангеліну) Ходи швиденько, донечко, тьотя Женя відведе тебе у садочок.

До Євгенії.

А ввечері, я чекаю тебе у себе, наговоримось.

Євгенія: (веселіше) Звичайно, що прийду, я й Ангеліні пообіцяла. Зайду послухати, що навчилася у музичній школі.

Підбігає  Ангеліна, цілує Олену, подає руку Євгенії і вони ідуть по скрипучому снігу.

Олена: (сама собі) У Жені так загоряються очі від дитячого щебету. О, яка б з неї була б хороша мати! Але ж кохання…Хочеться вірити, що саме цей хлопець, якого вона, вперше за десять років, так обожнює, зробить її щасливою жінкою-матір’ю.

Олена заходить у великий будинок, у далині ще видніються постаті Ангеліни і  Євгенії.

Євгенія: (турботливо) У тебе вже мокрі рукавички, давай їх знімемо, а у мене є інші, такі ж біленькі, як і твоя шубка.

Ангеліна: (весело) Добре, тітонько, я так люблю обновки.

Після паузи.

А ми сьогодні на музиці вивчили а ж три пісеньки. Ввечері я їх заспіваю.

Євгенія допомагає Ангеліні зняти  мокрі рукавички і одягає сухі.

Євгенія: (сумно) Ось ми вже і прийшли.

Ангеліна: (не відпускаючи руки Євгенії) А давай, тітонько, зайди за мною, а я тебе познайомлю із своїми подружками.

Заходять у кімнату із дитячими шафами. Євгенія допомагає Ангеліні переодягнутися.

Євгенія: (турботливо) Ще косичку тобі переплету і можеш іти до своєї групки. А я , вибач мені, трохи спішу.

Ангеліна: (весело) Добре, тітонько, наступного разу обов’язково познайомлю тебе з усіма.

Я згадала, ти спішиш на роботу. Чекаю тебе ввечері, сьогодні і татусь приїжджає.

Євгенія: (ледь стримуючи сльози) Обов’язково, я так люблю тебе і твою музику, о, моє сонечко.

Цілує Ангеліну і йде швидко до виходу.

Сама собі: О, як приємно бути матір’ю! Та мені так страшно, я ж так мало знаю про дітей, а це ж така відповідальність! Ні, її зовсім не лякаюся, але ж...чи думає так само, обранець мого серця?.. Хочеться вірити, що і мені усміхнеться така дівчинка…

Витирає набіглі сльози.

 

ДІЯ 2

Осінь розкидала золоті прикраси, на яких шкода наступати, тому перехожі збирають великими букетами кленові і інші листочки, з якими вечорами розмовляє вітер, а дощ умиває їх від машинного пилу.

 

Картина 1

Гарний, погожий день. У центральній частині міського парку на лавочці сидять  Євгенія і Софія. Євгенія читає подрузі листа.

Євгенія: (крізь сльози) Коли не будь я зламаю себе і моє серце забуде дорогу до твого. Хочу бути вільною від тебе і від своєї підсвідомості.

Лист падає на землю. Софія ледь приховуючи хвилювання підіймає і віддає Євгенії, яка бере і пригортає його до грудей.

Софія: (підбадьорюючи) Читай, Женю, я слухаю.

Євгенія: (долаючи хвилювання, читає по пам’яті) Насправді, не можу від тебе відмовитись, але мушу. Ти маєш ціль у своєму житті. Це добре, а я заважаю тобі, навіть, якщо цього не скажеш. Моє бажання ніколи не буде реальністю. Ти хоч закоханий, але відмовляєшся від мене у своїм житті. Твоє право, твоє життя.

Пауза. Євгенія витирає набіглі  на щоки сльози і знову продовжує.

Звичайно, для мене краще бачити тебе щасливим. Навіть, коли це щастя не розділю з тобою.

Майже не чутно.

Ліку від кохання нема, але є друзі, є і інше, те, чим живу і буду жити. Не втримує сліз, розсипавши серпанком волосся по плечах подрузі, а Софія гладить по всій довжині волосся і дозволяє подрузі поплакати, забравши, обережно, листа і читає сама.

Софія: (уважно) Вам не можна цілковито довіряти, сліпо вірити, говорити правду, кохати вас до безумства.

Дуже довга пауза. Потім віддає листа Євгенії, яка читає його по пам’яті.

Євгенія: (дивиться невідомо куди) Всі ці правила я порушила, тому ти перебрав на себе мою роль, хочеш, щоб я добивалася тебе, такого «неприступного». Навіть, якщо цього хочу, не буду. Чому? Щоб не брати від життя того, що за твоїми словами втратила. Колись ти зрозумієш мене, а я пожалію, що не народила від тебе дитятко.

Після цих  слів лягає подрузі на коліна і дивиться в небо, продовжуючи.

У нас різне світобачення. Боляче тоді, коли втручається розум, та в цьому випадку це потрібно. Ти єдиний і неповторний. На жаль, у нас не має майбутнього.

Кусає нижню губу, а по паузі продовжує.

Я віддала тобі серце, якби у моїй силі, віддала б все, що маю і прихилила б тобі весь небозвід.

Тиша. Чути шум вітру і голоси людей. Софія витягує гребінець і починає розчісувати скуйовджене волосся подрузі.

Софія: (тихо) Він читав цього листа?

Євгенія: (болісно) Авжеж.

Софія: (замислено) А над волоссям не можна знущатися.

Євгенія: (банально) Воно давно вже мене не хвилює. Розумієш, Соню, я не можу більше грати ролі. Моя вистава закінчена, а новий сценарій не приваблює.

Софія: (підбадьорюючи) Він прийде, я в цьому впевнена, пам’ятаю яким закоханим поглядом дивився на тебе. Це ще далеко не кінець.

Замислено дивляться у глибину парку.

 

Картина 2

Євгенія у себе в кімнаті, лежить на підлозі, потім Віка.

Євгенія: (з повними очима сліз) Як жити далі? І чому ж він так знущається наді мною? Чому, чому не можу його розлюбити? Він нищить мою волю, не даючи взамін свою. Не можу вже жити ним без нього. Цей рік…навіщо я його зустріла? Він вилікував моє серце від давнього кохання і став сам царем мого серця. Для чого? Кого побачив у мені? Наївну дівчинку? Принцесу? Чи іграшку, для розпещеного ока, яке жадно тягнулося до всіх жіночих принад? Так він прагнув змінити мене, але для чого, коли і не мріяв про серйозні стосунки. А я мало що не зламалася, хоча і він був занадто стриманим. Що у нас за стосунки? Якісь не зрозумілі, та зовсім не банальні, навіть дивовижні, особливо коли на відстані. Невже, ми не вміємо бути щасливими коли разом? Що він ховає за своїм мовчанням? За своєю чарівною усмішкою? І що це за вогники, що спалахують так яскраво у його загадкових очах? Я знаю, що він добрий і кращий від усіх інших, найкращий, але ж і у нього є манія величі. Де повага? Є, але за порогом свідомості. Не можна так маніпулювати мною. Я, звісно, не ідеальна, та у мене серце не з каменю… А мій день народження… Не хочу, навіть, згадувати. Після цього дня, чітко зрозуміла, що непотрібна йому. Пристрасть минула, так, на жаль, буває. Тому-то не вважав за потрібне, особисто привітати мене, та куди там, обділив мене поцілунками. Розум втрачає владу над серцем, мені страшно. А серце сліпе, всупереч залишкам гордості лине, не лише думкою, до нього, мріючи про його ніжні обійми. І тоді, і тепер хоче бачити його поряд і назавжди. Та він знову скаже, що нікому не належить. Невже, ми не можемо належати одне одному? Чому все так, а не інакше. Чому, Ісус?

Дивиться на ікону, витираючи залишки сліз.

Дзвонять у двері. Неохоче встає і йде відчиняти.

Віка: (весело) Привіт, моя мила, Женю! Як добре, що ти вдома, бо я без попередження, та знаєш, що люблю робити сюрпризи.

Євгенія: (намагається приховати сльози) Проходь, присідай. Я миттю, тільки чайника поставлю.

Через кілька хвилин повертається з великими чашками кави.

Віка: (здивовано) А ти і справді миттю.

Бере чашку, розмішує цукор і продовжує.

Розповідай, як життя? Як день народження? Чи був Анатолій?

Євгенія: (прикушує нижню губу) Та взагалі немає і про що таке розказувати. Живу, не дуже відділяючись від інших людей, займаюся тим, чим і займалася, а щодо дня народження, то мені не двадцять виповнилося, нема про що й розповідати. Не молодіємо… Після випитої із колегами пляшки вина, вислухала їх побажання-настанови про планування сім’ї, мене відпустили додому готувати стіл гостям. Допомогли подружки і друзі, що не погордували прийти, а також поприходили колеги.

Віка: (лукаво) А Анатолій був?

Євгенія: (тихо) Мені і без нього було весело.

Віка бачить спечене неправдою обличчя Євгенії, а також ледь помітні сльози, приховані за довгими віями. Ставить чашку, намагається заспокоїти Євгенію.

Віка: (насуплено) Не треба, Женю, все ще налагодиться в твоєму житті, не один такий Анатолій є, а зрештою, не такий вже із нього еталон. Це кохання, так тебе засліпило, а насправді він не той, за кого себе видає, ой, не той, люба подруго. Не хотілося тобі одразу про все сказати, думала, сама побачиш його, із твоїм знанням чоловічої психології. Він – наш місцевий мачо. Чіпляється до всіх, до кого не лінь. Знаєш, а він і до мене чіплявся.

Робить паузу і дивиться в очі Євгенії , яка ледь стримує сльози. По паузі.

Чіплявся він і до Наталі, і до Руслани, і до Діни, а Жанку в кафе на морозиво запрошував, а після хотів, знаєш сама, чого… Ми ж, у деякій мірі, залежні від нього, тому не могли отак одразу відмовити, але ж, вона на це не йшли, з поваги до тебе. Дуже швидко його репутація трісне, як повітряна кулька…Він, самовпевнений нарцис-невіглас, розумний дурень.

Євгенія: (різко) Годі, припини із Толіка робити монстра. О, як мало ти його знаєш…

Віка: (лукаво) Е, ні, знаю занадто, щоб говорити. Що, це за щастя, що змішане із сльозами інших, а зрештою і твоїх. Він непостійний, боїться серйозних стосунків і втікає від правди. Він не вартий тебе.

Євгенія: (розгнівано) А про це вже не тобі судити. Годі, припини, я не можу це чути!

Віка: (переконливо) Пробач, та ти любиш правду, чому боїшся почути її?

Євгенія: (банально) І що в тебе за правда?

Віка: (впевнено) Він тобі зраджує. У нього є дівчина, з якою певно що одружиться.

Євгенія: (крізь сльози) Він не давав мені жодних обіцянок і не клявся у вірності. Нехай одружується, я не менше нього прагну його щастя.

Віка: (розгублено) Бідолашна, до чого він довів тебе. Що ж у тебе за вигляд, коли ти востаннє нормально спала?

Євгенія: (різко) Він ні в чому не винний і ні до чого не доводить мене, це все моє серце…

Хтось знову дзвонить у двері, Євгенія, непомітно витирає сльози і йде відчиняти.

 

Картина 3

Вечоріє. Пролітають дрібні сніжинки і присідають у замерзле озеро, на якому діти, влаштували ковзанку. Тиша. Вже всі розійшлися по домівках. Євгенія сама, потім Олексій.

Євгенія: (вголос читає вірша):

 

Я була сильна, мов скала,

Та скали мають тріщину з роками

Немало за життя набила скла

Не позбирати голими руками.

 

Із гордістю великий бій,

Звичайно, що таки програла

Не втратила найкращих мрій

Одного серцем назавжди обрала.

 

Та юність в зрілість перейшла

Мені лиш спогади лишились

Своє в одному я давно знайшла

І наші душі, знаю точно, що здружились.

 

Каміння падає з скали

До тої, що духом подібна

Мої очі довго шукали

Того, кому, на жаль, не є потрібна.

 

Це усвідомлення болить,

Як всі пекучі і глибокі рани,

Ще є кому тепла налить,

Від кого ждать любові і пошани.

 

Та серце йде наперекір,

Ще й вірністю лякає

Вже дев’ять літ пройшло з тих пір

Та серце в шрамах все кохає.

 

Чує за спиною аплодисменти, налякано повертає голову.

Олексій: (весело) Браво, Женю, тобі б на сцену, виступати перед численною аудиторією. У тебе талант, не приховуй його від шанувальників.

Євгенія: (болісно) Припини глузувати, який талант може бути у безталанних?

Олексій: (здивовано) Женю, ти про що? Яке глузування? І коли ти вже збагнеш, що твій талант від Бога?

Євгенія: (витирає сльозу) Будь-ласка, не переконуй мене і взагалі, дозволь побути самій.

Олексій: (здивовано) Самій у такий час? Навіть і не проси. Скажи краще, чи читав цього вірша той, кому ти присвятила?

Євгенія: (не стримуючи сліз) Це б і так вже нічого не змінило. Проте, чув той, кому належить моє серце.

Олексій: (зацікавлено) І що він казав? Не вірю, щоб не підтвердив, що у тебе талант.

Євгенія: (кусає нижню губу) Не завжди обов’язково щось казати, головне, що він зацікавлено слухав.

Олексій: (зацікавлено) І я хочу слухати, почитай будь-ласка хоча б ще один.

Євгенія: (читає із заплющеними очима):

 

Я не скажу тобі : «Ти мій!»

Бо скажеш, що нікому не належиш

Але кохане серце зрозумій

За яким час від часу стежиш.

 

Я закричу собі: «Лиш мій!»

І як би доля не хотіла

Не уступаю з нею в бій

Коханням воля лопотіла.

 

Олексій: (дуже замислено) Кохання… а мені, хто такі слова напише?

Євгенія: (намагається посміхнутися) Напише, неодмінно напише. Ти лише, милий друже, не смій розбивати серця, вони живі…

Плаче. Олексій  пригортає її до грудей.

Олексій: (роздумує в голос) Та проте, він забагато собі дозволяє. Його неодмінно треба провчити. Не дам йому розбити твоє серце.

Євгенія: (налякано) Не треба, Альошо, не треба. Він хороший, ти просто його не знаєш.

Олексій: (розважливо, дещо гнівливо) Хитрі не бувають хорошими, хіба що хижаками. Навіть, якщо він тебе і «вполював», це не дає йому жодного права дивитися на тебе, як на свою «жертву». Допоки є у тебе друзі, то пам’ятай, що ми боротимемося за твою волю, або щастя, у рабстві ти не будеш. Чуєш, ми не дозволимо! Ніхто не ображатиме тебе, ніхто, а тим більше він!

Євгенія: (заперечливо) Він мене не ображає. Навіть не думай про таке. Невже, про щось подібне тобі розповідала?

Олексій: (задумано) Ні, та мені достатньо бачити твій вигляд. Мене не обдуриш, я ж знав тебе ще до нього. Коли ти була вперше закохана, ти так не сумувала, ти раділа життю, а що тепер? Вибач мені, та я не дозволю тобі мучити серце. Я дізнаюсь про нього те, чого не знаєш ти. Тобі це, повір, знадобиться.

Євгенія: (благально) Не роби цього, дуже прошу. Хоч я і люблю правду понад усе і часто потерпала від її нестачі, та нехай вже він сам. Нехай же сам про все мені розкаже. Він не якийсь там злочинець. А я не можу і не піду проти Божої волі. Якщо судився мені, то буде моїм, а ні…

Бурхливе ридання. Олексій обняв  подругу і гладить по волоссі. Крізь сльози Євгенія читає вірша.

 

Альтернативи, компроміси, ні!

Життя – це різні пори року.

Не поріднившись, ми вже рідні

Не знаючи гріха осуду і пороку.

 

Олексій: (спокійно) Прикро, що ти закохалася не у мене.

 

Євгенія цитує вірш, не чуючи останніх слів друга.

Не треба смутку, я не хочу сліз

Та час заграв злорадно в дудку

Вмирала радість, смуток в душу ліз

Уява дарувала серцю незабудку.

Заплющує очі, з яких фонтаном вириваються сльози.

 

Картина 4

Останній день Старого року. Євгенія у Олени.

Олена: (благально) А може, ти залишишся у мене до Нового року? До Нового року і так ще кілька годин.

Євгенія: (переконливо) Ніяк, не можу, у мене будуть дівчата і ми підемо до церкви. Саме там, хочемо зустріти Новий рік. Правда, оцей там також зустріла. Він був дуже важким, хоча і не найгіршим. Саме у ньому я зустрілася із Толиком, якому так нерозумно віддала серце.

Замислено дивиться крізь вікно.

Олена: (підбадьорюючи) Мила подружко, я не вірю, що це вже кінець, він ще неодмінно зателефонує.

Дзвонить телефон у Євгенії, Олена виходить з кімнати.

Євгенія: (весело) Дякую, дякую. Розумію. Добре. До зустрічі. Па-па.

Заходить Олена.

Олена: (спокійно) Щось дуже швидко ви поговорили.

Євгенія: (тихо) Він вдома, зустрічає Новий рік із мамою.

Олена: (тихо) Хочеться вірити, що це так.

Євгенія: (прикусивши нижню губу) А я вірю, не знаю чому, та вірю.

Олена: (замислено) Кохаєш…

Пауза.

А що він ще сказав?

Євгенія: (весело) Що Cтарий новий рік справлятиме зі мною.

Олена: (приголомшено) О, це вже краще, це мені подобається. Але це величезна надія для тебе.

Євгенія: (обережно) Ти хочеш сказати, що він мене любить?

Олена: (розважливо) Якщо він не авантюрист, то саме так.

Євгенія: (замислено) Я так багато наробила помилок в цьому році. О, як я могла зізнатися йому про свої почуття?! Невже, я маю право на щастя? Ой, боюся, що воно знову не моє! Не можу, не можу відпустити його. Якби ж то він пішов сам від мене. У нього багато можливостей, ще юний вік, а я…

Олена: (ображено) Я не хочу це чути, вік тут недоречний. Ти хочеш  кому-небудь його віддати? А сама, коли тебе замучить підсвідомість, вийдеш за одного з претендентів і мучитимешся до віку. Цього ти хочеш?

Євгенія: (болісно) Насправді, я хочу тільки його одного. Мені зовсім не потрібні багаті претенденти. Але боюсь повірити у те, що він міг закохатися у мене. Ця боротьба мене змучила. Розум не переміг серця.

Олена: (впевнено) Ото ж , будь розважлива! А оскільки у тебе ще є час, ідемо закладати стіл.

Через кілька хвилин повернуться Юрій із Ангеліною, проведемо разом Cтарий рік. Усе ж ми побачимося біля ялинки і знову підемо до мене. Моя сім’я завжди рада тебе бачити.

Євгенія: (крізь сльози) Я не менше люблю вас. А в те, що Толік приїде, не можу повірити.

Олена: (дещо сердито) Ти мусиш повірити, бо інакше не станеться диво.

Дивиться  переконливо Євгенії в очі. Дзвонять у двері.

Євгенія:(весело) Це вже наші!

Олена іде відчиняти.

 

Картина 5

Мороз добряче щипає за щічки, аж сльози присідають і застигають на обличчі.

Різдво. Вечір. Євгенія і Софія.

Євгенія: (ледь стримуючи сльози) Як добре, що ти прийшла, а то ностальгія з’їдає серце. Я сьогодні не була в церкві і важко вести боротьбу із собою. Він вже сім днів не телефонує. Невже це кінець?

Софія: (тривожно) Не муч себе і заспокойся.

Євгенія: (плаче) Учора, мене атакували батьки, я мало що не зірвалася… заміж… заміж.. заміж.. А мені б вирватись з дому, покинути роботу, яка не приносить радості і взагалі, цей світ.

Софія: (налякано) Ти про що, подруго? Не можна так перейматися обставинами, навіть, якщо вони проти нас, вони ж лише розбурхують серце.

Євгенія: (болісно) Цей світ не тішить мене. Сьогодні Різдво, а я десятий рік, у це найвеличніше свято, плачу. Сім’я – не моє. Творчість – не моє. Робота – не моє. Дозвілля – не моє. Діти – не мої…

Плаче, схилившись на плече подруги і крізь сльози.

 

Танцює сніг у мене під вікном

Мороз кепкує із душею

Сплять почуття дитячим сном,

А я вже не боюся буть твоєю.

 

Що спогад робить?

Оживляє щастя,

А я метеликом лягаю у вогонь

Спішу у церкву, до причастя

Вустами доторкнутись хочу до твоїх долонь.

 

Софія: (радісно) Вітаю! Ти нарешті визнала, що не боїшся прийняти його, у своє незалежне, життя. Це гарна подія року!

Євгенія: (боляче) Якби ж то все залежало від моїх бажань, а то:

 

Змішалися сніжинки і сльозинки

Морозко серце обіймає

Не пахнуть і не радують ялинки

Тебе нема, мені тебе немає.

 

Софія: (замислено) Не знаю чому, та майже впевнена, що він скоро приїде.

Євгенія: (тремтяче) А я не можу вірити в казки. Мені так багато років. Мені страшно. Дітям моїх однолітків вже по десять, а то і більше. А де мої, мої діти?.. У кожного своє призначення. Може, моє монастир? Чуєш, Соню, мене там чекають. От, я і піду туди, де мене чекають.

Софія: (розважливо) Ти впевнена? Розумієш, що там за життя?

Євгенія: (крізь сльози) Я там частково жила, тому знайома із цим життям, не менше, ніж із цим. А я і так живу між двома світами. Такий спосіб життя мені до душі.

Софія: (замислено) Давай поговоримо про твій вибір іншим разом, а тепер, будь-ласка, послухаймо колядку, що виспівують діти під вікном.

Чути колядку: «Нова радість стала». Через кілька хвилин.

Євгенія: (радісно) Гарно колядували, правда? Іду за кавою, а ти вмощуйся зручніше.

Чути, як дзвонить телефон Євгенії.

Софія: (сама собі) Щастя занадто вибагливе, аж кров застигає у венах. Ковток гарячої, гіркої кави повертає до життя.

Несе телефон подрузі.

Тримай своє щастя, Женю!